П’ять гір посеред Міста Мертвих

П’ять гір посеред Міста Мертвих

Репортаж
Укрінформ
Унікальне гранітне урочище в ковилових степах України

Півтора тисячоліття хазяйнували в цих степах тюрки – і не потурбувались залишити по собі ґрунтовну пам’ять. Хіба що мовчазні кам’яні «баби» нагадують, що кочували тут половці, а також назви нечисленних природних об’єктів мають відповідні корені. Але таких сьогодні тут мало: надто формально підходили кочовики до власної топоніміки. От і урочище, про яке піде мова, вони назвали зовсім просто: Беш-Таш. П’ять гір. Гір тут дійсно п’ять, але українці, які прийшли сюди пізніше, виявились більш проникливими і назвали ті гори Кам’яними Могилами.

Охоронці Заповідника

ТАК, САВРОМАТИ МИ…

А може, не «прийшли пізніше», а повернулись? До могил своїх предків – кімерійців, скитів, сарматів… Не дарма ж українські гетьмани ставили ледь не знак рівності між русами та савроматами (тими ж сарматами). Знали вони про свій родовід щось таке, що призабули їхні змосковщені за чотири століття нащадки.

Слід уточнити: жодних могил у звичному сучасному розумінні в урочищі не знайшли. Зате двома щільними кільцями, діаметром одне дев’ять і друге – вісімнадцять кілометрів, оточили його поховальні кургани, віком від однієї до п’яти тисяч років. Місто Мертвих. При тому самі Кам’яні Могили були сакральним місцем, де здійснювали свої обряди маги й жреці племен ямної, катакомбної, зрубної культур (тобто, починаючи десь із ХХХІІ століття до Різдва Христового). Тюрки, як зайди, очевидно, про це просто не здогадувались. Тому й Беш-Таш.

…Років двадцять п’ять тому чи не на кожному перехресті дороги, що вела через Маріупольське Приазов’я на Запоріжжя або Херсон, стояли не зовсім стандартні вказівники із написом «Кам’яні Могили». Людині недостатньо обізнаній могло здатись, що її вже звідси починають заманювати до знаменитої Кам’яної Могили (в однині), що під Мелітополем, але таблички закінчувались ще до того, як дорога перетинала адміністративну межу Донеччини. Тож «заманювали» вони до якихось інших могил. У множині.

Тепер жодних таких вказівників я на трасі не побачив, аж поки наш бусик не вперся у шлагбаум на в’їзді до заповідника. Поряд із яким стоїть щит із правилами поведінки для відвідувачів. Очевидно, обласне керівництво вирішило, що з тих пір урочище зажило належної слави і слід обмежити потік бажаючих доторкнутись до непідробного і неторканого протягом тисячоліть справжнього приазовського степу. Надійно захищеного від людського плугу не так гранітними велетами, як гранітним же підґрунтям, на якому збереглися унікальні рослини, зокрема й такі, які можна зустріти лише тут.

Віктор Сіренко
Віктор Сіренко

Не встигли ми стати ногами на тверду землю (останні кілометри довелося трястися ґрунтовкою), як у мене почало паморочитися у голові. З ніг збивало перенасичене запахом чабрецю повітря. Взагалі-то в травах я розбираюсь не дуже, тим більше, в їхніх запахах, але всього якихось хвилин сорок тому ми пили чай із чебрецем у придорожньому кафе. Тож аромат упізнав. Просто тут його концентрація виявилась позамежною. Як на мене. Втім, до гарного звикаєш швидко. У мене на це вистачило кількох секунд, і можна було приступати до вивчення легендарного… об’єкта.

Із керівником заповідника Віктором Сіренком ми про все домовилися ще дорогою. Він мав десь затриматись, але нас уже чекали його соратники.

