Дворянські садиби Харківщини: і краса, і біль втрати
Є на Харківщині дивовижно мальовничі куточки, в яких знаходяться колишні дворянські садиби, колись покинуті своїми господарями. Коли приїжджаєш сюди, тебе охоплює гама почуттів і емоцій. З одного боку - захоплення незвичайною архітектурою, з іншого - смуток з приводу того, що час невблаганний... Ти ніби бачиш людей, які тут жили, працювали, відпочивали, веселилися, прикрашали свої житла, любили цю землю. І тебе одразу ж охоплює почуття жалю: сумно, що творіння їхньої працьовитості і таланту поступово згасають, як і пам'ять про цих людей.
Так розпочала свою розповідь про старовинні дворянські садиби Харківщини відома харківська поетеса і екскурсовод, автор близько півсотні туристичних маршрутів Надія Акімова.
- Але все ж таки не згасає інтерес до цих пам'яток історії та архітектури. Як ви думаєте, чому так приваблюють руїни?
- Тому що вони дають можливість заглянути в минуле, прожити якийсь час з тими, кого давно вже немає, але хто щедро залишив для тебе цю красу, і ти запам'ятаєш це на все життя. У регіоні збереглося чимало таких садиб. Давайте відвідаємо хоча б деякі з них, і ви зрозумієте, чому вам захочеться приїхати туди ще не раз.
СТАРИЙ МЕРЧИК. СТАРИЙ ПАЛАЦ І ЯЗИЧНИЦЬКИЙ ЖЕРТОВНИК
Маршрут - "Дворянські садиби Харківщини". Перша зупинка – селище Старий Мерчик у Валківському районі.
З київської траси за селом Манченки повертаємо направо, проїжджаємо по мосту через річку, звертаємо з дороги і потрапляємо в інший світ. Ось церква у ранньокласичному стилі, а за нею - зачаровує з першого погляду ансамбль будівель: палацово-парковий комплекс "Старий Мерчик". Дивно, як могла до нашого часу вціліти ця садиба катерининської епохи, свого часу найкрасивіша і найвишуканіша у Харківській губернії.
Історія свідчить, що садиба у Старому Мерчику була оголошена заповідником ще у 1891 році указом Олександра III. Палац побудовано у 1786-1788 роках дійсним статським радником Григорієм Шидловським, представником однієї з найбільш знатних харківських дворянських родин. Він звик жити на широку ногу, тому на місці батьківського будинку вирішує побудувати розкішний палац у стилі Людовика XVI. Кам'яний будинок на високому цоколі, на два поверхи, одним боком звернений у двір з розкішними клумбами і кам'яними флігелями, іншим - на сходи, що ведуть до ставка. У самому будинку було кілька прекрасних віталень і розкішна бальна зала, стіни прикрашені ліпленням. У флігелі навпроти будинку розміщувалася прислуга, поруч була кухня, у двох бічних флігелях - кімнати для гостей і бібліотека. У саду - кам'яний манеж, альтанка, ротонда, де для гостей лунала музика, а у ставку плавали лебеді...
Сьогодні палацовий комплекс відвідують численні туристи, але він на очах занепадає і гостро потребує реставрації. За попередніми розрахунками, на це знадобиться понад 10 млн грн. Свого часу Григорій Шидловський витратив на облаштування садиби 120 тисяч рублів сріблом. Для порівняння: дійна корова на той час коштувала 50 рублів. Сьогодні 1 рубль сріблом нумізмати оцінюють у 500 грн.
У радянський час садибу експропріювали і розмістили тут землеробську школу, пізніше - технікум ветеринарної медицини. Потім технікум виселили, і доглядати за унікальним маєтком стало нікому. У 90-ті роки тут просиджували ночі бомжі. Пізніше місцева влада вигнала всіх непрошених гостей, заклала високі вікна цеглою і навісила замки на спеціально замовлені металеві двері. Однак знайшлися гроші на реконструкцію тутешньої церкви, куди і сьогодні приходять віруючі з усієї округи.
Туристам же залишили прекрасний навіть у своїй застарілості палац, два флігелі, залишки грота і комори.
Ще один цікавий об'єкт: на виході з садиби лежить величезний валун. Харківський історик Олександр Зінухов провів співставну роботу і прийшов до висновку, що це язичницький жертовник. Уявляєте - пройшли тисячоліття, а валун на місці.
