Олег Ольжич. Зрослась небезпека з відважним життям

- Виростай, мій сину, будь міцний, як криця. / Виростеш, – скажу я, – де лежить рушниця, – ці рядки зі знаного батькового вірша не перше десятиріччя крутились у голові Лелеки. А час настав раптово і в несподіваному місці.

І став Олег Кандиба членом Організації українських націоналістів (ОУН), створеної 28 січня - 3 лютого 1929 р. на І Конгресі українських націоналістів у Відні полковником Євгеном Коновальцем (1891-1938). Партійним псевдонімом молодого патріота був “Ідеаліст”.

Нагадаю, перший пункт “декалогу”, точніше, маніфесту самостійників “Десять заповідей УНП” видатного українського правника та ідеолога Миколи Міхновського (1873-1924; див. тут) зацементував кредо полум’яного націоналіста:

- Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна – республіка робочих людей.

Як свідчать матеріали СБУ, на нього давно відповідні органи накинули оком.

- У поле зору ОДПУ СРСР Олег Ольжич потрапив у 1933 році. Принаймні, один із перших документів зі справи-формуляра 4/366 на нього датований 7 грудня 1933 р. Це повідомлення із закордонної резидентури радянської розвідки під назвою “Склад керуючих органів ОУН”, де наводилися список “верхнього керування” на чолі з Євгеном Коновальцем і “помічні сили, серед яких – О.Кандиба з Праги.

...Прочитавши наукову лекцію в Італійському міжвузівському інституті (Istituto Interuniversitario Italiano) в Римі, у 1936 р. доктор археології Олег Кандиба зустрівся з головою Проводу ОУН, полковником Євгеном Коновальцем. І та розмова змінила життя українського вченого-стипендіата. Відтоді вони часто та довго розмовляли, бо знайшли спільну мову й порозуміння. Голова Проводу українських націоналістів високо оцінив креативні здібності, патріотичну наснагу, духовний масштаб 28-річного вченого-інтелектуала і пов’язав із ним свої широкі організаційні плани.

*   *   *

Олег Ольжич (власне: Олег Олександрович Кандиба) народився у понеділок, 8 (21) липня 1907 р. у Житомирі.

Батько – Олександр Олесь (справжнє ім’я – Олександр Іванович Кандиба; 1878-1944; див. тут, а також тут), був поетом, який походив із родини спадкових дворян. Його родовід сягав Корсунського полковника Федора Кандиби (1629-1700). Хоча до середини ХІХ століття рід занепав і від дворянських привілеїв залишилося тільки прізвище... На час народження сина Олександр Іванович ще не став відомим в Україні літератором, представником символізму. Поки що студент писав гумористичні оповідання, бойові пісні й вагався: чи вертатися знову до поезії?

Мати, Віра Антонівна Свадковська (1881-1948), походила з українсько-білорусько-грецької родини. Була вона дочкою голови з'їзду мирових посередників, чиновника в селянських справах із Житомира, надвірного радника Антона Юхимовича Свадковського. Викладала вчителька мови, утім, українською до пуття так і не оволоділа, що стало об’єктом численних родинних жартів.

*   *   *

Пара познайомилась улітку 1902 р., коли дівчина вирушила провідати брата в місто Слов’янськ, а її майбутній наречений жив із Миколою в одній винайманій кімнаті. Тоді з’ясувалося, що Олександр Кандиба є старшим братом її подруги Марії, також студентки історико-філологічного відділу Вищих жіночих (Бестужевських) курсів у Житомирі. У січні 1907 р. у Санкт-Петербурзі 28-річний студент Харківського ветеринарного інституту пошлюбив 22-річну курсистку. Імовірно, наречена була вже вагітною.

Звісно, матеріально Олександр Кандиба не міг утримувати сім’ю із трьох осіб. Тому на початку літа 1907 р. Віра при надії повернулася до рідного Житомира. З боку батьків та восьми братів і сестер тут їй надходила належна фінансова та моральна підтримка. Ось чому хрещеними батьками первістка молодої родини, сина Олега, стали не поетові друзі з числа богеми, а… дядько Микола Свадковський (1879) та тітка Ольга Свадковська, як зазначено у метричній книзі Свято-Успенської церкви, що стоїть на вулиці Подільській, 19, у Житомирі.

