Антон Комар. Особистість високих енергій

Антон Комар. Особистість високих енергій

Укрінформ
Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про видатного українця, вченого-дослідника зі світовим ім’ям

14 березня 1985 р. у Ленінграді помер знаний український фізик, академік АН УРСР (1948) Антон Пантелеймонович Комар. Смерті він давно не боявся, хоча щербату не кликав і звикати до неї не хотів.

Чи вчений думав про жертовність свого життя, покладеного на олтар науки? Не беруся стверджувати… Який сенс жалітися на те, що довелося народитися, жити і працювати у буремний час? Царат; Жовтневий заколот; Українська революція 1917-1920 рр.; червоний терор; Радянсько-німецька війна; повоєнна кампанія боротьби проти космополітів у радянській науці; епоха, коли ядерна фізика в Країні Рад стала великою політикою...

Тим часом, ледь-но у Білій Церкві для сина українського селянина відкрилося вікно можливостей, він скористався одним-єдиним шансом, подарованим долею. А потім більш як півсторіччя робив те, що за нього не зробив би ніхто… Поховали Антона Пантелеймоновича Комара тихо, без траурних пишнот і палких промов. Не до того було… 11 березня 1985 р. у Радянському Союзі з’явився новий Генсек ЦК КПРС – балакучий Михайло Горбачов. І знову, як наприкінці 1917-го, усе заклекотало.

Минуло трохи більше як чверть століття, й в інтерв’ю газеті “The Guardian” у травні 2011 р. англійський фізик-теоретик, космолог і астрофізик Стівен Хокінг (Stephen William Hawking; 1942-2018) заявив те, що за часів Совка не міг сказати А.П.Комар:

- Із перспективою передчасної смерті я жив протягом останніх 49 років. Смерті я не боюся, але й помирати не поспішаю. У мене є дуже багато того, що я хочу зробити. Свій мозок я розглядаю як комп’ютер, що перестане працювати, коли його компоненти згорять. Для зламаних комп’ютерів немає раю або загробного життя, – це казка для людей, які бояться темряви.

*   *   *

Антон Комар
Антон Комар

Антон Пантелеймонович (Панійович) Комар народився 30 січня (12 лютого) 1904 р. у селі Березна Березнянської волості Сквирського повіту Київської губернії (нині – Володарський район Київської області) у селянській сім’ї середніх статків. Було то колись заможне власницьке село при річці Рось, лежало воно за 25 верст від повітового містечка.

За станом на 1886 р. у Березні мешкало 2372 осіб, стояло 305 дворів. Були своя православна церква і школа, два постоялих заїзди, лавка та чотири приватні крамниці, корчма, шинок, два водяних і чотири вітряних млини. В одному з найбільших сіл Сквирського повіту добротно збудований цегляний вальцевий млин мав двигун і генератор, вони подавали електрику до палацу та господарства польських князів Подгорських. Шикували, паничі… Ще 1892 р. у поміщицькому маєтку встановили телефонний зв’язок із Володаркою та Сквирою.

На малій батьківщині було одне місце, де селянські діти гризли камінь науки. Із 8 до 13 років Антон Комар навчався у Березнянській волосній школі, що офіційно називалося – Березнянсько-Михайлівське народне училище. З моменту заснування у 1872 р. і до початку XX ст. тут щорічно два вчителі навчали до 80 учнів; термін навчання становив чотири роки.

*   *   *

Приміщення колишньої Білоцерківської класичної гімназії
Приміщення колишньої Білоцерківської класичної гімназії

У 1917 р. здібний підліток вступив до Білоцерківської класичної гімназії, де платня на рік складала 50 рублів. Але здобути упродовж семирічного курсу навчання класичну освіту підлітку не пощастило – у 1920 р. заклад більшовики перетворили на… трудову школу. А вчителі тут, кажуть, були першокласні. Наприклад, у 1908 р. музику викладав сам композитор Кирило Григорович Стеценко (1882-1922).

