Теракт у Луцьку. “Червона лінія” війни з пам’ятниками

Теракт у Луцьку. “Червона лінія” війни з пам’ятниками

1966
Ukrinform
Питання – кому вигідні події у Луцьку й ескалація напруження між Україною і Польщею – можна вважати риторичним

Гібридна війна – це не лише дії Росії безпосередньо проти України. Це також і спроби посварити Україну з її сусідами та союзниками. Слабку і без зовнішньої підтримки Україну легше підкорити, окупувати, розділити. Без сумніву, 29 березня Росія перейшла на черговий, більш небезпечний рівень дій у намаганні посварити Україну з найближчою західною сусідкою – Польщею. Нова реальність вимагає від Києва та Варшави глибокого аналізу, максимальної мобілізації і подальшої координації зусиль для протидії й мінімізації наслідків загрози різкого погіршення двосторонніх відносин, інспірованого третьою стороною.

ЕТАП ПЕРШИЙ. ПОЛЬЩА

У польському та й українському експертному середовищі віддавна кружляла думка, що “війна з пам'ятниками” між Польщею та Україною, яка не випадково збіглася з початком бойових дій на сході України, якщо не досягне свого результату на цьому етапі, то перейде у наступну фазу –проведення терактів, із можливими людськими жертвами. Зараз, ймовірно, спостерігається проміжний етап переходу від першого до другого рівня ескалації.

Перший умовно можна розділити на дві частини — польську та українську. “Польська” тривала упродовж 2014-2016 років, з піком інтенсивності в 2015 році. Тоді у прикордонній зоні на півдні Польщі було сплюндровано чи знищено близько десяти українських місць пам'яті, зокрема могил вояків УПА. При цьому, тоді зловмисники діяли відкрито: оскільки частина пам'ятників розміщена здалеку від людських очей, у лісах чи неіснуючих сьогодні селах, то вандали не лише руйнували, але й “допомагали”, щоб інформація про це ставала загальнодоступною. Вони особливо й не приховували, хто за цим стоїть: фото і відео руйнувань першим з'являлося на сайтах бойовиків чи їхніх каналах в Youtube на кшталт "Nоvorossia.Today", з подальшим активним поширенням у російських ЗМІ й соцмережах, звідки ця інформація вже потрапляла в українських сегмент Інтернету. Часто фото- і відеодокази злочинів маркувалися значком — OWP (абревіатура організації Табір великої Польщі — маргінальна польська націоналістична організація проросійського спрямування). Розрахунок був простий – руйнування українських пам'ятників, їх розмальовування польськими націоналістичними і патріотичними символами з образливими написами на адресу українців мали викликати роздратування й агресію до поляків з іншого боку кордону, а відтак і відповідну реакцію у вигляді руйнування польських пам'ятників в Україні. Тобто планувалося кинути сірник, а вогнище насилля і взаємної ненависті вже мало розгорітися саме по собі. 

На жаль, треба констатувати, що на цьому етапі достатньої пильності не проявила польська сторона, яка, попри численні фото і відео-докази злочинів, так і не змогла затримати жодного зловмисника. Зрозуміло, що це лише більше впевнювало їх у своїй безкарності. Однак, очікування проросійських сил та їхніх кураторів виявилися марними — українці, зокрема й націоналістичні сили, адже саме на них робилася ставка, розуміючи – звідки “дме вітер”, жодним чином не відреагували на це схожими акціями у відповідь.

ЕТАП ПЕРШИЙ. УКРАЇНА

Відтак, як по графіку, з початком 2017 року розпочинається “українська” частина першого етапу “війни”. З початку січня по березень невідомі вандали кілька разів знищили і збезчестили польські місця пам'яті. Зокрема, аж двічі за короткий період це зроблено у Гуті Пеняцькій на Львівщині, збезчещено також меморіальний комплекс “Биківнянські могили” під Києвом. При цьому, у випадку з Биківнею вандали одним махом здійснили профанацію не лише польських, але й українських місць пам'яті. Це додатково може свідчити, що для зловмисників – що польські, що українські місця пам'яті – однаково не мають вартості й не викликають поваги і пошани. Навряд чи до такого могли докласти руку українські націоналісти. В “українському” випадку почерк вандалів був схожий на “польський”: крім знищення, зловмисники малювали символи для посилення негативного ефекту в Польщі (нацистські знаки “СС” тощо), а інформація про знищення першою з'являлася на проросійських сайтах чи пабліках. Проте й на цьому етапі “зацікавлена сторона” не досягла бажаного ефекту. 

В Україні всі відповідні органи та служби відреагували негайно, назвавши це провокацією. Від актів вандалізму відразу відмежувалися й українські націоналісти. У Польщі публічна думка, за винятком деяких відверто проросійських сил, загалом погодилася з цим твердженням. Реакцію української сторони на ці інциденти можна було б назвати зразковою, якби не одне але... Як і у випадку з Польщею, в жодному українському випадку також не вдалося затримати зловмисників. А ті, ніби знущаючись з українських правоохоронців, після гарного жесту з боку місцевих українців — відбудови власним коштом пам'ятника у Гуті Пеняцькій — знову повернулися на місце злочину, розмалювавши його свастикою й українськими націоналістичними символами. Натяк на безсилля української правоохоронної системи в організаторів злочину був більш ніж очевидним.