Як ви розумієте, перша поетична збірка – “З журбою радість обнялась” (1907) – ні Олександра Олеся, ні родину не годувала. Але народження сина стало для батьків справжньою радістю. Світлоокий, білявий хлопчик із відкритою усмішкою підкоряв серця. Батьки любили оте чисте диво і ласкаво називали сина Лелекою. Не без гордості Олександр Іванович запевняв знайомих та колег, що нащадок прекрасно малює і має нахил до музики. Тому змалку Олегу пророкували велике майбутнє.

Без тями татечко любив малюка і написав для Олега щонайменше 150 колискових та абетку “Алфавіт віршами, писаними для сина” склав:

- Айстра квітне у саду / Аєр в лузі я знайду. / Бізон у двір забрався, / Баран його злякався. / Ведмеді вулика знайшли, / Вовки під деревом лягли.

І так далі, й таке інше. Годі дивуватися, бо в три роки малюк уже читав, у чотири – склав першого вірша, а за рік – невеличку п’єсу на три дії, але про добу козаччини, із шести – грав на фортепіано й скрипці. В 11 Лелека співав напам’ять Кобзаря.

*   *   *

У 1910-1919 рр. молода родина Кандиб жила заможно. Вони мешкали в прибутковому будинку 1-ої гільдії купця Хаїма Файбишенка на вулиці Антоновича, 64/16 (точніше – на розі вулиць Антоновича (колись – вул. Горького) та Івана Федорова). Кам’яниця у стилі пізній модерн уціліла, та архітектурно спотворена черговим бізнес-центром.

Від 1 жовтня 1909 р. дипломований ветеринар Олександр Іванович Кандиба почав служити на... Київських міських скотобійнях. Жахливе місце “кривавого пару, хрипіння й агонії конаючих тварин” спонукало шукати іншу працю, але знайти таку не вдавалося. Тим часом платня ветеринара міських різниць на рік складала 1020 рублів плюс квартирні – 250 рублів. На такі кошти в Києві тоді жити можна було.

Коли спалахнули Визвольні Змагання 1917-1921 рр., іншими віршами Олександр Олесь звертався до Лелеки. Приклад, “Не сумуй, дитино, що немає тата... ” (1918):

- Не сумуй, дитино, що немає тата, / Мабуть, його в полі стримала розплата. / Він прийде додому, принесе гостинця – / Повні поли маків і перлин для синця. / Не лютуй, що тато не прийшов на свято, / Мабуть, його в полі стримала розплата. / Ти ж хіба не бачив, як вояк-чужинець / Все питав у мене: “Кто он? Украінєц?” / Як я від удару серед хати впала, / Як він бив ногами, як я проклинала. / Не журися, сину, що немає тата, / Мабуть, його в полі стримала розплата. / Виростай, мій сину, будь міцний, як криця. / Виростеш, – скажу я, – де лежить рушниця, / Де лежать набої, де лежить граната. / Не сумуй же, сину, що немає тата. / Щоб не знав спокою окупант-чужинець, / Щоб боявся навіть слова “українець”!

*   *   *

Зважаючи на нові обставини, діяти довелося швидко! У лютому 1919 р. в терміновому порядку поет Олександр Олесь вимушено емігрував за кордон – один, без родини. Уряд Української Народної Республіки встиг офіційно призначили О.І. Кандибу культурним аташе в Будапешті. Адже за часів УНР О.І. Кандиба очолював відділи закупівлі худоби і коней Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Земського союзу допомоги хворим і пораненим воїнам, керував відділом реквізицій цукру в “Центроцукрі”, служив редактором “Літературно-наукового вісника”, до гетьманського перевороту – секретарем редакції газети “Відродження”, завідувачем літературним відділом газети “Трибуна”, дивізійним ветеринарним лікарем 1-ої дивізії Українських січових стрільців. Словом, мав бездоганну рекомендацію до розстрільного списку.

Невдовзі це боляче вдарило по Вірі Антонівні та 12-річному Олегові. Після поразки УНР радянська влада пришпилила родині Олександра Олеся ярлик “ворогів народу”. Сім’я О.І. Кандиби просто бідувала: майже п’ять років дружина з сином мешкали в… Пущі-Водиці – на 5-й лінії (нині – Оболонський район Києва) і якимось дивом матері пощастило влаштуватись на роботу викладачем у місцеву школу.