ЛІРИЧНА НАТАЛІЇВКА ЦУКРОЗАВОДЧИКА ХАРИТОНЕНКА
Краснокутський район, село Володимирівка. За словами Надії, на нас чекає найліричніша зустріч з палацовим комплексом під назвою "Наталіївка". Це садиба родини цукрозаводчика Харитоненка: Павло Іванович подарував її одній зі своїх дочок – Наталі.
Колись на в'їзній брамі красувався герб родини Харитоненків з красномовним девізом: "Працею підіймаюсь". Із зрозумілим трепетом входимо у браму. Цукрозаводчик Харитоненко був хлібосольним, гостинним господарем. Влітку тут гостювали десятки творчих людей: художники, артисти, музиканти. Спеціально для них був побудований гостьовий будинок. Ми теж гості, але нас ніхто не зустрічає. Тихо йдемо алеєю каштанів повз корабельні сосни. Господар маєтку спеціально висадив їх для зміцнення піщаного грунту. Алея довга, але око помічає щось, що проглядається крізь дерева.
Підходимо ближче: ось хто грав з нами у хованки - церкушка-лялечка, у давньоруському зеленому шоломі, з ажурною дзвіницею і кам'яним розп'яттям на бічній стороні. Цей шедевр побудований за проектом знаменитого архітектора Олексія Щусєва, а розп'яття висічене з каменю не менш знаменитим скульптором Сергієм Коненковим. Харитоненко не сприймав посередності і запрошував до себе тільки знаменитих майстрів. Аналог цієї церкви є у Франції, в Ніцці.
Садиба "Наталіївка" величезна. Панський будинок не зберігся, залишилася лише чаша фонтану перед фасадом, контора, будиночок для гостей з уцілілими скульптурами левів, оранжерея, водонапірна башта - диво минулого століття! - і грандіозна споруда манежу і стайні, яка теж схожа на палац. Краса в'янення... Як написала в одному зі своїх віршів Надія Акімова, «стареют города, уходят люди, усадьбы умирают неспеша...» Треба встигнути насолодитися цією красою, тому що час - жорстока річ.
ГОТИЧНА САДИБА У КОЗАЦЬКІЙ ШАРІВЦІ
Богодухівський район, селище Шарівка, назване так за ім'ям його засновника – козацького осавула Шарого. Але нас більше цікавить інше: дворянська садиба Шарівка, де палац схожий на готичний замок.
Останній господар садиби - німецький барон Леопольд Кеніг. Кажуть, він так сумував за своєю батьківщиною, що, маючи чималі гроші, побудував у Шарівці німецьку вулицю на зразок невеликих німецьких містечок, де у центрі - площа з ратушею, а вздовж дороги - будиночки зі шпилями – для слуг! – та господарські будівлі: ферма, стайні, гаражі. За модою початку ХХ століття багатії разом з кіньми купували і автомобілі, а у Кеніга їх було кілька, для різних виїздів.
Йдемо унікальною алеєю старих вертикальних лип, посаджених у кілька рядів. Білосніжний двоповерховий замок видно на відстані: він розташований на узвишші і прикрашений двома вежами. На в'їзних воротах - фортечні зубці. Поруч з брамою - будиночок охорони зі сторожовою вежею. Палац дивиться на ставок у мальовничій балці, оточеній парком. Вниз можна спуститися каскадними кам'яними сходами і помилуватися з містка ліліями у спокійній воді ставка.
Замок гордовито височить над водою, ніби милуючись своїм відображенням. Він ще затьмарює своїм блиском тераси і фонтани, альтанку та фазанник, які руйнуються.
За словами Надії, до числа пам'яток відноситься не тільки палац, але і Шарівський парк: півстоліття тому він оголошений заповідним об'єктом республіканського значення. Площа заповідної території - майже 40 гектарів. Парк плавно переходить у ліс, де колись водилися лосі та дикі кабани. Тихо у лісі. Може, на це і розраховував Кеніг, який свого часу переселив до Башкирії всіх місцевих селян, щоб у тиші насолоджуватися алеями парку, квітниками на насипному грунті, оранжереєю, зимовим садом, спеціально висадженими тут екзотичними деревами і чагарниками. З часом люди повернулися на батьківщину, знову побудували будинки, обзавелися господарством. Вони звикли жити поруч із замком, звикли до його краси, можливо, навіть перестали помічати. А для свіжого погляду тут все цінне: кожен камінь, кожна травинка. Згадую одну з поезій Надії Акімової, де є такі рядки: “Ни сердцем, ни душой, ни кожей Мне не понять своей потери. Умеем всё. Спокойно можем Часы остановить. Но время..."
Світлана Лігостаєва, Харків
