Анжела Сущенко, дружина Романа Сущенка

У Лефортово ми торкнулися одне одного долонями через скло

21.03.2017 16:34

У понеділок нарешті відбулося те, про що давно говорив, а останніми днями і натякав адвокат Марк Фейгін. Після численних клопотань нарешті було дозволено побачення Анжели Сущенко з її чоловіком, журналістом «Укрінформу», незаконно затриманим у Москві.

Розповідаємо про всі подробиці цієї зустрічі, з якої добре видно, що йдеться про журналістську родину, а не Spy Kids, як намагаються нас переконати російські спецслужби.

НЕЗАКОННА ЕЙФЕЛЕВА ВЕЖА

- Чи відчували ви якесь особливе ставлення до вас при проходженні кордону?

- Спочатку ні. У Мінську все було абсолютно спокійно. Але ось уже в Москві на останньому контролі в Домодєдово довелося трохи похвилюватися. Там стояли хлопець і дівчина у прикордонній формі. І у них були чотири аркуші формату А4. Громадяни з російськими паспортами проходили окремо і спокійно. А тих, у кого український паспорт, звіряли з якимись наявними списками. Спочатку мене не знаходили в них. Ну, думаю, швидко закінчилася поїздка... Але потім все ж знайшли, відзначили і я пішла далі.

- А яка була ситуація при проходженні у СІЗО Лефортово?

- Ми приїхали туди не точно до названого часу, 10.00, а трохи раніше, оскільки потрібно було ще оформити невелику передачу. Це різні українські шоколадки і невеликий шмат українського сала у вакуумній упаковці. Особисте замовлення від Романа.

- Так, зворушлива для кожного українця гастрономічна деталь...

- Мені сказали, що мене викличуть. І це сталося десь о 10.40: «Анжело Юріївно, проходьте у другі двері». Через перегородку з одностороннім дзеркалом я віддала свій паспорт, його там подивилися. Потім вийшла місцева співробітниця і повела мене далі, відкриваючи двері кодом і своєю карткою. Важливі речі, заборонені для пронесення далі, телефон, годинник, я залишила в спеціальній комірці. Після чого я пройшла металошукач. І та сама працівниця ще мене обшукала, перевірила, чи немає чогось зайвого в одязі. Їй же я сказала, що хочу показати Роману свіжі сімейні фотографії (діти, Ромині батьки) і малюнки сина. Вона сказала, що можна, але тільки якщо на них немає підписів. На фотографіях підписів не було. А от з малюнками почалися проблеми.

- Які саме?

- Тато з сином любили гуляти біля Ейфелевої вежі. І Максим вирішив намалювати саме це, щоб папа згадав про ті дні. Він підписав малюнок словами «Ейфелева вежа» французькою та українською мовами. Тобто це і були заборонені підписи. На іншому малюнку син намалював жовтий літак, щоб «тато повернувся на ньому додому». А на третьому – був намальований будинок і сім'я з підписами «Мама, тато, Юля...».

- Ви привезли малюнки назад, додому?

- Ні, залишила їх нашому консулу. Він ще буде робити запити, клопотати з їх приводу.

ТОРКНУЛИСЯ ОДИН ОДНОГО ДОЛОНЯМИ ЧЕРЕЗ СКЛО

- Зрозуміло. Повернемося до побачення. Де воно проходило?

- Ми зайшли до приміщення, призначеного для зустрічей. Там є столи для спілкування без перегородок. Наш адвокат сказав, що вони з Романом спілкуються в таких умовах. Але мене відвели до спеціального відсіку, де є скляна перегородка і дві лавки і дві трубки з різних сторін. Роман вже сидів там, чекав мене. Я зайшла, ми привітались, притиснувши долоні до скла з двох сторін. Нам сказали, що можна брати трубки і говорити.

- Тобто все якось дуже по-кіношному. Ми ж усе це в голлівудських фільмах бачили.

- Так. Але тут ще за Романом в окремому відсіку сиділа людина, яка дуже уважно стежила за мною, моєю жестикуляцією та мімікою. А ми ж стільки не бачилися. Стільки хотілося розповісти. І я коли починала жестикулювати, емоційно «говорити руками», вона напружувався. Я намагалася не звертати уваги на присутність цієї людини, дивитися тільки на Романа. Але зовсім відсторонитися було складно.

- Можете трохи розповісти, як і про що ви говорили?

- Ну, перш за все, говорила в основному я. Хотіла переказати Роману усі наші новини. Про сім'ю, про дітей, про школу... А він, треба сказати, підготувався до нашої зустрічі дуже грунтовно. Перед ним лежав аркуш зі списком запитань.

- Ну, справжній журналіст, професіонал. Правда, тут в якості інтерв'юйованого – дружина.

