Печерні люди XXI століття

Печерні люди XXI століття

Точка на карті
2532
Ukrinform
Сьогодні наша "Точка на карті" запрошує всіх у село Преображенне на Луганщині, де зберігся цікавий печерний комплекс

У 2013-му тоді ще «біло-блакитна» Луганщина гучно святкувала 75-річчя відокремлення Ворошиловградської області від Сталінської. Зокрема для представників мас-медіа влаштовували тури по районах, де місцева влада ділилась звітами про свої досягнення. У червні намічалась поїздка до Сватового, і тут автор цих рядків удався до відвертого шантажу: «Не поїду, якщо до програми не буде включено відвідання тамтешніх печер!» Обласна адміністрація сильно не пручалась; печери нам показали. Правда, інформації про їхнє походження того разу отримав не надто багато. Довелось їхати знову.

ЖЕРЕБЕЦЬ І КОБИЛКА

Про червень я тут недарма згадав. Сам вхід до печер - доволі далеко не те що від міста Сватового, але й від села Преображенне – найближчого до нього населеного пункту. Дорога – ґрунтова; по погоді, що склалась на середину січня, дістатися туди… Не те, щоб зовсім неможливо, але знайти водія, який насмілиться гробити свого сталевого коня, не видавалося реальним. Зійшлися на тому, що отримаємо інформацію від директорки Сватівського районного музею Яни Бондаревої. Ну, а фото, даруйте, презентую саме ті, п’ятирічної давності.

…По дорозі до Сватового тоді ми завернули до села Кармазинівки. До нашої теми, як потім з’ясувалось, тамтешній храм мав стосунок дуже опосередкований. Просто 2008-го року кармазинівський Ніколо-Феодосієвський храм підібрала під свою руку Святогірська лавра, і в моєму уявленні вишикувався такий от логічний ланцюжок: Святогірськ – печери – Кармазинівка – Сватове – Преображенне – печери.

Однак у Кармазинівці про ніякі печери не чули, та й у скиті, на який у лаврі планували перетворити місцевий храм, ще не сформований «гарнізон» з належної кількості схимонахів. Тож ключі від нього зберігалися в Ковалівській сільраді (до юрисдикції якої відноситься Кармазинівка). І все ж певні точки дотику тут простежуються.

Cкит у Кармазинівці
Cкит у Кармазинівці

Православний храм у селі, де споконвіку жили (доволі багато, слід відзначити) старообрядці-«черкаси», розбудував екс-старообрядець Тимофій Раздабаров у 1887 році. І він же років за 10 заснував жіночий монастир («для успешной проповеди среди женщин, ревностно приверженных к расколу») у селі Хомівка. А Хомівка – це поруч із Преображенним, причому від печерного комплексу до обох сіл відстань практично однакова. Так що печерний комплекс, за бажанням, можна назвати і Хомівським.

Не знаю, позначився тут специфічний гумор Тимофія, чи все склалось випадково, але чоловічий скит у Кармазинівці опинився на березі річки Жеребець, а жіночий монастир (точніше, те, що від нього лишилося) – на річці Кобилка. За це на нього образились вищі сили, чи за зраду вірувань батьків – покарання Раздабаров таки отримав.

За словами директорки музею, він одружився з жінкою зі старообрядницького роду, яку рідні вже встигли призначили в «христові наречені». Та оскільки шлюб їй пропонувала особа духовного звання, батьки, порадившись, дали на нього згоду – і прогадали. Онуків вони так і не дочекались – подружжя залишилось бездітним.

Після смерті Тимофія його дружина, під іменем Меланія, постриглася в черниці; згодом прийняла схиму. Ну, а потім відомо, що трапилось в імперії. Від монастиря в Хомівці залишився якийсь уламок стіни – а ще традиції монастирської вишивки. Але про це – якось іншим разом. Досить того, що останні пару десятиліть своєї історії офіційний монастир і невідомого статусу печерний комплекс співіснували поруч.

ПЕРШОВІДКРИВАЧІ

Чесно кажучи, скільки разів у новітній час «відкривали» печери, я так і не розібрався. А з іншого боку, чи можна відносити 1973 рік до «нашого» часу, якщо з того моменту, коли шкільний учитель Леонід Верцун з учнями розкопав один із входів, минула ціла епоха?

…Зустріч із Яною Бондаревою відбувалась у кабінеті голови Сватівської районної ради Віти Сліпець. Зрозуміло, за участі хазяйки кабінету – бо хто ж, як не вона, може точно повідомити про юридичний статус печерного комплексу, що є у її районі.