Свого часу в Білоцерківській класичній гімназії навчалися: етнограф та історик Борис Станіславович Познанський (1841-1906), Олександр Глікберг, тобто майбутній геніальний поет Срібного віку Саша Чорний (1880-1932), відомий іспанський та французький кінорежисер Ежен Деслав (Eugène Deslaw; власне: Євген Антонович Слабченко; 1899-1966), письменник Юрій Корнійович Смолич (1900-1976) та інші.

Короткий час, маю на увазі період існування УНР, на базі Білоцерківської гімназії намагалися створити Український університет імені Б.Д.Грінченка, навіть викладати українською мовою взялися. Проте більшовикам більше знадобилася трудова школа, що згодом розчахнулася на… хліборобський та промисловий технікуми.

*   *   *

Починаючи з 16 років, Антон Комар на шиї у батька Панія Комара не сидів, а жив самостійно. Коли траплялася робота, юнак трудився електромонтером на залізничному телеграфі, затим – сторожем, зрештою – препаратором у фізичному кабінеті Білоцерківського сільськогосподарського технікуму.

Саме тут, на щастя, діяла загадкова для селюка оптико-механічна майстерня, де під наглядом бувалого майстра, вчителя фізики (1920-1923) В.П.Лінника Антон згодом опанував новий для себе фах – оптика!

Точніше, майстра з виготовлення оптичних скелець.

Володимир Павлович Лінник

Окремо слід сказати про його першого наукового ментора, котрий, між іншим, також був сином простого… харківського токаря по металу Івана Петровича Темнова. Випускник Білоцерківської класичної гімназії 1909 р., відзначений золотою медаллю, –  Володимир Павлович Лінник (1889-1984; прізвище хлопець узяв дядькове, бо той усиновив небожа після смерті батька) закінчив Київський Імператорський університет Св.Володимира в 1914 р. Починаючи з 1926 р., молодий вчений працював фізиком у Державному оптичному інституті, одночасно в 1933-1941 рр. обіймав професорську посаду в Ленінградському університеті, потім – Ленінградському інституті точної механіки й оптики (ЛІТМА), а в 1939-1941 рр. завідував кафедрою Лабораторних оптичних приладів ЛІТМА. Із часом став Героєм соціалістичної праці, двічі лауреатом Державної премії СРСР, академіком АН СРСР і був нагороджений п’ятьма орденами Леніна (однією з найвищих відзнак в СРСР). 

*   *   *

Одне слово, вчитися Антону Комару було у кого, тоді як системних знань бракувало. Певен, не без напучань мудрого педагога В.П.Лінника, котрий лише-но влаштувався викладати в КПІ, у 1923 р. юнак також вирушив до української столиці. На новому місці потрібно було обживатися, бо ж ні заможних родичів, ні впливових знайомих селянський син не мав.

Довелося починати з нуля, й нащадок хлібороба пішов трудитися до майстерні точних фізичних приладів, що колись діяла в Київському політехнічному інституті.

Із трьох разів здогадайтеся, хто нею керував?

Правильно, Володимир Павлович Лінник!

Як працюють нові соціальні ліфти, Антон не знав: просто працював сумлінно.

Тож у 1924 р. за відрядженням (читай: направленням) Київської губпрофради юнака направили на механічний факультет КПІ. Що цікаво, перші два роки студент роботу поєднував із навчанням, а з майстерні точних фізичних приладів звільнився тільки у 1926 р. У житті він чітко визначився.

Як пожартував британський фізик, один з творців ядерної фізики Ернест Резерфорд:

- Усі науки діляться на фізику та колекціонування марок.

*   *   *

Є у мене одна здогадка, чому це сталося саме того року?

Разом зі своїм науковим ментором вони захопилися небаченим експериментом, і часу відтоді бракувало зовсім.

