Стольне місто на Стирі
Середньовічний замок, збудований трьома великими князями литовськими, першим із яких був Любарт (Дмитро) Гедимінович, є усталеним символом столиці Волині. Настільки, що мої спроби купити сувенір, на якому б не було зображено В’їзної вежі, виявилися безуспішними. І це проблема для всякого автора, який не хотів би виглядати тривіальним, розповідаючи про непересічне українське місто. Тож, понишпоривши територією Замку, направив стопи свої до адміністрації Державного історико-культурного заповідника в Луцьку – з надією, що там довідаюсь таки про щось більш оригінальне, ніж те, що є у стандартних путівниках.
НЕПРИВІТНА ВІТАЛЬНЯ
Адміністрація заповідника розмістилася в будинку колишнього військового “присутствія”, де на початку 90-х років позаминулого століття служив Петро Антонович Косач.
– Тут був його кабінет і тут була квартира. Оце крило було віддано під організацію, а в дворі будинку збирались призовники, їхні сім’ї. Леся писала, що їй помешкання не дуже подобається, бо весь час стояв плач матерів, що надовго прощалися з синами.
Глава адміністрації заповідника Павло Рудецький навіть не здивувався появі відвідувача, хоча я попередньо з ним не домовлявся, а секретарка, не перепитуючи, хто й що, просто показала на двері кабінету: заходьте.
– У нас працює тут Лесина вітальня; екскурсію можна замовити через касу замку. На жаль, ми не можемо тримати штатного працівника, тому що за штатом у нас є обмеження. Проблема з цією будівлею, бо вона розташована на колишньому оборонному рові Луцького замку Окольного, і саме те крило, де Лесина вітальня. Тому є просідання, утворюються тріщини. Проблема не в тому, що треба зробити ремонт цих трьох кімнат. Тут і перекриття слід робити. А головне – треба усунути причину цих тріщин, а не робити «косметику». Все, що можемо за свої кошти, - ми робимо.
Взагалі в Луцьку стояли поряд два замки, причому Верхній – той, що зберігся у всій красі, – був десь ушестеро менший за інший, Окольний. Від останнього залишились окремі фрагменти, тому про нього згадують нечасто, і то здебільшого професійні історики. Оскільки автор цих рядків не належить до цієї категорії, йому лишається тільки картати себе за те, що не пройшовся подивитись на т.зв. Вежу Чарторийських. Може, зробив би якесь персональне відкриття.
Утім, Луцьк настільки цікавий і багатий на визначні об’єкти, що, напевно, він мені й сотої частки не відкрив своїх скарбів. Та розповім хоч про те, що побачив на власні очі (ну, і почув від обізнаних лучан).
– Замок, – продовжив Павло Аркадійович розповідь про своє господарство, – вимагає перекриття дерев’яних конструкцій. Він був покритий у сімдесяті роки, його реставрація проведена ще в той час, а сьогодні цей ґонт своє уже віджив - потрібна його заміна. Знову ж таки проектно-кошторисна документація є; ми три рази подавали на гранти «Україна – Польща – Білорусь». Усе йшло нібито добре, але в останній момент Європейська комісія відмовила. Кожен рік подаємо документи на ДФРР; щоразу перераховуємо кошторис, адже ціни на все міняються. Наразі ні держава, ні наше місто ніяких коштів на ці речі не виділяє. Дуже затратно.
– У вас яке підпорядкування?
– Обласне. Але Замок на території міста, і земля під ним та іншими об’єктами заповідника – міська комунальна власність. Але сам він – під управлінням культури облдержадміністрації. Не місту не підпорядкований і не обласній раді.
ПЕРШИЙ ЄВРОСАМІТ
Замок є візитною карткою не лише міста й області, але й цілої України. Тому що він на 100 відсотків зберіг свою автентичність. Був переможцем конкурсу «Сім чудес України». Але… На цей рік Волинська обласна рада виділила заповіднику 1,2 млн грн. За ці кошти утримується лише 13 працівників, причому в розписі облради фігурує всього один науковий працівник. Обслуговування всіх туристів і гостей замку такою кількістю людей провести неможливо – за рік сюди приїжджає близько 120 тисяч людей.
– То ми за рахунок надходжень від організації екскурсій утримуємо ще персонал, наукових працівників, архітектора, інженера. Ну, і таке інше. Ми платимо за комунальні послуги, є платниками ПДВ. Туристи можуть побачити місто з оглядового майданчика В’їзної вежі з висоти 28 метрів. Рештки церкви Івана Богослова – 12 століття. Це була одна з найстаріших церков на території Волині, головна в Луцько-Острозькій єпархії. Єдиний в Україні музей дзвонів, де зібрані дзвони не тільки з Волині, але й з-за її меж. Ще у нас на балансі – єзуїтський костел Петра і Павла, водимо екскурсії у його підземелля.
