Навіщо Путіну закон «про російську націю»
Путін запропонував попрацювати над створенням закону про російську націю. Смішна новина, ми над нею вже добряче посміялися. Але ж російський президент озвучив цю ідею цілком серйозно, хоча й справді закон «про націю» - повний абсурд, від нього вже відверто тхне гітлерівським нацизмом.
Якщо ж Путін каже серйозно, то що це все означає? При цьому зауважимо, що у пропозиції Путіна ключове слово – «закон», а не «російська нація», а «єдина» - він навіть не вимовив.
Найперша загальна причина очевидна: чинна російська політична еліта вкрай потребує державної ідеології, яка б зміцнила їхню владу, убезпечила їх від «кольорової революції» чи якогось іншого глобального «стресу», здатного вимести їх з Кремля. Але навіщо вона їм? Невже мало «руського мира», «духовних скреп», православ’я, антиамериканізму, ностальгії за СРСР, зрештою - імперського шовінізму?
Щоб гарантувати жорстку централізацію
Головна підвалина, на якій незмінно тримається російська держава - наджорстка концентрація політичної влади у Кремлі. Це такий глобальний антипод демократичного принципу децентралізації (місцевого самоврядування). Російська політика централізації ось уже півтисячі років забезпечує політичну та економічну єдність величезної території, на якій у межах єдиної держави силою утримуються безліч націй і регіонів, кожен з яких ще й досі, попри шалений багатовіковий силовий тиск Кремля, не втратив природного бажання жити і розвиватися самостійно. Відмова від цієї політики – означає швидкий і незворотній розпад Російської Федерації.
Два головних фактори постійно загрожують політиці централізації в Росії: багатонаціональний склад імперської держави і бідність основної маси населення.
Національний фактор гасився, крім, звісно, застосуванням сили, послідовною і брутальною політикою русифікації, хоча зробити усіх «русскими» так і не вдалося. Лідери СРСР вирішили схитрувати і придумали термін «єдиний радянський народ». «Національний» змінили на «інтернаціональний». Але це був, звісно, лише обман. У грудні 1982 року новоспечений генсек ЦК КПРС Юрій Андропов написав до 60-ліття утворення СРСР «наукову» статтю, де стверджував, що в СРСР вперше в світовій історії наявність різних націй у складі однієї держави стало фактором, що цю державу зміцнює, а не розвалює. Звісно, то Андропову хотілося, щоб громадяни СРСР так думали, навряд чи сам він вірив у цю «наукову» абракадабру. Її важливо згадати як доказ великого бажання радянських лідерів якщо не знищити, то хоча б всерйоз заглушити національний фактор як загрозу своїй владі.
Нині Кремль знову вимушено повертається до «російськості», бо термін «радянський» вже, як-то кажуть, не в тренді.
Політика жорсткої централізації напрочуд ефективна, коли треба тримати купи нації та регіони Росії. Але в соціально-економічному плані вона, навпаки, напрочуд неефективна. Бо централізація – це придушення будь-якої самостійності регіонів, це – нещадна експлуатація людських і природних ресурсів в інтересах обмеженого кола кремлівських небожителів, це, в кінцевому підсумку, - основне гальмо економічного розвитку держави.
Щоб нарешті була заміна комунізму
У 1991 році у Кремлі змушені були відмовитися від «комунізму», оскільки він повністю вичерпав себе як «камуфляж». Магія світлого комуністичного майбутнього остаточно вивітрилася. Але потреба іншої форми «камуфляжу», звісно, нікуди не поділася.
Спочатку, свідомо чи несвідомо, звернулися, нарешті, до гасла «Обогащайтесь!», запропонованого членом політбюро Бухаріним ще наприкінці 20-х років минулого століття. Воно і стало фактично національною ідеєю змучених радянськими злиднями громадян Російської Федерації. Усі «ізми» відсунули вбік (в Конституції навіть записали про відсутність державної ідеології!), а життєвим ідеалом стали смартфон, іномарка, квартира, квартира в Москві, дім на Рубльовці, турецький курорт, будинок в Чорногорії, вілла в Іспанії, пентхауз в Лондоні, яхта – кому вже що пощастить здобути. Більшість, звичайно, змогла лише забути про дефіцит туалетного паперу і наїстися копченої ковбаси, але й це було немало порівняно з періодом «розвинутого соціалізму». Народ РФ був задоволений Путіним, а бунт частини особливо ситих москвичів (настільки ситих, що вже могли думати про політичні свободи) в 2012 році був швидко і загалом без проблем для влади придушений.
Матеріальною базою реалізації бухарінського гасла стали високі ціни на енергоносії, але головне – доходи від приватного підприємництва, дозволеного, нарешті, державою.