Володимир Павлович Лінник
Володимир Павлович Лінник

Саме у 1926 р. В.П.Лінник, уже як “навчатель І групи”, запропонував оригінальний метод вимірювання показника заломлення рентгенівського проміння у деяких речовинах, що засвідчив значно вищу точність, ніж інші існуючі на той час методи. Вельми самобутнім виявився і розроблений аспірантом метод вивчення структури кристалів за допомогою рентгенівського проміння.

Той метод відомий тепер як метод Лінника, або: метод дослідження структури кристалів, приведених в обертанні (за дифракцією в них рентгенівських променів). Що це, запитаєте, дозволяло?

Отримати на фотографічній пластинці дифракційну картину, розшифровка якої виявилася більш простою, ніж досі поширений метод дослідження структури монокристалів німецького фізика Макса фон Лауе (Max von Laue; 1879-1960), за що той у 1914 р. отримав Нобелівську премію з фізики. І такі прориви колись діялися в Київському політехнічному інституті.

*   *   *

Далі – більше. Приблизно у той самий час японський фізик Сейсі Кікуті (菊池正士;  1902-1974) отримав картину дифракції електронів від кристала, яка проти очікування – виявилася несхожою на картину, що в аналогічних умовах спостерігається за дифракції рентгенівського проміння. Пояснюючи таку відмінність, В.П.Лінник висловив сміливе припущення, що внаслідок сильного поглинання електронів усередині кристала – вони дифракціюють лише в тонкому поверхневому шарі.

Горизонти сучасної фізики для старшокурсника Антона Комара вмить розширилися… Амбітно захотілося не стільки бути на передньому краї сучасної науки, скільки вести власні дослідження Великого Незвіданого.

Навчався студент не просто добре, бо у 1929 р., за рік до закінчення вузу, А.П.Комара висунули в аспіранти з фізики. Ось тоді й з’явилися його перші наукові праці, присвячені не оптиці, а… фізиці металів.

Знаєте, як визначають головну ознаку таланту?

За тим, чи знає людина, чого вона прагне.

*   *   *

Київський політехнічний інститут
Київський політехнічний інститут

Взявши від навчателя найцінніше, кожен учень торує власний шлях. На те він і є Шлях… Антон Комар закінчив Київський політехнічний інститут у 1930 р. Аспірантом в Інституті фізики в Києві він пропрацював лише рік, а потім перевівся до аспірантури у Ленінградський фізико-технічний інститут (ЛФТІ) – науковий рівень у Північній Пальмірі, що не кажіть, був значно вищий, а інструментальні можливості тамтешніх лабораторій вражали.

У ЛФТІ молодий фахівець, пишуть дослідники, працював у 1930-1936 рр.

Насправді буквально через рік Антона Комара виключили з числа аспірантів, бо той самовільно (за сімейних обставин) виїхав до Києва на тривалий час. Виробнича дисципліна за Сов’єтів була залізною!

Ленінградський політехнічний інститут
Ленінградський політехнічний інститут

Коли талановитий науковець повернувся до Ленінграда, його в ЛФТІ зарахували знову, але… Тільки на посаду інженера Лабораторії структури твердих тіл. На хист очі не заплющиш. Буквально за рік норовливого українця підвищили до завідувача сектором вивчення механізму фазових перетворень.

*   *   *

Кажу вам: талант – він і в Ленінграді талант.

На це знову зважила адміністрація ЛФТІ, коли у 1935 р. Вища атестаційна комісія призначила Антону Комару ступінь кандидата фізико-математичних наук.

Це було зроблено навіть без обов’язкового у таких випадках захисту дисертації!

Здавалося, цей молодий фізик добряче проштудіював геніального винахідника в галузі електротехніки і радіотехніки Ніколу Теслу, котрий попереджав:

- Вам знайомий вислів “Вище голови не стрибнеш”? Це – омана; людина може все. Більшість сучасних вчених мислять глибоко, натомість треба мислити ясно. Щоб мислити ясно, потрібно мати здоровий глузд, а мислити глибоко може й божевільний.