- Роман сказав, що наші листи до нього не доходять. І до його дня народження теж ще нічого не прийшло. Окремо питав, що там у Франції, які новини у зв'язку з президентськими виборами. «Уявляю, - каже, - як і скільки я зараз писав би про це, якби був зараз у Франції». Він отримує інформацію про це з російського телебачення. А там кажуть, як їм зручно: що Ле Пен – безумовний лідер. Що кандидат, який симпатизує Росії, повинен перемогти. Однозначно... Я сказала, що все не зовсім так. Він відповів, що і сам розуміє це. І хоче знати більше. Тобто, з професійної точки зору, у нього душа болить за Францію.

- Не сумніваюся, що душа за Францію у нашого паризького власкора болить у зв'язку з Україною, «нормандським форматом». А що Роман знає про українські новини?

- Тут ситуація трохи краща. Він регулярно зустрічається з консулом, з адвокатом. Юля для нього дайджести робить. Під час зустрічі з адвокатом Роман їх прочитує. Але і тут Роман хотів би мати більше інформації. У Лефортово він майже відразу, з листопада, підписав «Дзеркало тижня». Але номера до нього надходять вкрай нерегулярно.

- Наскільки нерегулярно?

- Ну, наприклад, за березень ще нічого не прийшло. А, скажімо, за грудень прийшло лише кілька номерів – і то наприкінці січня. І взагалі щось починає приходити. Приходить тільки після скарг, клопотань, заяв адвоката. Все, що сказано усно, абсолютно марно, йде в повітря. На постійні письмові заяви хоч якось, але реагують.

НАДІЯ НА ЗУСТРІЧ ЗІ СВЯЩЕНИКОМ НА ВЕЛИКДЕНЬ

- Ситуація зрозуміла. Може, Роману варто було б підписатися на деякі російські видання, з найпристойніших – «Новая газета», «Ведомости», журнал The New Times.

- Дякую, я зверну на це увагу. Треба ще подивитися, чи є вони у списку видань, дозволених для підписки у СІЗО Лефортово. З українських медіа там є тільки «Дзеркало тижня». Тому Роман відразу взявся за нього... Ну, тобто, не зовсім. Є ще українські видання для садівників-городників, для спортсменів-рибалок. «Найкорисніші ЗМІ для СІЗО», - як сказав чоловік.

- Як Роман відреагував на сімейні фото?

- Зрадів, звичайно. Побачив, як росте, як швидко змінюється Максим. Особливо розпитував про його школу.

- До речі, а як він виглядає?

- Знаєте, в цілому, непогано. Бадьоренько. Тримається. Але, звичайно, відчувається, що людина вже півроку під замком, мало буває на сонці, на свіжому повітрі.

- Скільки тривало ваше спілкування?

- Я сама не змогла б вам сказати, скільки. Годинник ж забрали. Сказали, що побачення буде до обіду. А коли у них обід, я якось відразу запитати і не додумалася. Коли побачення вже закінчувалося, нам сказали, що залишилося 5 хвилин. Потім оголосили про завершення. Роман встав, руки за спину – і вийшов. Потім я пішла. Адвокат і консул, які мене чекали, сказали, що я була відсутня 2 години 40 хвилин. З урахуванням того, скільки часу зайняли процедурні моменти, ми спілкувалися десь 2:10-2:15. Малюнки, як я вже говорила, віддала консулу. А фотографії, під опис «14 штук», - адміністрації СІЗО. Сподіваюся, що через якийсь час вони все ж будуть передані Роману.

- Адвокат Фейгін говорив, що він буде вимагати можливості подальших побачень, а також зідзвонів із родичами.

- Так, це дуже важливо. Ось, уявіть собі – батьки Романа так хочуть поговорити з ним, хоча б телефоном. Адже навіть якщо їм дозволять побачення, така дорога для них досить важка, багато хвилювань. А так вони змогли б все ж таки почути голос рідного сина.

- Ми з вами пострадянські люди, і добре знаємо, що навіть за атеїстичних радянських часів Великдень в Україні був всенародним святом. Носили комсомольські значки, але на вулиці христосувались. Чи є надія, що на цей Великдень, 16 квітня, до Романа нарешті пропустять священика його конфесії – УПЦ Київського патріархату?

- Ви маєте рацію. Це велике свято для всіх нас. І ми з адвокатом будемо клопотати, щоб таку зустріч дозволили. Знаєте, коли Фейгін був у Парижі, я на прохання Романа передала йому його хрестик, не золотий, не срібний, не на ланцюжку. А просто чорне дерево на чорному шнурочку. Роману віддали його не відразу. Але, врешті-решт, після клопотань, через місяць-півтора, все ж таки передали. І зараз на побаченні Роман показав мені його... Одним словом, ми сподіваємося, що на Великдень йому дозволять зустріч з нашим священиком.

- Дякую, ви дуже докладно розповіли про цю зустріч. Що хотіли б сказати наприкінці розмови?

- Роман дякує усім, хто про нього пам'ятає і хвилюється, передає привіт рідному «Укрінформу», всім свої колегам. А я від нас обох хочу подякувати Президенту України, який зустрічався з нами і тримає цю справу на контролі, МЗС, МІП України, Посольству України в Москві.

Олег Кудрін, Київ.