Диктатори вмирають на самоті

Диктатори вмирають на самоті

Аналітика
1827
Ukrinform
У кого Путін тицьне пальцем, той і буде наступним «шахом», а треба - й війська «братерські» для захисту режиму введе

Пам`ятаю, як у 1982 році помер Леонід Брежнєв...

Всі були в шоці, хоча останні роки Радянський Союз жив у передчутті невідворотного. Навіть ми, молоді, які сміялися з того, як «бровастий Бармалей видерся на мавзолей» і очікували демократичних змін, затамували подих. Велика, тоді аж до Тихого океану, країна на кілька днів завмерла у тривозі. Боялися народних бунтів, вторгнення американських військ, відокремлення Прибалтики, кривавого переділу влади між секретарями ЦК і КГБ...

Тож можу цілком зрозуміти, що відбувається зараз у душах жителів Узбекистану.

Все розгортається так, як і написано на скрижалях будь-якого тоталітарного (чи близького до тоталітарного) режиму. Тривале заперечення смерті вождя, кількаденне витримування народу й світу в невіданні, скупі натяки - скасування видовищ і національний аналог «Лебединого озера» по телевізору, сакраментальний зойк: світ руйнується, як жити далі?!

Узбекистан був бідною країною, і хоча за роки незалежності населення його зросло наполовину, навряд чи воно жило заможно: кошти від продажу енергоносіїв і бавовни осідали в кишенях еліти. Натомість «багатонаціональний (як любив казати Іслам Карімов) народ Узбекистану» мав ту перевагу, що міг собі скніти у злиднях, але із спокоєм у душі - його майбутнє від нього не залежало. Жодним чином. Хіба це не щастя, коли ти можеш займатися сім`єю, заробітком і духовними практиками, а всю державницьку тугу на своїх плечах несе великий вождь?

Як і більшість інших вождів національних республік, що з розпадом Союзу отримали незалежність, Іслам Карімов починав у 1989 році першим секретарем ЦК Компартії Узбекистану. Президентство він отримав просто як нову назву своєї посади - з рук Верховної Ради УзРСР. У 1991 році погрався у демократію, обравшись на високий пост «всенародно». Але далі перед ним постала та сама проблема, що й перед усіма іншими ватажками недорозвинутих націй.

Проблема ця була в легітимності. За всю свою історію в складі СРСР Узбекистан знав один шлях сходження до вищих щаблів влади: місцевих керманичів призначав Кремль. Потім це «освячувалося» на регіональному партійному пленумі. В обставинах, що склалися після 1991 року, і Кремль, і пленум компартії наказали довго жити.

У світі ж є два найбільш популярних методи узаконення влади: династичний і демократичний. Перший передбачає кровний зв`язок із старим і впливовим родом та освячення духовним авторитетом (якимсь там халіфом чи аятоллою). Другий - визнання суспільством у результаті всенародних, чесних, демократичних виборів.

Перший шлях вихідцям з Радянського союзу аж ніяк не підходив: бо ж уся національна еліта була винищена, і комуністичні правителі республік прикривалися пролетарсько-селянським походженням. Дехто з них, щоправда, намагався намалювати собі пристойну генеалогію (та й у нас теж колись одному з президентів історики на повному серйозі приписували родство з гетьманом Калнишевським), але це тільки для внутрішнього вжитку - міжнародний іслам цим не обдуриш. Може тому колега Карімова - багаторічний туркменський геронтократ Сапармурат Ніязов і не ризикнув назватися «шахом» (як пропонували його піддані), а обмежився скромним «туркменбаші». Колишньому комуністу назватися «шахом» - це мабуть гірше, ніж людожеру Бокассі - президентом.

З Карімовим все ще складніше. Мало того, що він син дрібного службовця, та ще й не рідний, і був «поганим хлопчиськом» у школі, він, за однією з версій, ще й  не етнічний узбек, а - таджик. А у цих двох народів, кажуть, давня історична неприязнь.

Демократичний же шлях вільних виборів підходив лише на перших порах незалежності, коли народ ще не відійшов від «одобрямсу» радянського штибу. Однак дрейф у бік Західного світу, який означився в Узбекистані всередині 90-х, почав пробуджувати народ. І він уже замислився: а яка ж на смак справжня демократія? Як і всім його колегам, Карімову довелося провчити знахабнілий плебс, окропивши терени країни узбецькою кров`ю. 

Втім проблеми з легітимністю це не вирішило, і справа не в народі, бо ж «смерть кощеєва» для будь-якого східного володаря криється не в підданих, а в соратниках. Справа в тому, що існує третій, притаманний східній ментальності шлях набуття легітимності: відповідно до азійських і африканських вірувань, кожен, хто взяв владу силою, вже є легітимним, бо якщо переміг, значить за ним стоїть Бог. Саме так - у результаті кривавих двірцевих переворотів приходили до влади такі улюбленці Путіна, як Саддам Хусейн, Каддафі, батько Башара Асада  Хафез Асад.

Оцього такі як Карімов і Ніязов боялися і бояться більш за все.

Тож і з`являються на світ Божий дивні химери демократії, покликані під цивілізованою обгорткою забезпечити довічне володарювання в країні окремо взятої персони. Різні диктатори вирішували це по-своєму. Але великим креативом вони не виблискували. 

Туркменбаші Ніязов провів референдум, яким без виборів продовжив строк свого президенства, потім вносив зміни до конституції, що давало привід центрвиборчкому «обнуляти» його президентський строк, і він майже до смерті був «упершеобраним». Нарешті місцевий парламент проголосував за пожиттєве президентство Ніязова, але - іронія долі - той після цього довго не протягнув.