Так, у сумному стані – сам бачив на власні очі, й не один раз! – сьогодні перебуває сучасна українська наука. Кажуть, немає ніякої державної підтримки, відсутні матеріальні стимули… А за які винагороди діди працювали, можете собі уявити?

*   *   *

Зберігся наказ від 29 січня 1935 р. директора Всеросійського електротехнічного інституту імені В.І.Леніна. Щоб було зрозуміло, про що йдеться, скажу: це його Дослідний завод виготовив електричну арматуру для підсвічування зірок на баштах Московського Кремля, та поставляв електротехнічне обладнання для потреб метрополітену, що лише-но будувався у столиці.

Так ось… Цим розпорядженням нагороджувалися співробітники “за високі показники у виробничій роботі за 1934 рік”: комусь перепав радіоприймач, комусь – патефон, хтось став щасливим власником ордеру на пошиття пальта, а, скажімо, наукового співробітника групи рентгенівських променів тов. Векслера В.Й. (1907-1966) адміністрація нагородила… відрізом на костюм.

Тим часом Володимир Йосипович Векслер розробив новий спосіб реєстрації та контролю за інтенсивністю рентгенівського випромінювання. Замість фотопластинки використовувалася чутлива іонізаційна камера. Всі створені молодим ученим установки він збирав і монтував сам. Деякі з приладів – зокрема, циліндричний пропорційний газовий лічильник – незабаром знайшли широке застосування задля глибшого вивчення… космічних променів. Найбільшим досягненням людського генія є те, що вчений може зрозуміти речі, які йому навіть не сила уявити.

Долі двох вихідців із України – А.П.Комара та В.Й.Векслера – тісно переплетуться, але на Уралі. І – трохи пізніше.

*   *   *

Коли у 1936 р. із частини лабораторій Ленінградського фізико-технічного інституту створили самостійний Уральський фізико-технічний інститут (УралФТІ), із Північної Пальміри 31-річного інженера-неслуха перевели до Свердловська. У 1936-1948 рр. А.П.Комар завідував лабораторією фазових перетворень – до його приїзду існувала вузькопрофільна група з вивчення механізму фазових перетворень у сплавах.

Із ним сибірська наука піднялася на інший щабель. Саме за ініціативи українця в УралФТІ створили кафедру рентгеноструктурного аналізу, звісно – очолену Антоном Пантелеймоновичем. До кола його наукових інтересів уже тоді входили: гальвано-магнітні та електричні властивості упорядкованих сплавів у залежності від ступеня подальшого порядку атомів, що визначався рентгенографічно.

Микола Миколайович Буйнов
Микола Миколайович Буйнов

Як пригадував талановитий вихованець А.П.Комара, засновник електронної мікроскопії на Уралі, доктор фізико-математичних наук, професор, завідувач лабораторією фазових перетворень Інституту фізики металів УрВ РАН Микола Миколайович Буйнов (1909-1984):

- Лекції Антона Пантелеймоновича завжди були насичені новими знаннями із царини фундаментальної науки і техніки. Вони просто захоплювали студентів. Щодня професор відвідував наукову бібліотеку, постійно цікавився найостаннішими досягненнями в науці, а на студентів справляв величезне враження своїм живим розумом та бурхливою енергією.

Додайте сюди й той факт, що в уральській столиці А.П.Комар посів ще й кафедру фізики твердого тіла Свердловського державного університету, а в 1937 р. створив та до 1947 р. очолював кафедру загальної фізики Уральського політехнічного інституту. Одночасно, ніби отой Фігаро… За змінами в радянській дійсності належало пильно стежити. Зокрема уже, 1939 р. УралФТІ… перелили у підпорядкування Уральської філії АН СРСР.

*   *   *

Як у Ленінграді, так і на Уралі, Антон Комар виконував величезний цикл досліджень із вивчення властивостей упорядкованих сплавів та фазових перетворень у чистих металах і сплавах. Основним науковим напрямком на зламі 1940-х рр. стали для нього дослідження фізичних властивостей металевих сплавів у залежності від ступеня далекого порядку. Крім того, вивчалися способи покриття металу металами, розроблялися основи методів рентгеноструктурного і фазового аналізів.