По закінченні уроків в Українській трудовій школі, у 1919-1923 рр. син Олег, як вимушений постачальник родини, щотижня обходив приміські села, аби речі виміняти на якісь харчі. Інколи за кілька кілометрів доводилося нести додому мішок із хлібом. Не маючи щирих друзів, Олег розводив у клітках кроликів і курчат та опікувався півнем. За доглядом того живого “господарства” пролітав вільний час. Здобути середню освіту в Україні не вдалося – закінчував навчання юнак уже в Празі.

Важко уявити, що у той період діялося з їхнім батьком на чужині...

У щоденнику генеральний секретар Директорії Володимир Винниченко (1880-1951; див тут, а також тут), котрий випадково стрів у вигнанні Олександра Івановича, написав:

- Жахливий вигляд Олеся. Старе босяцьке пальто, яке той ніколи не скидає, бо під ним ще гірше вбрання. Очі у спухлих зморшках. П'яний та амбітний…

*   *   *

Наприкінці 1922 р. за сприяння Міжнародного Червоного Хреста і не без підтримки високих державників – голови РНК УСРР Християна Раковського і народного комісара освіти УСРР Володимира Затонського, разом із матір'ю Вірою Антонівною Олег виїхав у Берлін. 3 січня 1923 р., через 50 місяців розлуки, вони зустрілися з батьком.

На початку 1923 р. родина Кандиб вирушила до Праги, а влітку, з огляду на вартість тамтешнього житла, переїхала до Ржевніце (Řevnice), що за 50 км від столиці, згодом – аж до Горніх Черношиць (Černošice). Велося і там не солодко, але Віра Антонівна влаштувалася працювати вихователькою українського притулку в чеських Подєбрадах (Poděbrady), за 50 км від Праги. Як їм велося, проілюструє авторський вірш Олександра Олеся:

- Сиджу без штанів я та й думку гадаю: / Чому я не їду до рідного краю, / Де ходять в лакерках, галошах, пальто, / Де кожен раює й не тужить ніхто? / Аж – зирк! Листоноша з листом, а у йому: / “Мій друже, й не думай вертатись додому: / Ми голі і босі. Єдиний в нас сон: / Хоч в драній рогожі втекти за кордон”.

Восени 1923 р. разом із Вірою Антонівною Олег повернувся до Праги. Батько залишився в Горніх Черношицях, де організував проукраїнський гурток науковців, поетів і письменників. Українська еміграція у білих пальтах не хизувалася.

*   *   *

Тим часом син вступив на платні матуральні курси Українського громадського комітету (Ukrajinský hromadský výbor) в Празі, які з відзнакою закінчив 11 грудня 1924 р. У спогадах майбутній доктор філософії Михайло Шляхтиченко (1892-1978), який того дня також складав іспити, написав: молодий Кандиба здав матуру із відзначенням, а тому здобув право “піти в кожну чеську технічну школу звичайним слухачем і за своє відзначення, перший рік міг учитися цілком безплатно”.

Попервах абітурієнт і справді розглядав технічні виші, та у літньому семестрі 1924-1925 рр. Олег Кандиба обрав літературно-історичний відділ Українського високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова (Ukrajinský vysoký pedagogický ústav Mychajla Drahomanova), відкритого влітку 1923 р. у Празі заходами Українського громадського комітету за фінансової допомоги чехословацького уряду. На жаль, документів, що підтвердили б навчання студента, не збереглося.

Згодом юнак записався на лекції до Українського вільного університету (Ukrajinská svobodná univerzita). Документи студента Олега Кандиби тут також не збереглися, однак, лишилися спогади його вчителів і колег. Окрім того, американський історик українського походження Любомир Винар (1932-2017) віднайшов його конспекти лекцій із археології, які читав український історик, археолог, етнограф, професор Вадим Щербаківський (1876-1957).

Складалося враження, що освіти Олегові було замало й замало. У зимовому семестрі 1925-1926 рр., склавши додатковий іспит із латини, єдиний син Олександра Олеся записався вільним слухачем ще й на філософський факультет Карлового університету (Univerzita Karlova) в Празі.

*   *   *

Як пише у розвідці “Наукова діяльність д-ра Олега Кандиби” Любомир Випар:

- У Карловому університеті студіював Олег археологію у видатного чеського і європейського археолога, професора Любора Нідерле (Lubor Niederle; 1865-1944) і відомого дослідника слов’янської старовини, професора Альбіна Стоцького (Albin Stocký; 1876-1934), який тоді був головою археологічного відділу Національного музею (Národní muzeum) в Празі.