Яна Володимирівна, розповіла про науковий подвиг Верцуна, проте і вона сама не змогла полічити кількість «першовідкривачів». Точно назвала хіба що харківського спелеолога Андрія Ковальова, група якого в листопаді 1996-го зробила професійну зйомку печерних галерей. А ще в 2012-му в печерах працював член-кореспондент НАНУ Олександр Моця, зрозуміло, теж із групою колег-археологів. Решта експедицій теж начебто складалась не з неуків. За винятком одного випадку, коли першовідкривачем у 2005-му році оголосив себе один луганський живописець і фотограф. Що особисто мене в цьому здивувало – що тодішнє районне начальство охоче визнало такий статус цього “нащадка” Івана Олександровича Хлєстакова. Утім, наскільки відомо, ні район, ні печери від такого зухвальства молодої людини нічого суттєвого не втратили. Отже, називати його прізвище не будемо.

Натомість першість Леоніда Верцуна – незаперечна. Одна проблема: за роки, що минули, його відкриття обросло легендами, які різні люди переповідають по-різному. На щастя, Яна Володимирівна презентувала ксерокопію статті самого Верцуна, що дає змогу посилатись на автора.

«Коли працював у школі та будинку культури, дізнався від старенької сусідки, що її брат – Олексій Захарович – знає, де знаходиться вхід до печери (очевидно, що в Преображенному про печери знали всі мешканці села – авт.). Я вирішив зустрітися з Олексієм Захаровичем Поповим. У 1973-му, коли ми зустрілись, йому виповнилось 86 років», – пише заслужений працівник культури України Леонід Верцун.

Надворі стояв червень, розпочинались шкільні канікули, але вчитель зумів мобілізувати в експедицію юнаків 7-8-х класів. Діти вирушили пішки; їхній учитель посадив у свого «Запорожця» дідуся і повіз його до лісу, що виріс на крейдяній горі.

«Захарович чітко визначив, де стати коло лісу, куди пройти метрів 35-40, і де слід розкопувати…»

Дідусь пояснив, як дізнатись, що натрапили саме на вхід до печери: після перших кубометрів ґрунту має з’явитись деревне вугілля від спаленого куреня, що стояв колись над входом. І точно: «О 15-й годині лопата учня 8 класу Володимира Остапенка провалилася в отвір». Утім, завершували роботу вже наступного дня, коли всі прийшли з ліхтариками. Розкопавши вхід, діти не витримали нервової напруги й полізли всередину – і вже скоро змогли випрямитися. Але нерви нервами, та діти здогадались набити сорочки листям і трусили ним по дорозі, щоб не заблукати. 

«Пройшли всі 246 метрів. У першій кімнаті справа було знайдено 2 іконки 30х40 (Верцун не уточнює одиницю виміру; та гадаю, якби то були сантиметри, мова би йшла не про іконки – авт.), дві лампадки, одні ноші. Деревина на іконках і ношах була трухлявою… Трохи згодом було знайдено крейдяний диск, на якому було викарбувано: «Святий Георгій. 1894 р. 27 чоловік». У зв’язку з тим, що сьогодні в печері з’явилися на стінах хрести, надписи та інше, відповідально заявляю: на день відкриття в печері не було жодного надпису, малюнка чи чогось іншого». Стаття вийшла 30 листопада 2011-го.

Яна Бондарева
Яна Бондарева

СЛОВО ЗА НАУКОЮ?

Спитав у Бондаревої, де зараз отой диск (вона показувала його графічне зображення).

– Це наша співробітниця намалювала копію. Верцун каже, в сільську раду було передано кадило, дві старенькі ікони, що в печері знайшли, і ноші, на яких крейду виносили – і оцей же знак. А в сільраді стверджують, що все це передали в обласний музей, коли звідти приїздили фахівці. Де воно зараз – незрозуміло. Чи Георгій цей був засновником цих печер, чи він добудував їх – сьогодні питання спірне. 

Люди згадують, що цей Георгій – чи Григорій – був людиною релігійною. Завжди ходив, як козак, у шароварах. З’явився невідомо звідки і так само зник. Навіть із козаком-характерником деякі краєзнавці його порівнюють. Коли сили почали його покидати, він ходив печерами і зітхав. Тому що місію свою, скоріш за все, вважав невиконаною. За спогадами Попова, в його планах значилось: біля цього крейдяного комплексу звести чи капличку, чи храм – на горі. Тоді б його було би видно звідусюди, і люди б туди приходили.