Згоден, мені в даному контексті не подобається прикметник “величезний”. Так.

Але, знаєте, хто такий справжній фахівець?

Це – людина, яка в дуже вузькій спеціалізації здійснила всі можливі помилки.

У 1943 р. перед Науковою Радою УралФТІ Антон Пантелеймонович Комар захистив докторську дисертацію і став доктором фізико-математичних наук. І була то не наука заради науки, а наука заради перемоги у війні.

*   *   *

У роки Радянсько-німецької війни фізик опікувався питаннями рентгеноскопічної дефектології на військових заводах Уралу, ретельно досліджував трофейні матеріали і розробляв замінники деяких сплавів для оборонних цілей.

Учений тісно співпрацював із такими промисловими гігантами, як Уралмаш, Уралхіммаш, Уральський турбінний завод та іншими, що розкручували індустріальний маховик перемоги над фашистською Німеччиною. Зокрема, групою фахівців під його орудою був розроблений унікальний метод рентгеноспектрального аналізу складу різних руд до початку процесу їхнього збагачення, а з огляду на це – рекомендовані найкращі із сучасних способів зміцнення сталі й сплавів.

Очолювана професором А.П.Комаром група молодих вчених: М.М.Буйнов, В.Д.Садовський і К.О.Малишев – ретельно вивчала різні способи зміцнення металевих сплавів і методи нанесення на них металевих покриттів; отримані результати послужили основою для створення танкової криці й бронебійних снарядів нового покоління.

*   *   *

Нагальні потреби ставили нові, амбітні завдання.

Одначе, лише коли у 1944-му він став членом КПРС, у 1945-1948 рр. Антона Пантелеймоновича Комара залучали до суворо засекречених проєктів – створення циклічних електронних прискорювачів (ЦЕП) та рентгеноскопічних досліджень спеціальних руд (читай: урану). Кремлівському Горцю потрібна була атомна бомба, тому на справу державної ваги у різних регіонах СРСР працювали кілька груп провідних вчених країни.

У 1946 р. у Свердловську А.П.Комар разом зі співробітниками намагався запустити перший у СРСР бетатрон на 5 МеВ, тобто на 5 мільйонів електрон-вольт. Це вдалося зробити групі інших учених – із Томського політехнічного інституту (ТПІ), очолюваній ректором ТПІ і професором Олександром Акимовичем Воробйовим (1909-1981), до якої входили В.М.Титов, М.Ф.Філіппов, Б.М.Родимов, П.О.Черданцев, Л.М.Ананьїв, В.І.Горбунов.

Відтоді в СРСР робота за програмою ЦЕП не припинялася, а навпаки –посилилася – над ідеєю трудилося кілька груп. Зрештою, у 1948 р. Антона Пантелеймоновича перевели до Фізичного інституту АН СРСР імені П.М.Лебедєва, куди його особисто викликав директор установи (1934-1951), тодішній президент АН СРСР, академік Сергій Іванович Вавилов (1891-1951).

*   *   *

У 1948 р. А.П.Комара обрали дійсним членом АН УРСР і перевели до столиці – заступником директора до Фізичного інституту. Але, опинившись у Москві, про уральських колег він не забув.

Того ж року, буквально за кілька місяців, з ініціативи Антона Пантелеймоновича в Свердловський інститут фізики металів американським літаком “Дуглас” прилетів перший на Уралі трансмісійний електронний мікроскоп “EMI-2, виготовлений в Кемдені, Нью-Джерсі, фірмою “Radio Corporation Of America”.

Так, його вузу з Москви надіслав віце-президент АН СРСР, академік І.П.Бардін, але двигуном Ідеї був і залишався А.П.Комар. Під те унікальне обладнання була у Свердловську навіть створена група електронної мікроскопії на чолі з його талановитим учнем, Миколою Миколайовичем Буйновим.