Навчався студент блискуче, не дарма отримав у 1928 р. грант від Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові на експедицію та розкопки в селі Більче-Золоте (тепер – Чортківський район Тернопільської області). Він досліджував місцеву печеру Вертеба, відкриту в 1822 р. як природне підземелля у гіпсових породах на лівому березі річки Серет: її широкі галереї, розділені вузькими перемичками, із стінами, всіяними характерними для гіпсових печер кристалами.

Досліджувати виключно один об’єкт грантоотримувач вважав за розкіш, тож у 1928-1929 рр., шукаючи пам’ятки трипільської культури, молодий вчений археологічно дослідив та здійснив розкопки у селах Вигнанка, Городниця над Дністром, Бучач, Заліщики, Касперівці, Кошилівці (урочище “Обоз”), Ланівці, Новосілка-Костюкова.

*   *   *

У професії всі починають із малого, в археології – із того, що ближче.

У 1925-1930 рр. студент навчався і брав участь у розкопках у Чехії та в Західній Україні. Коли стався перелом? Навіть не знаю.

Можливо, у 1928 р., коли у Празі під псевдонімом О.Лелека він дебютував як... прозаїк, надрукувавши дитяче оповідання “Рудько: життєпис одного півня”; досі поетичні проби пера автор підписував як О.Невідомий, О.Світанок, К.Костянтин, М.Запоточний, Д.Кардаш... Можливо, коли, за свідченням першої коханої, мистецтвознавиці та філологині Марини Антонович-Рудницької (1911-1997), створив у Горніх Черношицях “Товариство молодих українських перекладачів” – щоб ущипнути батька, бо Олександр Олесь заснував у містечку Клюб українських письменників і журналістів... А можливо, 18 жовтня 1930 р., коли 23-річний випускник за дві години склав докторський іспит (великий риґіороз) та здобув звання доктора філософії, захистивши ґрунтовну дисертацію з теми “Неолітична мальована кераміка Галичини”.

На подальшу декаду, 1931-1940 рp., припадає період інтенсивної наукової й академічно-педагогічної діяльності. У ті часи постали основні дослідницькі та публіцистичні праці, а саме: “Листівка О.Кандиби до Марини і Марка Антоновичів” (1933), “Техніка посудин на ніжці в пасковій кераміці” (1935), “Троцькістський змій і радянський монотеїзм” (“The Trotskyite Snake Аnd Soviet Monotheism”; 1936), “Старша мальована кераміка в Галичині” (1939), “Дух руїни. По сторінках історії” (1940), “Євген Коновалець” (1941). Виникла плідна співпраця українського вченого з Гарвардським університетом та Українським вільним університетом. Не залишився Олег Кандиба осторонь й організації Українського інституту Америки (Ukrainian Institute of America, UIA), який від 1948 р. опікується популяризацією мистецтва, музики й літератури України та служить центром українсько-американської громади, таким собі американським “Вікном в Україну”.

Із 1941 р. до травня 1944 р. науковою роботою українському підпільнику довелося займатися принагідно, але він намагався збирати історичні й фольклорні матеріали та співпрацювати з українськими вченими як у Західній, так і в Східній Україні. А ще Олег Кандиба був активним членом Археологічної комісії НТШ, очолюваної професором Львівського університету Ярославом Пастернаком (1892-1969).

*   *   *

Після декади поневірянь життя повернуло на краще, нехай і на чужині.

У середині 1930-х рр. родина Олександра Олеся придбала у Празі власне помешкання в районі Панкрац (Pankrác), – на вулиці “За зеленоу лішкоу” (Za Zelenou liškou) і назавжди вибралась із Ржевніце. Із жовтня 1930 р. до травня 1932 р. доктор Олег Кандиба служив іменованим асистентом при кафедрі археології Українського вільного університету з щомісячною платнею 500 крон (за тодішнім курсом – приблизно $60). Вельми поважний Сенат Українського вільного університету, а потім і Кураторія учбового закладу таку ухвалу, на щастя, акцептували.

У лютому 1931 р. український вчений отримав від Слов’янського інституту (Slovanský Ústav) в Празі грант у розмірі 2000 крон. Кошти видали на подорож дослідника до Німеччини та Австрії, щоб той зібрав матеріалів для подальших студій культури неолітичної кераміки. Проміжні результати наукових досліджень українця надрукували у Чехословаччині науковий часопис “Prehistorická revue” і періодичний вісник “Památky archeologické”.