Після того, як Київ і Варшава нарешті домовилися скоординувати зусилля по захисту місць пам'яті – де посиливши охорону, а де організувавши систему відеомоніторингу – “зацікавлена сторона” вирішила не випробовувати далі долю, тим більше, що ефект від цього був мінімальний. І перейшла до другого, перевіреного кадебістського етапу — “війни з людьми”.

ЕТАП ДРУГИЙ. ПЕРЕХІД ДО ВІДКРИТОГО ТЕРОРУ

Слід визнати, що організатори теракту в Луцьку з обстрілом із гранатомета будинку Генконсульства Польщі у ніч з 28 на 29 березня, добре підготувалися. Операція була продуманою по часу, місцю, масштабах і навіть політичному фону. Теракт скоєно в темну пору, аби мінімізувати можливе затримання злочинця, але водночас – цинічно й показово. Його вчинено у безпечному, як донині вважалося, місті, далеко від зони бойових дій. Луцьк також обрано не випадково, адже поряд із Польщею і, символічно – у регіоні, де у роки Другої світової війни відбувалися найтрагічніші події в українсько-польській історії. Крім того, його скоєно фактично відразу після завершення у Варшаві Міжпарламентської асамблеї України, Польщі і Литви, звідки у світ пішли позитивні заяви про політичну підтримку України з боку союзників у світлі агресії Росії і домовленість про спільну протидію гібридним викликам, зокрема пропаганді, дезінформації і кіберзлочинам. Тим часом, теракт мав перекрити позитивний інформаційний фон і клімат у взаємовідносинах із Польщею після цієї зустрічі.

Навряд чи за задумом організаторів у результаті теракту планувалися жертви, оскільки стрілець цілив у піддашшя, аби власне їх уникнути. Метою були не люди, а сам факт показового акту терору, фактично скоєного проти Польщі поблизу її кордонів з метою посіяти страх як у поляків, так і в місцевих жителів Луцька, а також викликати злість у польської сторони на Україну за її неспроможність і безсилля щодо забезпечення захисту польського майна і польських громадян. На перший погляд, так все й виглядає, але якщо відкинути емоції і подивитися на це тверезо, то стає зрозуміло, що запобігти такого роду терактам у фазі їхнього виконання не так вже й легко. Це добре видно з останніх прикладів Парижа, Брюсселя, Лондона, де бойовикам, на жаль, вдається вчиняти теракти навіть в умовах підвищеної пильності і високої концентрації силовиків на квадратний кілометр. Зрозуміло, що такого роду терактам найкраще протидіяти на етапах їх підготовки. 

Реакція на теракт в Україні була прогнозовано одностайною і швидкою: всі, починаючи від силовиків, дипломатів та президента і завершуючи націоналістами, засудили теракт, вказавши, кому він є на руку. В Україні розпочали слідство і посилили охорону іноземних представництв, передусім польських.

Інформація про теракт у Луцьку стала топ-темою у польському інформаційному просторі. Польські політики на неї відреагували дуже швидко. Вже за кілька годин після нічного теракту голова Бюро національної безпеки Польщі Павел Солох і маршалок Сенату Польщі Станіслав Карчевський фактично в один голос назвали це “провокацією”. Водночас, вони підкреслили, що відносини з українською стороною на найвищому рівні є хорошими, що дає змогу добре скоординувати зусилля для уникнення такого роду подій у майбутньому. Президент Польщі Дуда з цього приводу провів телефонну розмову з українським колегою Петром Порошенком, польська прокуратура відкрила справу за фактом злочину проти Польщі й польських громадян, а МЗС Польщі за стандартними процедурами надіслало Києву ноту протесту.

Єдине застереження може викликати лише досить несподіване рішення польської сторони — тимчасово припинити в Україні роботу всіх генконсульств у зв'язку з терактом – до повного гарантування захисту від замахів дипломатично-консульських представництв та польських дипломатів в Україні. Навряд чи українська сторона не розуміє всієї серйозності ситуації, що її ще потрібно було мотивувати таким чином. Крім того, поняття “гарантування захисту” також може мати досить широке трактування. Відтак, консульства можуть бути зачиненими як день, так і тиждень чи місяць. А це може призвести до додаткової напруги у світлі того, що польські консульства й без того переобтяжені візовими анкетами українців. Це може викликати певну напруженість, якої власне прагне третя сторона. 

А що на це “третя сторона”? Її реакція була прогнозованою. Свою ймовірну причетність до теракту Росія, звісно ж, відкидає. При цьому, ненав'язливо пропонує свою версію: його вчинили українські націоналісти, які ненавидять поляків і віддавна зазіхають на українські землі у нинішніх кордонах Польщі.