*   *   *

І це – попри колосальну зайнятість. Адже разом із земляком із Житомира, радянським фізиком Володимиром Йосиповичем Векслером вони у наукограді Дубна Московської області брали участь у створенні електронних прискорювачів. 

У 1949 р. в Еталонній лабораторії ними створювався електронний синхротрон (С-25) на 250 МеВ. Далі, у рамках Атомного проєкту СРСР, почалося проєктування слабкофокусуючого протонного прискорювача на гігантську, як на ті часи енергію, – 10 ГеВ, тобто 10 млрд електрон-вольт.

Синхрофазотрон Об'єднаного інституту ядерних досліджень
Синхрофазотрон Об'єднаного інституту ядерних досліджень

Саме за гігантську наукову роботу щодо створення останнього проєкту, синхрофазотрону ОІЯД (Об’єднаного інституту ядерних досліджень) у 1951 р. В.Й.Векслера та А.П.Комара було відзначено Державною премією І ступеня.

Наукові праці (1950-1960) з фотоядерних реакцій стали значним внеском Антона Пантелеймоновича Комара у розуміння механізму взаємодії гамма-квантів з ядрами. Вітчизняна фізика молодшала на очах, на зміну вшанованим академікам йшло покоління організаторів науки нового ґатунку.

*   *   *

Розказують, що на початку грудня 1950 р. академіка (1920), колишнього віце-президента АН СРСР (1926-1929; 1942-1945), творця, власне, наукової школи, що дала багатьох видатних радянських фізиків, – Абрама Федоровича Йоффе (1880-1960) викликав до себе тодішній президент АН СРСР С.І.Вавилов, молодший брат відомого генетика.

Після тривалої бесіди двох антагоністів від науки другий запропонував першому – залишити посаду директора ЛФТІ. Мотивувалося це новомодними, начебто, віяннями згори: у 1949-1953 рр. у СРСР тільки міцнішала повоєнна кампанія боротьби проти космополітів у науці.

Поважного академіка А.Ф.Йоффе, котрого часто зарубіжні колеги запрошували на міжнародні з’їзди та симпозіуми, в Москві вважали таким, хто “у мюнхенських пивницях батьківщину продавав”.

*   *   *

21 квітня 1950 р. 70-річний Абрам Федорович мовчки написав заяву і попросився перевести його в… завідувачі лабораторії напівпровідників у тому ж інституті.

До речі, оте дрібне прохання А.Ф.Йоффе задовольнили… лише у 1952 р.

Партія не подарувала йому, досвідченому адміністратору, того факту, що у 1944-му Абрам Федорович активно опікувався долею Фізичного факультету МДУ, а від його імені особисто В.М.Молотову надійшов лист чотирьох академіків, яким вчені хотіли владнати протистояння між так званою “академічною” й “університетською” фізикою.

Відколи ядерна фізика в Країні рад стала великою політикою, подібні речі каралися суворо. Не зважаючи на ранги та заслуги перед Вітчизною.

Для ясності картини: ще 30 липня 1940 р. Президія АН СРСР створила Комісію із проблем урану. За пропозицією українського генія, академіка В.І.Вернадського її очолив радіохімік Віталій Григорович Хлопін, а його заступниками призначили – самого Володимира Івановича та “батька радянської фізики”, академіка Абрама Федоровича Йоффе. Так формально було покладено початок ядерному проєкту СРСР.

*   *   *

Отже, 8 грудня 1950 року Президія АН СРСР затвердила звільнення А.Ф.Йоффе і призначила директором ЛФТІ іншого українця –  46-річного А.П.Комара.

У 1950-1957 рр. Антон Пантелеймонович служив директором Ленінградського фізико-технічного інституту (ЛФТІ), а паралельно у 1952-1969 рр. завідував лабораторією рентгенівських і гамма-променів, організованою ним; у СРСР вона стала однією з провідних із вивчення фотоядерних реакцій. Створена очільником група вела унікальні дослідження із фізики циклічних прискорювачів, фотоядерних реакцій, фізики бета-випромінювання, альфа- та бета-спектроскопії.