Східна гряда
Східна гряда

ТРИЗУБ НА ВЕРШИНІ

Цікаво, що в’їжджали ми в Кам’яні Могили з боку Запорізької області. Територія ділиться в пропорції три до одного: триста гектарів лежить у Донецькій області, ще сто (здається, включно з офісом) – у сусідів. Утім, сваритися щодо приналежності унікального природного об’єкта двом індустріальним областям не доводиться: у нього екстериторіальний статус, оскільки юридично він є відділенням Українського степового природного заповідника, розташованого у Донецькій, Запорізькій і… Сумській областях (є в тій області така собі Михайлівська цілина).

Знайомство ми почали саме із запорізької частини заповідника. Тут гір немає, але є такий невисокий, відносно плаский гранітний пагорб, на якому в художньому безладі нагромадились чималі такі брили. Деякі з них тримались незрозуміло на чому – на трьох, часом і на двох точках, а проте нікуди не котилися.

– І не намагайтеся, – прочитав мої думки Сергій Веніамінович. – Тут одні відвідувачі утрьох намагались їх розхитати. Безрезультатно.

Сергій Веніаминович
Сергій Веніаминович

Вже потім мені представили цю людину так: «Сергій Дельдюжов. Кадровий офіцер. Сапер. Ні один його солдат не загинув; навіть поранених не було. Якщо траплялася складна мінна ділянка – Дельдюжов туди йшов перший…».

Усе це я почув пізніше, а поки що попросив нашого провідника стати поруч із брилою, аби засвідчити її розміри. А коли він відвернувся, спробував таки перевірити його слова. «Камінець», який практично висів у повітрі, навіть не натякнув, що реагує на мою вагу. З таким же успіхом можна спробувати розхитати Говерлу.

Дорогу до брил прикрашали кілька половецьких «баб» і одна – скитська. Хоч скити й контактували з еллінами, все ж їхні скульптури більш… скажімо так, схематичні, ніж творіння більш пізніх половців. І ще поруч лежала одна понівечена статуя.

Половецька
Половецька "баба"

– Вандали?! – вжахнувся я.

– Та ні, вона в землі лежала, тут, неподалік. Її тракторист плугом зачепив, коли землю орав. От, до нас привіз…

У поході до гір нас супроводжував молодий провідник Макс. Точніше, мене самого, оскільки супутники мої задовільнилися загальним виглядом гір. Найближча до контори гора зветься Жаба. Вважається, що брила на її вершині нагадує жабу, яка готується звідти зістрибнути. Не знаю. Камінь мені теж нагадав якусь тварину, але аж ніяк не жабу і навіть не іншу амфібію. Може, тюленя?..

Гора Жаба
Гора Жаба

Ми піднялися до Жаби, і тут Макс зробив стратегічну помилку. «А он на тій горі, Високій, у 1992-му вчені знайшли висічений на камені тризуб», – повідомив він. Природно, що я відразу зажадав у цьому пересвідчитись. Звичайно, я й сам би зміг піднятись на гору – вона хоч і найвища в усьому урочищі, але над рівнем степу здіймається не більше ніж на сотню метрів. Але, очевидно, за посадовою інструкцією мій «чічероне» зобов’язаний супроводжувати всякого зарозумілого туриста (мало там що!) – і він повів мене до омріяного тризуба.

тризуб
Тризуб
Гора Висока - вид із Жаби
Гора Висока - вид із Жаби

На порослому мохом і лишайниками камені справді можна розгледіти щось схоже на тризуб. Не будучи впевненим, що на фотографії його буде видно, зробив кілька знімків у різних режимах. А потім, уже вдома, у святковому (виданому до 85-річчя Донецької області) довіднику прочитав, що нижче під тризубом, який автор книги назвав охоронним хрестом, учені розгледіли ще й древній напис. Текст супроводжується відповідною фотографією, чи то зробленою у якихось спеціальних променях, чи просто «відфотошопленою». Зазначено, що поки що прочитати текст неможливо, оскільки в середині минулого століття брила розкололася, й інша половина напису зірвалася в ущелину. Треба спершу її звідти підняти.

