Підкорювач семи морів, не рахуючи озера Балхаш

На Луганці не те, що порту – причалу не побачиш. З тієї очевидної причини, що причалювати тут нічому. Ось на Донці, на тому відрізку, де він омиває північно-східну околицю Луганська, колись валявся на мілині каркас якогось катера, але його років вже двадцять, як розпиляли на металобрухт. І тим не менш, незважаючи на таку зневагу до усього водоплавного, тут до недавнього часу жив один мореплавець. Справжнісінький – від слова «море». Причому – діючий. Ось він і цього року збирається підкорити чергове море. За моїми підрахунками – вже сьоме.

НЕСКОРЕНИЙ БАБАЙ-ТАГ

Євген Коротких народився у передгір'ях Тянь-Шаню 63 роки тому. Там колись знайшли великі поклади уранової руди; тут, у гірському селищі, познайомилися його батьки...

- Тяга до подорожей у мене з дитинства. У селищній бібліотеці було багато книг; я захоплювався Жулем Верном, Марком Твеном... Неподалік стояла гора Бабай-таг, і пацани часто хвалилися один перед одним, як вони на ту гору піднімалися, і які види відкривалися їм з вершини. А мені так і не вдалося її підкорити. Й досі прикро.

Рудник скоро себе вичерпав; жителі селища готувалися до переїзду на нові «будівництва століття», а Євгену якраз настав час визначатися з подальшою долею:

- Тицьнув пальцем у мапу, попав у Луганськ. Приїхав: нецікаво. Тут якийсь автобус. Ним дістався до Красного Луча. Там сів ще на один автобус - попав на шахту. Треба повертатися, а залишився один рубль. Що робити? Дивлюся – оголошення: прийом на навчання в гірське ПТУ, безкоштовне харчування, проживання... Заходжу. «А можна у вас поїсти?» – «Здавай документи, і будь ласка!». Йшов 1970 рік...

У місті в той час утворився клуб «Подвиг». Ідеологія ідеологією, але досвід юні учасники клубу отримували неоціненний. Уявіть собі: на тамтешньому меморіалі «Міус-фронт» 15-16-річні підлітки самостійно відтворювали партизанські землянки та фронтові бліндажі. Кому доводилося в умовах планової економіки вибивати будматеріали (і транспорт для їхньої доставки), той належно оцінить набуті ПТУ-шниками навички.

З часом, отримавши спеціальність електрослюсаря, Євген таки перебрався до обласного центру. Тяга до подорожей стала настільки всеохоплюючою, що бригадир «Ліфтмонтажу» організував навколо себе цілий колектив. Ходив і пішки, і в лижні переходи (Урал, Алтай, Алатау), і на байдарках...

- У мене троє дітей, і коли вони підросли, почали ходити зі мною.

- Дружина не заперечувала?

- Спокійно реагувала - сама туристка. Ми на цьому грунті з нею і познайомилися. Уявіть, яким у нас було весілля. Ми з нею годині об 11, з рюкзаками і у штормовках, розписалися, во першій вилетіли на Кавказ, а вже ввечері десь на перевалі пили шампанське...

«ГОТОВО! ПАРУС РОЗПУСТИЛИ...»

Розпад Радянського Союзу Євген Григорович сприйняв зі своєї точки зору мандрівника: «Це ж море, нарешті, відкрилося! Треба скористатися», – і скооперувавшись з байдарочниками рідного клубу, почав будувати вітрильний катамаран. Перший похід здійснив у далекому 1994-му, пройшовши під вітрилом – ще рядовим матросом і не на своєму судні – від Севастополя до Маріуполя.

- Чим була цікавою перша поїздка, так це тим, що до нас ніхто не ходив на катамаранах вздовж берега. Нам навіть яхтсмени заздрили. Їм не дозволяють відходити далеко від порту, а ми тут на якихось гумових виробах йдемо через два моря – Чорне і Азовське.

- Гумових?..

- В балонах оболонка - це шахтні рукава. А всередині – брали камери і клеїли. Ось ці труби – дюралеві, свого часу нам вдалося придбати їх на заводах. Вітрила теж шили самі. Парусність – 16 квадратних метрів. Така регата ніколи не проводилася в Європі, тільки в Штатах, навколо Флориди. В Європі ми були першими.

Досвід давався нелегко, тому перший справжній міжнародний перехід вдалося здійснити у 2004-му. Тепер Короткі мали вже власноруч побудований катамаран. Затримка була з екіпажем: саме в даний конкретний час у потенційних матросів з'являлися ті чи інші нагальні проблеми. Втім, один досвідчений моряк знайшовся – в не менш сухопутному Стаханові. А ще двох «морячків» взяли вже від розпачу. Умова до них була єдина: достатній грошовий внесок. Адже треба було екіпіруватися, закупити продукти тощо. Та й за кордоном гроші могли знадобитися – хто знає, які там звичаї.