Голова адміністрації попри все віддає належне міській владі:
– Велике діло зробило місто торік – поклали бруківку на прилеглих до Замку вулицях, зробили освітлення. Тепер Замок можна обійти довкруг. Ще ми за свої кошти обкосили замкові вали. Вони круті, тож потрібна була спецтехніка, люди…
Між іншим, Замок, з тих пір, як були зведені його цегляні стіни, жодного разу взятий ворогом не був. За часів Вітовта (1392-1434 рр.) Луцьк був другою столицею Великого князівства Литовського (а, власне, столицею Волині – при Любарті).
– Хоча місто Володимир було засноване раніше і раніше отримало Магдебурзьке право, але Луцьк згодом перейняв, скажемо так, усю повноту влади на Волинській землі, і через те Любарт почав замість дерев’яного будувати мурований замок із цегли.
Павло Рудецький згадав і про Луцьке православне братство. Я не втримався і продемонстрував свою ерудицію (щойно побачив одну пам’ятну дошку в Замку):
– Це те, до складу якого входив Виговський?
– Ну, Виговський перебував у Замку, тому що він був писарем Замкової канцелярії повітової. Членом луцького христовоздвиженського братства була його мати. Братство - це була така дуже потужна освітня православна організація. Поряд був Братський монастир, де розміщувались друкарня і шпиталь, проходили з’їзди волинської шляхти. Членами братства були й князі, шляхта.
У 1429 році в Луцькому замку пройшов з’їзд європейських монархів. Вітовт приймав тут кільканадцять королів, включно із майбутнім імператором Священної Римської імперії Сигизмундом (на той час «усього лише» король Угорщини, Німеччини й Чехії), королями Польщі, Данії, великими князями Московії, Твері й Рязані, представниками папи Римського і візантійського імператора тощо.
– Це був міжнародний форум. Домовлялись про оборону Європи від турків. А ще Великий князь Литовський Вітовт розраховував дістати згоду «колег» на отримання королівської корони. Це збігалось із баченням короля Угорщини, але Ягайло, як виявилось, був категорично проти того, аби його кузен зрівнявся з ним у титулатурі. От привід для любителів «альтернативної історії» дослідити долю України, якби Вітовт став королем, і не відбулася Люблінська Унія 1569 року…
ЛІКИ НА АКУЛЯЧОМУ “САЛІ”
Луцьк – надто велике, а головне, насичене місто, аби звести його до однієї точки на мапі України. Тому зупинюся тут лише на об’єктах, що компактно розташувались навколо Замку.
Навпроти через площу – єзуїтський костел Петра й Павла. Я спускався в його підземелля, але чомусь душа не лежить розповідати про побачене. Інша річ – аптека-музей.
– Це є найстаріша в місті аптека Злоцьких, – просвітила мене заступниця завідувача Надія Цетлів. – Заснована на початку XIX століття в кам’яниці століття XVIII-го. Франтішек Злоцький був останнім власником аптеки до 1944 року, поки червоні не увійшли до Луцька. З 1 квітня того ж року вона стала державною і сьогодні перебуває в комунальній власності. Ми, продовжуючи традиції Злоцьких, готуємо ліки за рецептами дерматологів. Різниця в тому, що тоді готували ліки на рослинній і тваринній сировині, а ми – на хімічній основі. У них було шість фахівців, які їздили по лісах Волині – вони тоді ще були чистими, – і заготовляли різноманітні лікарські рослини; на горищі тут у нас сушили, потім у таких ступках олов’яних розтирали, у млинку, якому теж близько 150 років, розмелювали на порошок і додавали як основу для мазей і паст у жири акул, свиней, корів.
– Акул?!
– Так. А в нас замість тваринних жирів – ланолін і вазелін. На початку минулого століття, десь у 1909-1913-му роках, наша аптека готувала ліки для хворої Лесі Українки. Її батько приходив, купував. А коли сім’я Косачів переїхала в Колодяжне (тепер це Ковельський район Волині), все одно її батько приїжджав, і ці мазі для неї робили. Знеболювальні, здебільшого. Ми виставили тут аптечний інвентар. Це був кабінет власника аптеки. Бачите: пляшечки різні, ваги Мора, ручні ваги. Нічого не помінялося. Це – шалькова вага. А це є ваги ручні. Для приготування порошків.
Коли в 1571 році за наказом Івана Грозного відкривалась перша аптека в Москві, в Луцьку вже існувало сім аптечних лавок. Підтвердження тому надали археологи. При розкопках якогось із будинків у Старому місті вони знайшли старий аптечний посуд, датований XVI століттям. У 1935 році аптека Злоцьких почала виробництво мінеральної газованої води. Біля чорного ходу була пробита 110-метрова артезіанська свердловина. Сталевими трубами вода йшла в нижній підвал. Хід від нього вів аж до Замку Любарта. Однак у 1946 році працівники аптеки пішли тим ходом і десь у районі пам’ятника загиблим лучанам уперлися в кам’яну стіну. Вважається, її звели німці, які зробили там в’язницю.