Казахстанський лідер Нурсултан Назарбаєв теж починав зі всенародного референдуму по пролонгації без виборів свого президентського строку. Але потім учинив інакше. У конституції Казахстану лишилася норма про максимум два президентські строки, однак, окремою поправкою було уточнено: Назарбаєва це аж ніяк не стосується. Когнітивний дисонанс було повністю усунуто з ухваленням спеціального закону, яким для Назарбаєва було створено «новий інститут влади «Ел Баси» тобто «Лідер Нації». Питання про те, скільки разів можна обирати президентом одну й ту саму особу, відпало само собою.

Син і спадкоємець колишнього очільника Азербайджану Гейдара Алієва Ільхам Алієв, прийшовши до влади, теж змінив конституцію, знявши обмеження на кількість президентських термінів, за що його охрестили засновником монархії. 

Те саме зробив і Лукашенко, референдум 2004 року дозволив йому обиратися (а реально - самопризначатися) в президенти нескінченне число разів.

Задля приведення до влади (в якості спадкоємця свого батька-заколотника) Башара Асада в Сирії взагалі не проводилося жодних виборів. А тільки референдум з одним питанням: чи хочете ви бачити Асада на посту президента. Всі сказали - так. І хоча за конституцією Сирії президентство обмежене всього двома строками, влада, виправдовуючись війною, це питання відклала на невизначений строк.

Ситуація з царюванням Карімова мало відрізнялася від наведених вище. З одним лише винятком: очільник Узбекистану взагалі не заморочувався внесенням змін до конституції, яка й досі обмежує президенство в країні двома строками. Він «всенародно обирався» вже бозна скільки разів, а його штатні пропагандисти пояснювали: чому все це є законним.

Усі ці довічні «президенства» місцеві ідеологи, зазвичай, пояснюють одним: незмінність влади забезпечує стабільність. 

У короткостроковій перспективі, та ще й з огляду на схильність народу, який тільки-но вийшов із рабського стану, до анархії - так. Але окрім культу особи, тоталітарного охудоблення народу, це призводить ще як мінімум до двох великих неприємностей, які руйнують молоду державу. 

По-перше, і народу, й еліті певний час доводиться жити зі старезним лідером, дідуганом, який на очах у всіх впадає у відвертий маразм (радянська історія багата на таких - Ленін, Сталін, Брежнєв, Черненко...), якого під руки, хворого і немічного виводять на трибуну, аби показати народу. Він уже нічого не вирішує, але присутність його на чолі держави гальмує будь-які зміни і ввергає політикум і економіку в кризу. Змінити його не наважуються, бо це «похитне баланс влади» серед розкрадачів державної скарбниці. І ненавидять, і очікують смерті, і бояться, як тої смерті.

А по-друге, коли тиран таки віддає Богу душу, то країна занурюється в суцільну невизначеність. Бо ж законного механізму передачі влади нема. У Китаї, з його тоталітаризмом, є, бо там вирішує Партія. І в СРСР було. І в КНДР, там нащадок - він диктатор і кат уже з пелюшок.

А тут - повний дуалізм. І інструменту для успадкування нащадками влади нема, і обиратися вона ніколи не обиралася. А отже біля труни володаря гостряться мечі й ножі. Діти тирана, його рідня, вдова готуються до кривавої війни з його слугами. Нащадків знищують нещадно - вони найбільша загроза для претендентів на владу.

Тому доля обох дочок Карімова може виявитися незавидною. Особливо старшої - Гульнари, яка отримала освіту і бізнес-практику в Європі й не так давно претендувала на роль спадкоємиці трону (в Узбекистані її так і називали - принцеса). Сатрапи Карімова тоді накопали на його дочку купу компромату «про поведінку, що не личить мусульманці» і піднесли теку батькові. Кажуть, таким чином головний претендент на трон (якщо він звільниться) - прем`єр-міністр Шавкат Мирзіяєв позбувся найбільшого головного болю. Те, що, за іншою версією, він позиціонує себе як друг сім`ї Каримова, справи не міняє.

На жаль, для «молодого» ще, 59-річного, Мирзіяєва його високий рейтинг у країні, де нема і не було традицій демократії, нічого не вартий. Клани або домовляться про наступника за умови роздачі кожному призів, або зупиняться таки на дочках, або почнеться бійня. Хоча, якщо й домовляться, це нічого не означає - спроб переворотів і бунтів Узбекистану не уникнути.

Втім, мабуть у всіх пострадянських і наближених до Росії диктаторів є таки спільний халіф, який «висвячує» їх на султанство. І без нього боротьба за владу ніяк не обійдеться. Це - Путін і Кремль. У кого Путін тицьне пальцем, той і буде «шахом», а треба - й війська «братерські» для захисту режиму введе. Розділення наступників Каримова на «проросійських» і «прозахідних» у цьому сенсі безперспективне, бо ж подібні режими тільки й животіють, що за підтримки найголовнішого Хакана (або Кагана).

Зрештою, і самій Росії, за іронією долі, доведеться пройти той самий шлях - споглядання маразматика при владі, штучну щелепу в роті, смерть у монаршій самотності, коли поруч одра конаючого тирана - ані дружини, ані дітей.

І хаос після смерті, і багатотисячні траурні мітинги, народні ридання, терміновий пошук по архівах газети «Правда» за 1953 рік (звіритися, як подавала преса похорон Вождя), і народна прикмета: хто очолює комісію по похоронах, той і наступник. І відчуття відрази у росіян, і образа, що «сам пішов, а відповідати нам». І нескінченні шеренги наступних, закоханих «по гроб» у владу геронтократів і покійників на тлі мавзолею...

Євген Якунов, Київ.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-