- Потім виявилося, що дівчата цілком освоїлися з судном. Були товариськими і без комплексів. І мали бажання побачити світ.

Як оформлялися документи на дозвіл виходу з Ялти, і якими очима дивилися чиновники морського порту на «іграшковий» плавзасіб – окрема історія. Спортсмени місцевого яхт-клубу взагалі не вірили, що відважних мореплавців випустять у відкрите Чорне море. Тому, коли вони вже залишали порт, проводжали сиренами.

ГАЛУШКИ В СИНОПІ

- Погода була нормальною, і ми практично за дві доби дійшли до середини моря. Вирішили скупатися. Кинули мотузку про запас, до іншої прив'язувалися. Вода чиста, небо блакитне, штиль – а все одно якось страшнувато. Адже під тобою прірва, більше двох тисяч метрів глибина.

- А як ви дізналися, що стоїте саме на середині моря?

- У нас GPS-ка була, компаси. Для зв'язку – рація та мобільні телефони... Правда, ми у 2004-му ще не знали, як діє роумінг. Рятувальні жилети, газові плити... Були вудки, але рибу ми не ловили – не знали, як її ловлять в морі. Пізніше нам розповіли, що і до чого.

- А чим харчувалися?

- Все їли. Борщ, гречану кашу. Галушки. На другій половині шляху налетів шторм. Ми дівчатам таке укриття зробили з брезенту. Вони цих хвиль і не побачили, а тому не дуже злякалися. А ми з Дімою Алтуховим впоралися удвох з керуванням. Вранці шторм послабшав, і ми на його рештках до Туреччини допливли практично за половину доби. Але коли по GPS-ці побачили, що ось він, берег – задумалися. Чужа країна, як нас приймуть? Чи не заарештують за порушення кордону? Ніч переночували в затоці, вранці увійшли в Синоп. Я озираюся: де прикордонники? Немає. Ось місто стало видно – нікого. Ось порт, треба заходити, викликаю по рації порт-контроль – мовчать. Заходимо; бачимо: військове судно. Ну, думаю, все, схоплять! Моряки подивилися на нас і повернулися до своїх занять. Коли чую: «Ей, Україно, йди сюди!» – прапор же ж у нас український. Підходимо, віддаємо швартови. «Хто, звідки?» Відповідаю, а потім сам запитую, де оформити візи. – «Йдеш в місто, знаходиш поліцейське відділення – там і зможете оформити». – «А хіба можна виходити в місто?» – «Чому ні?»

Поліцейських прихід українців не дуже зацікавив. Але коли відзначалися в порту – тут розпочалась ейфорія:

- Туркок, що реєстрував судно, питає: «На чому прийшли? Де ваш мотор?» – Немає мотора. «Вах! Мотор йок! Радари йок!! Туалет йок!!!» Містом чутки пішли... Тиждень там пробули – тільки про нас і говорили. Прибігають пацани: «Вах! Мотор йок!». Приходять люди похилого віку: «Вах! Мотор йок!». Приїхав якийсь місцевий крутий. Йому двері відкрили, він подивився, показав мені великий палець. Двері закрили, поїхав. В усіх кав'ярнях про нас говорили: «Крейзі!»

Українські мандрівники скористалися своєю славою: їх безкоштовно годували; поточний ремонт теж обійшовся практично задарма – на будь-які спроби заплатити за послугу турки відповідали виключно англійською: «Ноу проблем!». Харчами на дорогу додому їх теж завантажили по саме «ноу проблем». «Проблем» чекала екіпаж вже поблизу українського берега, коли наші прикордонники прийняли їх за контрабандистів. На щастя, тут вже запрацювали мобільні. Капітан подзвонив стражам кордону, які оформляли виїзд. Обійшлося без детективних епізодів.

Найбільше раділи поверненню луганчан ялтинські яхтсмени. Сподівалися, тепер і їм дозвять виходити у відкрите море.

ДРОВА І МОРЕ

У вересні 2008-го Євген Коротких відправився у Середземне море. А перед тим «відзначився» в Охотському – ходив на Шантарські острови. Бачив білух, хижих ластівок, ведмедів; («Нерпи – як у нас горобців!»), але через затримки знову ледь не залишився без екіпажу – у друзів закінчувалися відпустки. Відгукнувся старий соратник Дмитро Алтухов; підключився харківський мандрівник Олексій Шматов; вже в Ялті підсів донеччанин Володимир Туман.

Взагалі капітан збирався йти через Атлантику – вважав, що його новий катамаран витримає іспит океаном. Завадили обставини, з морем прямо не пов'язані. І все одно: пройти п'ять морів – Азовське, Чорне, Мармурове, Егейське та Середземне – це для такого типу суден абсолютний рекорд.