ГОЛИЙ ДЕРЕВІЙ НА ВАРТІ ГРАНІТУ

Повертаючись з гори, я спробував поповнити свою вбогу скарбничку знань про рослинний світ. Уздовж стежини буяла шавлія і той-таки чебрець. Але найбільше мене зацікавила пишна біла квітка із підозріло знайомим листям. Спитав у Макса. «Це? Деревій», – здивувався він. Ну, точно! Це ж кашка, як ми називали її в дитинстві. Те саме листя, тільки сіруваті квіти «нашої» кашки нагадували огидну пшеничну кашу, а тут… Настала моя черга дивуватись.

Деревій
Деревій

Коли повернулись до офісу, вже приїхав завідувач. Усередину ми не заходили – розмова точилася у дворі, в тіні горіха. Віктор Олександрович, не чекаючи першого мого запитання, відразу взяв бика за роги:

– Хто був хоч раз у Кам’яних Могилах, бачив, відчував на собі цю енергетику, красу, вдихав аромати, той захоче побувати тут ще хоч раз. А хто бував тут двічі, той використовуватиме кожну можливість, щоб сюди завернути.

Шавлій
Шавлій

Сьогодні, місяць по тому, не можу з ним не погодитись. Просто відчуваю необхідність побувати там знову, оскільки у той куток не зазирнув, на ту гору не піднявся… А граніти треба роздивлятись у різні часи доби, бо ввечері вони виглядають зовсім не так, як удень, а вранці це має бути взагалі… щось. І в липні цвітуть уже інші квіти, не такі, як у червні.

У горах. Граніти
Граніти

До речі, саме рослини врятували урочище від вторгнення радянських господарників, а не унікальні порфировидні граніти. Точніше, совок облизувався саме на них. На граніти.

– Тут є два види рослин, які ніде більше не зустрічаються: деревій голий і волошка несправжня блідо-луската. І коли в середині 20-х років минулого століття розгорілася баталія за створення заповідника, піднялись учені і кажуть: «Якщо ви думаєте, що ваш кар’єр підсилить економіку молодої республіки, то не враховуєте того, що ваш кар’єр загубить єдине на планеті місце, де є рослини двох видів, які ніде більше не зустрічаються. Як тоді світова спільнота буде вас сприймати? І хто тоді більшу шкоду заподіє радянській владі?» Ті злякались, що ці розмови обернуться звинуваченнями у політичній недалекоглядності.

Так виглядає порфировидний граніт без нашарувань лишайників та моху
Так виглядає порфировидний граніт без нашарувань лишайників та моху

Утім, і самі граніти слід було рятувати, оскільки їх хімічний склад і фізична структура не мають аналогів. У цього місця дуже цікава геологічна історія. Якщо коротко і не зовсім точно, два мільярди років тому тут стався виплеск магми у товщу земної кори, внаслідок чого утворились гори висотою від трьох до п’яти кілометрів. Які за мільйони й мільйони років вивітрилися до оцих пагорбів.

Граніти рожеві на вершині Високої
Граніти рожеві на вершині Високої

– Ми їх бачимо темно-сірими, а насправді вони рожеві, тільки вкриті лишайниками й мохами. Якщо сонце зайде, хвилин тридцять-сорок будете спостерігати рожеву долину – віддзеркалюватимуть оці цяточки рожеві, непокриті мохом, інфрачервоні промені…

Ну, і як не захотіти приїхати сюди ще раз? Надвечір.

ЗАГАДКОВА КАЛКА

Мене дуже потішило, що урочище, як то кажуть, овіяне легендами. Наприклад, німці однієї із сусідніх колоній розгледіли в хаотичному нагромадженні каменів обриси старовинного міста, яке відновиться, як тільки місцева королева дасть на це згоду вправному юнаку. Німці тут давно не живуть, але був у цих краях один священик, який записав, а в 1928-му видав у Німеччині своє дослідження про їхнє буття в Приазов’ї. Нашою мовою ніхто цю книжку не перекладав, але деякі фрагменти російською таки були надруковані. Зокрема й легенда села Гроссвенгер…

Інша легенда пояснює появу в степу, який біологи визначають як типчаково-ковиловий, оцих рослин. «Зустрілись у цих горах два розвідники, русявий красень Ковила й красива (по-своєму) половчанка Типчак. Побачивши одне одного, враз забули, для чого їх посилали їхні головнокомандувачі… Якщо коротко, їхній шлюб примирив два народи, а їхня кров, яку довелося пролити заради кохання, й породила русяву ковилу і темно-зелений типчак.