“Бандерівці знищували поляків, а нинішні їх обстрілюють. Щоб не було ілюзій”, - у цьому коментарі голови комісії Ради Федерації РФ з інформаційної політики Олексія Пушкова з приводу теракту в Луцьку закладена квінтесенція бачення Росією українсько-польських відносин, а точніше – те, як вони хочуть бачити ці відносини між Києвом та Варшавою. Версію “бандерівського” сліду теракту в Луцьку можна побачити і на деяких польських сайтах, що симпатизують Росії, а також у соцмережах окремих одіозних польських “експертів”, які однозначно стверджують про причетність до цього саме українських націоналістів.

Варто зауважити, що теракт – для посилення його кумулятивного ефекту та резонансу –супроводжувався супутніми “заходами”, які, на перший погляд, не мали прямого відношення до обстрілу Генконсульства Польщі. Зокрема, цієї ж ночі вандали у Луцьку вчинили напад на відділення трьох банків з російським капіталом (Сбербанк, Промінвестбанк, Альфа-банк). Це, очевидно, зроблено з метою показати, що, мовляв, українські націоналісти активізувалися у західноукраїнському Луцьку і діють відразу на два фронти: як проти Польщі, так і проти Росії. Крім того, у день після теракту, “поляки” – серед яких власне були не етнічні поляки, а проплачений напівкримінальний елемент та багато неповнолітніх – заблокували трасу на українсько-польському кордоні з плакатами на кшталт “Ні геноциду поляків”, “Руки геть від пам’ятників”, “Волинь у серцях”. Звісно ж, картинка мала бути відзнята й продемонстрована на ПутінТБ як доказ напруженості відносин між поляками й українцями на прикордонні, небаченої нахабності й неконтрольованості українських націоналістів. До повної картини ще треба додати спробу зовсім не ФСБшних російських пранкерів у переддень теракту додзвонитися від імені Порошенка до Дуди. У разі успіху, це, напевно, мало стати родзинкою на торті непорозумінь у відносинах між Україною і Польщею, які “за дивним збігом обставин” сталися майже одночасно.

Зважаючи на все вище зазначене, питання про версії – кому вигідні події у Луцьку й ескалація напруження між Україною і Польщею – можна віднести до розряду риторичних. Проте, загалом озвучувалися дві головні версії, і їх варто побіжно розглянути. 

Версія перша — за терактом у Луцьку стоять українські націоналісти. Її озвучили проросійські ЗМІ й такі ж діячі в Польщі, а також безпосередньо Росія. Попри те, що українські націоналістичні організації відмежувалися від цього, і попри відсутність для них якоїсь видимої користі від цього, цю версію і справді не можна виключати, особливо – беручи до уваги “прецедент Вороненкова”. Колишній депутат Держдуми Росії Денис Вороненков, який торік змінив громадянство і переїхав в Україну, нещодавно був убитий у центрі Києва колишнім військовослужбовцем Нацгвардії України. За інформацією українських силовиків, убивця був раніше завербований російськими спецслужбами, а його поплічником міг бути український націоналіст, який зараз перебуває у розшуку. У випадку з терактом у Луцьку також не можна виключити подібного сценарію — де-факто злочин міг вчинити завербований “націоналіст” чи колишній учасник АТО, але за прямою вказівкою з Москви. 

І тут ми переходимо до другої версії, основної, до якої схиляється українська сторона, та власне й Польща. У подіях у Луцьку є пряме зацікавлення Росії. Теракт дозволяє показати Україну в дуже непривабливому світлі – як країну, яка не контролює на своїй території безпеку не лише своїх громадян, а й іноземців, дозволяє націоналістам творити хаос, під безпосередньою фізичною загрозою від чого є іноземці та національні меншини, передусім –поляки. Чим не картинка як для пересічного росіянина, так і для західного споживача російської інформпропаганди про Україну як failed state (державу-банкрота) – зону нестабільності поблизу кордонів ЄС з диктатом “нацистів-бандерівців”. І про яку євроінтеграцію України після такої апокаліптичної картинки можна говорити?

Добре, що польські еліти та польське суспільство майже не інфіковані російською пропагандою і добре розуміють причинно-наслідковий характер подій у Луцьк, і хто за цим може стояти. Але, звісно, це не звільняє українську сторону від відповідальності за посилення безпеки як своїх громадян, так й іноземців та їхнього майна на території України. Потрібно намагатися діяти на випередження, не дозволяючи проросійським елементам володіти ініціативою і діяти лише по факту. Києву та Варшаві також варто бути готовими до подальших подібних провокацій з боку північного сусіда. Не можна виключити і подальших провокацій з виведенням ще на вищий рівень, на жаль, навіть із летальними наслідками. Після цих слів хотілося б постукати по чомусь дерев'яному, як у рефлексі на забобони. Але, на жаль, це не допоможе, а допомогти може лише чітка координація дій та зусиль як усередині кожної з країн, так і в українсько-польській співпраці, спрямована на протидію диверсій з боку північного сусіда.

Перефразовуючи слова російського поета Володимира Маяковського "ведь если звезды зажигают, значит, это кому-нибудь нужно”, можна сказати – “якщо стріляють з гранатомета по консульству Польщі в Україні”, то це точно кому-небудь потрібно, але точно – ані Польщі, ані Україні... 

Юрій Банахевич, Варшава


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-