На ядерну фізику є два оригінальних погляди. Перший: її по-справжньому ніхто з учених не розуміє. Другий: ядерна фізика схожа на секс – тривалий час вона може не давати практичних результатів, але це не привід нею не займатися.

*   *   *

Будемо відвертими, на початку 1950-х рр. в ЛФТІ новітню фізику розвивали дві невеликі лабораторії, орієнтовані на експериментальні дослідження за допомогою прискорювачів частинок. Маю на увазі, циклотронну лабораторію, очолювану доктором фізико-математичних наук Дмитром Георгійовичем Алхазовим (1909-1982), та лабораторію рентгенівських і гамма-променів, керовану А.П.Комаром.

Експериментальну базу мали вони довельми скромну – циклотрон для прискорення важких іонів з енергією до 3 МеВ/нуклон та електронний синхроциклотрон з енергію на 100 МеВ.

Схема розташування експериментальних установок синхроциклотрона
Схема розташування експериментальних установок синхроциклотрона

Брак досвіду досліджень у галузі ядерної фізики у керівників й у керованих, слабке технічне забезпечення, ізоляція від міжнародної спільноти компенсувалися ентузіазмом і молодістю команди вчених. Оскільки винаходити власними силами доводилося буквально все: від простих фізичних приладів до джерела живлення, підсилювача та амплітудного аналізатора тощо... З огляду на це, виключно важливим виглядало співробітництво з кмітливими радіоінженерами.

Сергій Ніколаєв
Сергій Ніколаєв

Тому в лабораторії рентгенівських і гамма-променів А.П.Комар створив власну групу радіоелектроніки на чолі з Сергієм Миколайовичем Ніколаєвим (1921-1987), котрий у 1971-1974 рр. уже обіймав посаду заступника директора з науки Ленінградського інституту ядерної фізики АН СРСР.

*   *   *

Разом із тим, українець не забував про педагогічну діяльність – підготовка кадрів завжди була Ахіллесовою п’ятою радянської науки. Починаючи із 1952 р., А.П.Комар викладав у Ленінградському політехнічному інституті (ЛПІ; нині – СППІ). Спочатку на посаді в.о. доцента фізико-механічного факультету він читав лекції з фізики рентгенівських променів та рентгеноструктурного аналізу, а також керував переддипломними практиками студентів.

Доволі швидко українець очолив кафедру експериментальної ядерної фізики ЛПІ. Із подачі нового керівника посилилися дослідження за такими перспективними темами, як фізика космічних променів, ядерна фізика високих енергій, циклічні прискорювачі. Мінялося саме світобачення вітчизняної фізики – від механіки вона потужно рушила в бік ядерної енергетики.

Цікавий штрих: фізико-механічний факультет (Фіз-мех) став першим у світовій історії факультетом з підготовки інженерів-дослідників; у 1919 р. його заснував академік А.Ф.Йоффе, якого на посаді директора ЛФТІ замінив… українець.

Свого часу думка батька-фундатора була простою та геніальною:

- В університетах фізика існує в оточенні астрономії, математики, біології, геології та ще більш далеких від неї гуманітарних наук. Природно організувати Фіз-мех: спочатку – всередині Політехнічного інституту, по сусідству з електротехнікою, радіотехнікою, механікою, гідромеханікою, металургією, суднобудуванням, причому з двома напрямками: фізика і – замість математики – механіка в її сучасному напрямку.

*   *   *

Відтепер основні наукові праці сина українського селянина були присвячені ядерній фізиці, методиці й техніці ядерних експериментів, фізиці часток високих енергій, фізиці й техніці прискорювачів.