Навесні 1932 р. в Празі відбувся II Український науковий з'їзд, в рамках якого працювала підсекція археології та історії мистецтв, де головував його колишній навчатель, професор В.М. Щербаківський. Під час засідань Олег Кандиба подав дві доповіді, присвячені мальованій кераміці, а в одній із них – “Українська мальована кераміка у європейському неоліті” – дійшов висновку, що розвиток цього виду прикладного національного мистецтва є безперервним, послідовним, тривалим.

Сентенція “нема пророка у своїй Вітчизні”, – знову підтвердилася.

За підсумками з'їзду у 24-річного доктора археології виникли нездоланні теоретичні розбіжності зі Вадимом Михайловичем Щербаківським та іншими послідовниками канонічної школи чеського археолога й історика Любора Нідерле. Довелося звільнитися з кафедри археології Українського вільного університету та піти зі штату співробітників археологічного відділу Національного музею у Празі.

*   *   *

За тих причин талановитий учений не брав участі у першому Міжнародному конгресі доісторичних і протоісторичних наук (International Congress Оf Prehistoric Аnd Protohistoric Sciences), що у липні-серпні 1932 р. відбувся в Лондоні. Ні, власну доповідь “Дністро-Дунайська неолітична область” Олег Кандиба підготував, але обмежився виключно тим, що передав оргкомітету її тези.

Що він робив? Зосередився на польових дослідженнях: улітку 1932 р. пристав до американської археологічної експедиції у поселення Старчево, Югославія, а восени брав участь у розкопках печери Доміка на Словаччині під орудою доктора Ярослава Бема (Jaroslav Böhm; 1901-1962), директора Державного археологічного інституту. Надалі участь в історичних конференціях українського археолога звелася до передачі тез його розвідок... на ознайомлення. Вряди-годи дослідник-самостійник публікував наукові статті, розвиваючи положення власної дисертації, а нетривалий час працював у музеях Відня й Берліна. Що не кажіть, а характер Лелека мав.

Його круту, категоричну вдачу, за що синових поезій не схвалював визнаний лірик Олександр Олесь, так згадувала перша кохана Марина Антонович-Рудницька:

- Олега не можна було не примітити: високий, трохи горбився, ніби соромився свого зросту, чемний, але різкуватий. Не полюбляв краваток, ходив “по-словацькому“: комір сорочки поверх піджака. Виглядом і вдачею Олег був дуже схожий до свого батька… Світла, кучерява чуприна, скромна, ніби засоромлена усмішка, лагідність і м’якість поведінки, тонке почуття гумору, що часто переходило в досить їдку, але дбайливо завуальовану іронію.

Можете лише уявити, що він ворогам кидав у вічі, якщо одного разу заявив батьку, що вірші Олександра Олеся... – твори “для гімназисток і телеграфісток”. На відміну від батька-лірика, Олег Ольжич вважав, що рюмсанням та скорботою Україну не порятувати. Ось чому його побратим по перу, прозаїк та публіцист Улас Самчук (1905-1997) написав: “На відміну від батька з його співочою лірикою, Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам’яним. Звичайно мовчазний, висловлювався він коротко й уривно, міг сидіти в куті серед товариства, витягнувши довгі ноги в погано чищених черевиках, і читати, а то й навіть писати на коліні”.

*   *   *

Феномен цієї непересічної особистості полягав у тому, що не мало значення, на чому Олег Кандиба зосереджував увагу: на археології, історії, історії мистецтва, етнографії чи літературі, друкуючись у львівських періодичних виданнях, як-то: “Літературно-науковий вістник”, “Вістник”, “Обрії”, “Напередодні”, – або празьких: “Студентський вісник” і “Пробоєм”, – діяв він виключно як свідомий патріот.

Так само діялося, коли він, доктор філософії, виконував відповідальні завдання Проводу українських націоналістів (ПУН) ОУН чи особисті накази Євгена Коновальця, а в 1937-му очолив Культурну референтуру ПУН, що швидко розрослася до 15 комісій державного планування: фінансову, шкільну, сільськогосподарську, промисловості й торгівлі, експлуатації природних багатств тощо.

Завдання Олег Кандиба визначив у програмній статті “В авангарді героїчної доби”:

- Україна перестала бути ідейною провінцією. Її духовність відтоді самобутня і самовистачальна, післанництво цієї духовності – в майбутньому. Зрісши у висоти і з них узрівши по століттях чітко шпилі національної традиції, вона знову нав’язала до цієї традиції. Вона ідейно рівна з її найкращими виявами.