Коли в 1966-му створювався перший в Україні музей-аптека у Львові, було видано наказ усім старим аптекам віддати інвентар, який у них зберігався з давніх часів. Лучани багато чого туди віддали. Але коли у 2001 році тут створювали аптеку-музей, Надія Миколаївна поїхала до Львова – їй не віддали нічого. Мовляв, у них там все інвентаризоване. Довелося збирати експонати по горищах. Ну, і лучани приносили, що в кого знайшлося.
Удруге я зайшов сюди, озброївшись фотоапаратом – і застав уже завідувача аптеки Сергія Мисковця. На деякий час довелось помінятись із ним ролями: Сергія Семеновича дуже хвилює ситуація в Донбасі, і я, як міг, відповідав на його запитання. Та все ж і мені вдалося отримати від нього деяку інформацію:
– У підвалі аптеки під час Другої світової рятувався єврейський хлопчик. Потім в Ізраїлі він став актором.
Ще завідувач звернув мою увагу на підлогу. В радянські часи вона була в кілька шарів застелена лінолеумом, та коли вирішили зробити тут музей, лінолеум зняли – і з подивом побачили, що та стара підлога спокійно перестояла століття.
– Думаю, тому що якість дерева була така. Половиці довжиною шість метрів. Вони були природно просмолені.
ҐАУДІ З ВУЛИЦІ ЛЮТЕРАНСЬКОЇ
На мапі цей шлях виглядав чомусь набагато довшим, ніж виявився насправді. Насправді — якихось хвилин п’ять пішки від адміністрації заповідника. Повз лютеранський храм, що більше нагадує католицький костел – стоїть на вулиці Караїмській – і далі Лютеранською до самого її кінця, де вулиця виходить на головну ріку Луцька – Стир.
Про скульптора Миколу Голованя я дізнався, коли готувався до подорожі. Його химерний будинок, очевидно, входить до переліку пам’яток, які демонструють офіційним делегаціям, і від того виникали побоювання зустрітись із зарозумілим метром, кимось на кшталт Сальвадора Далі. Натомість Микола Микитович виявився людиною увічливою, але надто зайнятою.
- Проходьте, будь ласка. Вибачте, не можу приділити вам часу – прийшли помічники, треба працювати. А так – дивіться, фотографуйте, що вам сподобається…
Головань порався на подвір’ї, одягнений лише в шорти кольору хакі й у такого ж кольору панаму. Фотографувати напіводягненого 75-річного чоловіка я якось не наважився. Але одне питання йому таки поставив… точніше, воно розбилось на два.
– Скажіть, ви у своїй роботі дотримуєтесь якогось стилю? Я от чув, ваш будинок порівнюють із київським «будинком з химерами» Городецького…
– Ну, якщо це я роблю, то це – мій стиль.
– Чомусь мені здається, щось у вашому творінні є від Антоніо Ґауді…
Скульптор уже пішов було, але, почувши ім’я архітектора будинку Бальо і Sagrada Familia, повернувся:
– Якби Ґауді був живий, він потиснув би мені руку.
Після того, як Головань зник у дверях свого будинку, деякими відомостями про нього поділився хлопець, який флегматично спостерігав за метушнею у дворі.
– Цей будинок будується уже 41-й рік. Спочатку він був простий двоповерховий, а вже потім Микола Микитович почав його прикрашати. Сам він лучанин, навчався у Львові. 10 років там прожив, працював, потім повернувся. Працював і на цвинтарі, щоб платити за навчання.
Батько був, але допомагати йому матеріально не міг. Чесно сказати, він для себе робив. А потім це переросло у роботу для людей. Він старається для людей усе це робити. У двохтисячні було таке… нерви тріпали. Але нічого. Витримав. Він така, стійка людина. Хоч йому зараз 75 років, здоров’я в ньому – дай Боже мені стільки. Людина вперта, працьовита, все робить.
Артур (так він представився - авт.) підтвердив схожість стилю Голованя із Ґауді, але запевнив, що більше це його стиль і його сина. Який помер п’ятнадцять років тому.
– Там своя драма. Так вийшло… Залишилась ще дочка; є внучок. Є внук від старшого сина. Хоче закінчувати. Каже, я з сином починав, то час уже…
– Вибачте за нескромність, але – всередині будинку є звичайні житлові приміщення?
– Звичайно. У мене в кімнаті навіть камін є ростом із мене, отакий завширшки. Там і янголятка, і все… Але дім до кінця ще не добудований. Зараз займаємося виключно двором.
* * *
Відчуваю, розповідь вийшла якась неповна. Якщо буде нагода, хотів розповісти про інші зустрічі в цьому місті і про нові – звісно, персональні - відкриття. От, наприклад, хто знає, що таке сецесія? І чим вона позначилась на архітектурі західноукраїнських міст? А хто така сенаторка Левчанівська? А про архітектора Тимошенка ви чули?
Отож бо…
Михайло Бублик, Луцьк
Фото автора