– Письмові згадки про печерний комплекс існують? Бодай XIX століття.

– Що й дивує. «Историко-статистическое описание Харьковской епархии» Філарета (Дмитра Гумілевського), де детально описуються землі, в тому числі й нинішньої півночі Луганщини, про цей комплекс не згадує. Хоча пише про всі церкви, які були на той момент у нашому районі, і про всі його населені пункти. Висновок: він про Преображенні печери або не знав, або це була не релігійна установа.

– Наука сьогодні вивчає цей об’єкт?

– Можна сказати, вже вивчила. У 2012-му працювали, до того, в 2001-му Вєтров працював, науковець із Донецька. Звичайно, всі говорили, що цей об’єкт слід зберігати, що він є унікальним. Говорили про ту ж побудову і про зображення. Хоча Верцун каже, що ніяких зображень вони, практично, не знайшли, вчені стверджують, що можна навіть виділити унікальний фрагмент скоропису XVIII століття в напівзасипаній галереї. Ми відкрили частину цих таємниць, але ж усі ходи повністю не розкопані. Може, ми найдавнішу частину ще й не знайшли. Невідомо, звідки ми туди зайшли – може, це самий кінець печер.

– А хто господар об’єкту?

На це питання відповіла хазяйка кабінету:

– На балансі він ні в кого не стоїть.

– Ну, то забирайте собі…

– Я не знаю… Ви самі розумієте: це все повинно бути розмежоване у межах територіальної громади.

– То що громада?

– Згідно з перспективним планом Преображенне має входити до Нижньо-Дуванської ОТГ, але під час її створення громада села не дала згоди на входження. Має надію увійти до Сватівської ОТГ.

КОПАТИ – НЕ ПЕРЕКОПАТИ

Якщо вивчати висновки науковців щодо печер, вони мало в чому збігаються між собою. Верцун писав, що намальовану ним разом із учителькою географії Зоєю Радченко схему він у 1975-му показав київським археологам, коли перебував у столиці на курсах підвищення кваліфікації. Якийсь «відповідальний працівник» тоді так йому заявив: «Та це ж карта Ближніх печер Києво-Печерської Лаври».

У ті часи науковим колам про існування печер у далекій провінції не було відомо нічого. Та коли вони з цим феноменом познайомились – єдиного висновку не дійшли. Чи то комплекс створювався в XIX столітті – чи вже в XVII селяни тут ховались від татарських набігів. Чи схожі печери з іншими в Україні – чи вони унікальні для цілої Східної Європи. При такому різнобої маю всі підстави вибрати версію, яка мені найбільше до вподоби. До того ж, вона хронологічно є останньою. Щоправда, посилатись доводиться не на думку самих учених, а на звіт відділу культури Сватівської РДА про їхню роботу (йдеться про експедицію Моця).

«За період досліджень було зроблено топозйомку печери в масштабі 1:100, ситуаційний план печери, на якому, крім основної галереї, яка за попередніми підрахунками має 225 метрів без довжини приміщень, виявлено ще одну недороблену печеру нижче по схилу… У печері знайдено 5 приміщень. Одне може зараз трактуватись як житлове, інші 4 з’єднані з церквами. На сьогоднішній момент виявлено дві церкви: одна хрестоподібна в плані, інша – просто з вівтарною нішею <…> Говорячи про написи, можна виділити один з унікальних написів скорописом (XVII століття) в напівзасипаній галереї, яка розміщена біля хрестоподібної печерної церкви». І – та-дам! – «Крім того 90% вірогідності, що є ще один окремий вхід в галерею… Цікаво, що при розчистці цього ходу було знайдено череп людини. На думку дослідників цей череп може датуватися часом вісім тисяч років до нової ери».

Сходи до храму
Сходи до храму

Це написано в 2012-му; ми відвідали печери рівно рік потому. Правда, за журналістами тоді пильнували мало не як за дипломатами: у ювілейний рік жодна волосина з їхніх голів не мала впасти. Нас супроводжували бійці ДСНС із величезними ліхтарями, які не так показували підземелля, як виступали загороджувальним загоном на найбільш небезпечних поворотах. Тож побачили ми… скажемо так, далеко не все. Та головне таки роздивились: Сватівщина цілком може стати туристичною Меккою. Багато для цього не треба. Трохи грошей (ще краще – знайти надійного інвестора, який сам усе зробить).

А головне – конче потрібно якщо не знайти, то бодай вигадати для подібних місць яскраву легенду. Науці вона аж ніяк не завадить.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>