Ковила
Ковила

Якщо про походження двох головних трав є підстави сперечатись, то примирення русичів із половцями, зокрема й завдяки матримоніальним зв’язкам, – достеменний факт. Аж до того, що в 1223 році назустріч монголам вийшло з’єднане русько-половецьке військо. Причому битва при річці Калці відбулась десь саме в цих місцях.

– Академік Кудряшов вказує на Кам’яні Могили як на місце ставки князя Мстислава. Але оскільки я тут увесь час перебуваю, мені доводиться мимоволі вислуховувати версії запорізьких, донецьких, маріупольських, харківських дослідників, які кожен, як оті кулики, намагаються своє болото піднести.

Кажуть, племінник директора

Московський історик Костянтин Кудряшов, наскільки мені відомо, академіком не став, але у своїй царині він був людиною дуже авторитетною. А з іншого боку, історична Калка тече неподалік. Просто фахівці все ніяк не домовляться, вважати Калкою притоку Кальміуса – чи сам Кальміус, яким ще сто років тому підвозили руду та вугілля до «Русского Провидансу» – нині знаменитого меткомбінату ім. Ілліча. То де ж мав робити свій табір Мстислав Удатний, зять (до слова про матримоніальні зв’язки) половецького хана Котяна, як не в захищеному горами урочищі посеред суцільної рівнини?

Річка Каратиш
Річка Каратиш

– Після того, як монголи погромили руських князів, ті відійшли, перегрупувались - і три доби ворог нічого не міг із ними зробити. Ніхто цього пояснити не міг. Ми підняли матеріали і з’ясували, Кам’яні Могили тоді були таким собі островом посеред степу. На сході тече річка Каратиш, на заході – ручай без назви, усього метрів 800 завдовжки. А біля річок росли дуби – викопний пилок на це вказує. Монголи русичів через ті дуби бачити не могли, а їх самих і всі їхні рухи з гір було видно добре, тож обложені могли вчасно реагувати на всі спроби штурму. От монголи й підіслали ватажка бродників Плоскиню, який хрест цілував, що ніхто нічого поганого захисникам не зробить…

З руських літописів відомо, чим для руських князів і їхніх дружин це закінчилось.

*      *       *

Звернув увагу на, даруйте, неприродну чистоту в заповіднику (якщо homo vulgaris таки вважати частиною природи) – ніде не побачив ні кинутої пляшки, ні банки, навіть папірця. Що вкрай здивувало, оскільки мізерне фінансування подібних установ не є секретом.

– Коли я сюди прийшов, - каже завідувач, - уся ця площа була засмічена й засипана битим склом – надто часто навколишні «бояри» влаштовували тут пікніки. Все було. І підпали, і засади, й офіційна позиція керівників сусідніх колгоспів, які на той час у своїх господарствах були одночасно і прокурорами, й суддями в одній особі. Думав, доведеться звідти піти. Але завдяки небайдужим людям з оточення вдалося повернути місцеве населення обличчям до заповідника. Нам вдалося відстояти позиції свого заповідника, і насамперед це зробили художники. Я дуже люблю цю категорію творчих людей. Тому що, на відміну від інших, намалювати і збрехати при цьому дуже складно. Написати (не в докір вам будь сказано), можна що завгодно. А от намалювати… Який ти є – по-іншому не намалюєш. Якщо ти песиміст, оптимістичний пейзаж просто не створиш.

…Цікаво, а в мене цей опус вийшов достатньо оптимістичним?

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-