Однак цей період народного «благодєнствія» швидко і закономірно закінчився, оскільки історію не обдуриш. Панування феодального, по суті, політичного режиму в Росії в принципі не допускає сталого економічного та соціального розвитку країни, він може бути тільки тимчасовим. Період піднесення в Росії вже закінчився (і санкції Заходу за агресію Росії тут зовсім не першопричина), бо розвиток приватного підприємництва вперся у звичний для Росії грабунок «купців» чиновником (читай «Ревізор» Гоголя, тільки сьогодні «купці» - підприємці, а городничі – глави держадміністрацій і «силовики» ), а ціни на нафту вирішили впасти більш як удвічі.
Щоб у таких умовах утримати владу і зберегти традиційні принципи російської політичної системи однієї таємної поліції (ФСБ) і ОМОНу з новоствореною Росгвардією замало. Грубою силою неможливо безкінечно довго утримувати необмежену владу, у Кремлі це чудово розуміють. Потрібна нова ідеологія на заміну «комунізму».
«Cамодержавство, православ’я, народність» - вже було
Найцікавіше питання: коли штатні ідеологи Кремля почнуть писати путінський закон про російську націю, що вони скажуть підданим Кремля, аби ті, висловлюючись мовою часів СРСР, «еще теснее сплотили ряды вокруг партии и его ЦК»?
Православ’я? Кирило був би задоволений, він, безумовно, штовхатиме цю ідею, однак йому «обломиться». Релігія в Росії не може стати державною ідеологією, оскільки, по-перше, надто багато мусульман і атеїстів, по-друге – релігійність пересічного росіянина насправді дуже слабка.
Народність? Цей фактор вже «відіграли» комуністи в часи СРСР, і сьогодні абсолютна більшість громадян РФ чудово усвідомлює майнову прірву між собою і «москвичами», чиновниками, «мєнтами» та й усіма, хто при владі. Тому хто в нинішній Росії наважиться всерйоз стверджувати, що влада нині – народна?
Самодержавство? У Росії за останні сто років, після Жовтня 1917 року, усіх лідерів держави після їх смерті або відставки державна (!) пропаганда змішувала з лайном (крім Леніна, але й до того вже «підбираються»). Яке може бути обожествління лідера у країні з такими антисамодержавними традиціями? Так, росіяни завжди дружньо славили чинного генсека чи президента на публіці, але це або через страх покарання, або з наміром зробити кар’єру. Такого шанобливого ставлення як, приміром, у британців до своєї королеви, у росіян до свого лідера нема й ніколи не було. До речі, навіть до 1917 року.
Хто помітив, ми перелічили три принципи, які були висунуті Кремлем (тоді – Зимовим палацом) як обґрунтування єдності російської держави ще в другій половині ХІХ століття – «Самодержавство, народність, православ’я». Не допомогло. Єдність з тріском луснула в 1917-му.
Де він, той новий «ізм»?
Нинішньому Кремлю залишився лише патріотизм. Це й справді безвідмовна ідеологія. Однак вона не може бути надійним захистом чинної влади. Патріотизм – це любов до батьківщини, а не до тих, хто править у Кремлі. Крім того, сьогодні заклики Путіна до патріотизму означають заклики воювати, а воювати росіяни, як і всі нормальні обивателі на планеті, не хочуть. Лаяти Обаму чи київську хунту, сидячи на дивані, – так, а воювати, тобто ризикувати життям – ні. Принаймні, російська соціологія не показує особливого бажання нинішніх росіян вмирати за батьківщину, а тим більше – за статки путінських олігархів.
Як підсумок: ідеологія, яку нині шукають у Кремлі, має переконати росіян, що неефективна (порівняно з країнами демократичного Заходу) соціально-економічна політика Кремля – єдино можлива для Росії, бо забезпечує єдність країни, а головне: протест проти неї – це антидержавна (антинаціональна) діяльність, яку слід карати як кримінальний злочин. Саме тому нині для Кремля йдеться не про придумування нових пропагандистських кліше на кшталт «духовних скреп», які раніше чи пізніше просто «приїдаються» від багатократного повторення, а саме про закон, тобто – про правовий захист влади. Як колись в СРСР була записана в Конституції керівна роль КПРС, а хто з цим публічно не погоджувався – їхав до мордовських таборів. У цьому майбутньому законі, якщо він буде, «російська нація» слугуватиме черговим «камуфляжем» для влади, як «комунізм» для більшовиків.
Жагуче бажання Кремля віднайти новий «ізм» очевидне, однак це зовсім не означає, що пошук буде успішним. Російські правителі вже вичерпали список можливих «ізмів», всі вони тією чи іншою мірою вже були задіяні чи діють сьогодні. І цілком можливо, що «закон про російську націю» так і не буде написаний, а Путін з компанією змушені будуть захищати свою владу виключно старим дідівським (феодальним) способом – грубою силою.
Юрій Сандул. Київ