Окремо зазначу, до праці в Культурній референтурі ОУН Олег Кандиба залучив плеяду літераторів, журналістів, митців і науковців. Лише огляньте перелік імен: Улас Самчук, Юрій Дараган, Олена Теліга, Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Михайло Бажанський, Оксана Лятуринська, Леонід Мосендз, Микола Чирський, Наталія Лівицька-Холодна – усі представники так званої “Празької поетичної школи”, а також художники-графіки Роберт Лісовський, Наталя Геркен-Русова, поет Іван Ірлявський, літературний критик Михайло Мухин та інші.

На початку радянсько-німецької війни в окупованому Києві саме КР ОУН під його орудою створила штаб на Хрещатику, 25, зініціювала та відродила діяльність Спілки письменників, сприяла виданню від 21 вересня 1941 р. газети “Українське слово” та додатку-часопису “Літаври”. Не випадково, Олег “Ідеаліст” Ольжич став першим із трьох заступників другого голови ОУН (1938-1964), голови Проводу українських націоналістів Андрія Мельника (1890-1964). І кредо його стали одухотворені слова:

- Духовна зброя набагато сильніша від мілітаристської. Моя мета – просвітництво.

*   *   *

У складі невеликої делегації за завданням Проводу ОУН улітку 1938 р. Олег Кандиба, у якого з’явилися й інші псевдо – “Доктор”, “Кардаш”, відвідував США. Йшлося про організацію Українського наукового інституту Америки (УНІА). За різних причин інституція так і не виникла, адже засновникам – професору біології університету в Міннеаполісі (Міннесота) Олександру Неприцькому-Грановському (1887-1976) й очільнику Культурної референтури ПУН, котрий відповідав за розбудову сектору української культури в контексті націоналістичної ідеології, очільнику делегації ОУН Олегу Кандибі – не вдалося не те що Скорочений статут створюваного вузу узгодити, а й його місцезнаходження визначити: Нью-Йорк чи Міннеаполіс.

Гість із України наполягав, що три роки тому “Ідеаліст” виклав у своїй програмній статті “Культурна політика українського націоналізму” (1935):

- У царині науки світогляд націоналізму так само несе плідні зміни. З одного боку, він відкриває нове розуміння життя, зокрема суспільних процесів та філософії історії, з другого – вимагає узгіднення кожної наукової дисципліни з цілістю націоналістичної філософії.

Як за океаном з’ясувалося, професор біології університету в Міннеаполісі сподівався, що в питанні створення УНІА йтиметься виключно про... чисту науку та запрошення до співпраці американських вчених. На жаль, і досі фахівці не мають навіть спільної думки, чи відвідував “Ідеаліст”... Сполучені Штати? З-поміж доказів в основному наводиться тривале листування українського патріота з Олександром Неприцьким-Грановським та... візитна картка Олега Кандиби з реквізитами давно закритого музею Пібоді (Peabody Museum) в Салемі, Массачусетс.

Восени 1938 р. наш земляк зі США вирушив до... Карпатської України, де, як повноважний представник Проводу українських націоналістів, розбудовував працю Культурної референтури ПУН. Наступні місяці Олег Ольжич брав участь у боротьбі за утвердження короткочасного державного утворення – Українсько-Карпатська держава, у її збройній боротьбі проти угорських окупантів, а паралельно готував збірку праць науковців-українців під егідою... ще неіснуючого УНІА.

До співпраці він залучив 18 нових колег – поважних українських вчених з Галичини, Чехословаччини, Польщі й Австрії, це в той же час, коли в США та Канаді таких не назбиралося більше десяти. Подаючи приклад, “Ідеаліст” підготував та опублікував власну наукову статтю “Старша мальована кераміка в Галичині”. За редакцією доктора О.Кандиби “Збірник Українського Наукового Інституту в Америці” друком з’явився у жовтні 1939 р. у Празі. Авторська розвідка для цього видання стала останньою опублікованою за життя науковою працею Олега Кандиби.