- А цього разу чим харчувалися?

- Будь ласка (показує на монітор ноутбука): гречана каша, супи, борщі. Харчувалися, як вдома, везли з собою картоплю, овочі.

- Капуста для борщу була морська?

- Ні, звичайна. У цьому плаванні ми вже навчилися ловити рибу. Виявляється, треба гачок дуже глибоко опускати. Закинеш, починаєш витягати – два-три оселедця вже сидять. Ми зрозуміли, що можемо далеко ходити. Місяць жили на катамарані. Бачили акул. Літаючих рибок бачили. Бачили дельфінів метрів з сім завдовжки. Так, метрів сім. Так такий дельфін був білого кольору. Плив поруч з нами.

Про перипетії переходу до Олександрії Єгипетської Євген Григорович багато не розповідав. Найцікавіше (і найжахливіше) відбулося на зворотному шляху.

- Коли ми дісталися до Єгипту, хлопцям треба було їхати, а я вирішив зимувати, щоб наступного року йти в Атлантику. Тепер у мене був телефонний зв'язок з Україною, і ось приходить повідомлення: матуся захворіла, хоче мене бачити. І я вирішив плисти додому поодинці. Оформив документи; араби допомогли відремонтувати катамаран, купили мені навіть продукти. Це вже були інші араби – з яхт-клубу, де ми стояли. І я поплив.

Два дні плавання йшли нормально, на третій розпочався шторм...

- Розумієте, вода у Середземному морі чиста, прозора. Але занадто багато в ній сміття. І не якихось там пляшок - контейнери плавають, стовбури, цілі дерева. Ми якось навіть експеримент проводили: чи можна вижити в море тільки на дровах? Виявилося - можна. Очевидно, на якийсь такий стовбур і напоровся. Десь за 150 кілометрів від турецького берега. Пробитий був тільки один з двох балонів катамарана. Можливо, якби не шторм, його можна було якось полагодити. А тут та половина, де був пошкоджений поплавок, занурилася у воду, і просто фізично не можна було ні заклеїти гуму, ні підкачати.

ПРОЩАННЯ З АТЕЇЗМОМ

- Ви знаєте, коли я зв'язався з морем, мій атеїзм зазнав катастрофи. Цей випадок тільки додав мені віри у те, що без Бога нічого не обходиться. Чую по радіо говорять англійською. Я кричу: «Want aid!» («потребую допомоги!» - Ред.) - вони відключаються. Знаходжу їх на іншій хвилі, знову кричу – знову зникають. Пам'ятаю, що по карті у цьому квадраті взагалі жодні морські шляхи не проходять. Кричу: «Боже, допоможи!» – і раптом чую, як хтось звертається до мене ламаною англійською. Називаю свої координати – і відчуваю, що він мене не розуміє. У розпачі волаю: «А можна російською?!» – «Ну, звичайно, можна». Виявилося, це судно Європейської асоціації стоматологів йшло з Карибів на Кіпр. Інтернаціональний екіпаж, але капітан, старпом і штурман були українцями.

Як не дивно, капітан зумів врятувати не тільки документи, але й фотоапарат, камеру і навіть ноутбук. З фотографіями, представленими на цій сторінці, і з цілим телефільмом про останню подорож.

- До мами встигли?

- Вона досі жива, слава Богу. А ось катамаран... Я, коли піднявся на палубу і подивився вниз – відчуття було таке, ніби віддаю свого старого друга. Питаю, що з ним буде – кажуть, якщо сам не затоне, цей англійський крейсер, що ви чули в ефірі, обов'язково його розстріляє.

- І ви знову готуєтеся до нових подорожей?

- Звичайно! Вже й нові дюралеві трубки купив...

* * *

Днями розшукав мореплавця – через Фейсбук і по телефону. Мабуть, досвід, набутий Євгеном Коротких на початку 70-х, не втратив актуальності й досі. Він якимось дивом примудрився, незважаючи на початок військових дій в Донбасі, вивезти свій катамаран в Казахстан і виграти регату на озері Балхаш. Точніше, це був Чемпіонат світу «Марінс», і український екіпаж посів перше місце.

Євген виїхав у Дніпро; каже, Борис Філатов, тоді – віце-губернатор, обіцяв допомогти йому з організацією давно задуманої кругосвітньої подорожі, але – «Коли все вляжеться. Не «вляглося» досі, і тому Євген Коротких, з екіпажем з Дніпра, збирається цього року взяти участь у новому чемпіонаті. Який знову організовує, тепер на Каспії, Казахстан. Морська держава.

Михайло Бублик, Сєвєродонецьк.

Фото: Данило Шамкін