*   *   *

У другій половині 1930-х рр. він активно дописував до чернівецького часопису “Самостійна думка”, перетворивши його на орган ПУН. Публіциста заарештували солдати угорської армії, й три дні він провів у в'язниці. Після листа угорських вчених на захист українського археолога уряд Угорщини звільнив Олега Кандибу та Уласа Самчука. Справедливість “Ідеаліст” обстоював у всьому. Зокрема, у 1939-1941 рp. він очолював Революційний трибунал ОУН, створений для розгляду злочинів, вчинених проти організації.

На початку радянсько-німецької війни разом із Буковинським куренем ОУН Олег Ольжич вирушив до Києва, де попервах брав участь у формуванні місцевої адміністрації та української поліції. Патріот налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні, а в жовтні 1941 р. став одним з організаторів політично-громадського центру – Української Національної Ради у Києві. З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів “Ідеаліст” вимушено виїхав до Львова.

Нищівного удару зазнала Організація українських націоналістів, коли наприкінці липня 1941 р. гітлерівці заарештували полковника Андрія Мельника разом з дружиною та примусово відправили подружжя до Берліна, де до 26 січня 1944 р. голова ПУН опинився під домашнім арештом та цілодобовим наглядом гестапо. Контакти очільника Проводу українських націоналістів з ОУН, яка діяла на території українських земель, не припинились, але відтоді геть ускладнилися.

Раз-у-раз під різними приводами доводилося вирушати до Берліна, щоб передати голові ПУН важливу інформацію та отримати подальші інструкції. З огляду на ситуацію, у травні 1942 р. Почаївська конференція ОУН обрала Олега Кандибу заступником голови ПУН та головою Проводу на українських землях.

За суцільною боротьбою часу на літературу бракувало. Тож за життя Олега Ольжича світ побачили тільки дві поетичні збірки: “Рінь” (Львів, 1935) та “Вежі” (Прага, 1940). Третя книжечка – “Підзамча” (Мюнхен, 1946), щоправда, упорядкована самим віршарем, до читача потрапила по смерті патріота, котрий ціле життя прагнув... звичайного людського життя. Як це подане у щемному титульному вірші “Підзамча”:

- Притулене тут під горою – / Спокійне Підзамча усе. / Лиш вітер стрімкою рікою / І хмари, і зорі несе. / В хатках порушаються люди, / Ткачі, кушнірі, ковалі, / Шукаючи щастя чи злуди, / І чується запах землі. / Ні хмарам, ні зорям не вузько, / Сповняючи вічний закон. / І вишні набряклі галузки / Вночі стукотять до вікон.

*   *   *

Щастя і злуду він усе-таки знайшов, коли 2 серпня 1943 р. у віддаленому хуторі Яблінка-Вижня біля бойківського села Турки на Львівщині Олег Ольжич пошлюбив Катерину (Калинку) Білецьку (1919-1996). Дочку літературознавця, професора Леоніда Тимофійовича Білецького (1882-1955) він знав із її п’ятирічного віку, бо до 1925 р. у Празі не один раз бував удома у директора (ректора) Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова, де Олег тоді навчався.

Шлюб тримався у великому секреті, але відбувся із вінчанням. На церемонії дружки, сестра покійного командувача Основної похідної групи ОУН Омельяна Сеника-Грибінського (1891-1941) – Елеонора, та інженер Василь Починок, присягнулися, що до кінця війни триматимуть язика на припоні. За законами конспірації, молодята жили у різних квартирах, обручки зберігали в конверті, а на людях вдавали, що не знають одне одного. Такі суворі правила встановив сам Ольжич, розуміючи, що рано чи пізно його заарештують. Коли чоловік дізнався, що дружина вагітна, то відіслав її з України до Праги. Боявся, що німці Калинку спіймають.

Безперечно, “Ідеаліст” чекав народження первістка, але мусив виконати свій святий обов’язок патріота. Здається, саме про це – один із пронизливих віршів Олега Ольжича із циклу “Невідомому вояку” (1940) – “Захочеш і будеш!”:

- Захочеш – і будеш. В людині, затям, / Лежить невідгадана сила. / Зрослась небезпека з відважним життям, / Як з тілом смертельника крила. / І легко тобі, хоч і дивишся ниць, / Аби не спіткнутись ні разу, / І нести солодкий тягар таємниць / І гостру петарду наказу. / Навчишся надать блискавичність думкам / І рішенням важкість каміння. / Піти чи послати і стать сам на сам / З своїм невблаганним сумлінням.

У січні 1944 р., після того, як німці повністю ізолювали Голову ПУН Андрія Мельника, та відправили до німецького концтабору Заксенгаузен, Олег Ольжич перебрав посаду Голови ПУН ОУН і став Провідником на східних і центральних землях України.

*   *   *

25 травня 1944 р. у Львові, коли провідник ПУН ОУН залишив конспіративну квартиру літературознавця Романа Маланчука та його дружини Ольги, біля кам’яниці на Остштрассе, 32 (нині – вул. Личаківська, 32), патріота заарештувало гестапо. За однією з версій, зв’язкова ОУН, яка поїздом їхала до Берліна, образила поліціянта, була заарештована і на допиті видала схованку. Інша версія – документи провідника ПУН були фальшиві... Бити почали на вулиці, добивати – на тротуарі.

Як вважає син загиблого поета – Олег Олегович Кандиба, розгадку арешту та смерті батька слід шукати не в аналах німецької дипломатичної контррозвідки, а в московських архівах.

- Якось дуже магічно гітлерівці схопили батька у Львові. Гадаю, його хтось зрадив. Він був діючим головою проводу ОУН. Така людина мусила мати охоронців, та ще й в окупованому Львові, нашпигованому спецслужбами.

Що стало причиною арешту, не відомо. Підготовлена у трьох примірниках машинопису документальна книжка “Революція рве кайдани” (березень 1944) – про німецьку політику в Україні? Підозра у шпигунстві на користь союзників, які саме готували десант у Нормандії (але то колись археолог працював у Гарварді та контактував з американцями)? План масового повстання проти гітлерівців, що існував у Військовому штабі ПУН? Істина не встановлена.

*   *   *

Тим часом на початку червня 1944-го голову проводу ОУН ув’язнили до гестапівської буцегарні Целленбау (Der Zellenbau). Так називався окремий блок (№2) для особливо важливих в’язнів на території концтабору Заксенгаузен (KZ Sachsenhausen), неподалік міста Оранієнбург, земля Бранденбург. У 26 камерах тут утримувались не лише спецв’язні, провідники ОУН(б) і ОУН(м): Степан Бандера, Ярослав Стецько, Андрій Мельник, Тарас Бульба-Боровець, – але й, наприклад, син Сталіна – Яків Джугашвілі, небіж Молотова – Григорій, радянський генерал Дмитро Карбишев, латиський міністр оборони генерал Робертс Дамбітіс.

Закутого в кайдани Олега Ольжича тримали в камері №14, де перебували в’язні-смертники. Брали на допит щодня. Повертали волоком – лише на ніч або на обід. На співпрацю він так і не погодився, а заявив:

- Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта ми били й будемо бити!

Загинув бранець під час чергового допиту в ніч із 9-го проти 10-го червня 1944 р. Коли після страти чоловіка вдова Катерина зазирнула в конверт, то побачила, що обручка “Ідеаліста” почорніла.

Патріота, кажуть, закатувала професійна гестапівська трійка ліквідаторів ОУН, а саме: оберштурмбанфюрер СС (підполковник) і оберрегірунгсрат (старший урядовий радник) Ганс Гельмут Вольф (Hans Helmut Wolff; 1910-1969), гауптштурмфюрер СС (майор) Вільгельм Вірзінґ (Wilhelm Wirsing; 1898-?), гауптштурмфюрер СС, кримінальрат (кримінальний радник) із Берліна, д-р Ріхард Шульце-Коссенс (Richard Schulze-Kossens; 1914-1988). Після війни саме на першого, як на головного винуватця смерті Олега Ольжича, особисто вказував Андрій Мельник.

*   *   *

Подейкували, що фашисти боялися цього оунівця. Навіть мертвого.

Тому на ранок тіло Олега Кандиби наказали спалити в крематорії.

Дим із попелом патріота України розвіявся у сірому небі Третього Рейху.

Ось чому місце загибелі й поховання невідомі. Існує лишень кенотаф, пам’ятний знак без поховання, на Ольховському кладовищі в Празі.

Дізнавшись про загибель єдиного сина, 22 липня 1944 р. у Празі помер Олександр Олесь: лікарі переконували – від цирозу печінки, друзі та рідні – від розпуки.

Буквально за тиждень, 31 липня 1944 р. Катерина Білецька сповила сина Олега Ольжича. Задля безпеки вдова записала немовля на власне прізвище. Тільки із часом Катерина Леонідівна переписала метрику сина, і тільки тоді став він Олегом Олеговичем Кандибою.

Олександр Рудяченко