Прискорювач у НДЦ «Курчатовський інститут» - ПІЯФ СЦ -1000, Гатчина, Ленінград
Прискорювач у НДЦ «Курчатовський інститут» - ПІЯФ СЦ -1000, Гатчина, Ленінград

Чомусь саме тут спав на думку один із яскравих дотепів, якими просто фонтанував фізик-теоретик Лев Давидович Ландау (1908-1968). Одного разу за сніданком він повеселив свою другу дружину Кору, до речі, киянку – Конкордію Терентіївну Ландау-Дробанцеву; (1910-1984), заявивши:

- Яке то щастя, що мені не подобається домашній сир… Якби я його любив, мені б довелося його ранками їсти, а він такий несмачний.

Певен, те саме Антон Пантелеймонович міг сказати про механіку, коли по-справжньому захопився ядерною фізикою – в усій глибині питання. Трансформація Ленінградського фізико-технічного інституту, що поволі перетворювався на Інститут ядерної фізики, встигала за часом. Наступним етапом стало відкриття в Гатчині… спеціалізованої філії ЛФТІ (від 1972 р. – Інститут ядерної фізики імені Б.П.Константинова), орієнтованої на спеціальні дослідження в галузі ядерної фізики.

*   *   *

Синхроциклотрон у НДЦ «Курчатовський інститут» - ПІЯФ, Гатчина, Ленінград
Синхроциклотрон у НДЦ «Курчатовський інститут» - ПІЯФ, Гатчина, Ленінград

Починаючи від 1963 р., А.П.Комар знову опинився на передньому краї науки – в Гатчині. Чому? Зараз поясню. На найвищому рівні було прийняте рішення збудувати там протонний синхроциклотрон (СЦ) з рекордною, – як на ті часи, для цього типу прискорювачів – потужністю: 1000 МеВ.

Проєкт СЦ розробляв НДІ електрофізичної апаратури імені Д.В.Єфремова, але за участю очільника Циклотронної лабораторії Дмитра Георгійовича Алхазова, наукового керівника Лабораторії нейтронних досліджень Давида Мойсейовича Камінкера (1912-1976), Миколи Костянтиновича Абросимова (1932-2011) – практика, котрий мав досвід роботи з налагодження та експлуатації електронного синхротрона ФТІ на енергію 100 МеВ, та інших співробітників ЛФТІ.

За радянською звичкою, будівництво об’єкту, у даному випадку – синхроциклотрону, розпочалося ще до затвердження самого проєкту – у 1959 р. Абдула поспішали…

*   *   *

Будували секретний по-ударному, силами військових будбатів.

Із 1957 р.

Як потім з’ясувалося, місце для будівництва прискорювача та першого реактора ВВР-М потужністю 10 МВт вибирали в основному… генерали КДБ і військовики: кращого місця, ніж унікальний історичний Орловий гай, вони не знайшли. Природу загубили.

Задля організації досліджень на СЦ в 1963 р. була створена Лабораторія фізики високих енергій (ЛФВЕ), основу якої склав колектив Лабораторії рентгенівських і гамма-променів ЛФТІ; наказ про переведення співробітників цієї структури в ЛФВЕ – загалом 15 співробітників – з’явився 10 червня 1963 р.

Першим завідувачем ЛФВЕ став українець, А.П.Комар.

Оскільки наукова тема виявилася неосяжною, доволі швидко життя змусило створити у складі лабораторії структуровані підрозділи: сектор “Мезони і мезоатоми” – завідувач С.П.Круглов, сектор “Структури ядра” – завідувач О.О.Воробйов, сектор “Спектроскопія ядер глибокого розщеплення” – очільник Е.Є.Берловіч, сектор “Мезоядерні реакції” – начальник М.В.Стабніков, сектор “Прямі ядерні взаємодії” – Б.А.Бочагов. Почалася цілеспрямована підготовка до експериментів на синхроциклотроні.

*   *   *

Практично від початку діяльності ЛФВЕ її працівники керувалися двома основними принципами: максимально використовувати можливості власного прискорювача, і разом з тим, активно користуватися прискорювальною базою інших ядерних центрів – як у СРСР, так і за кордоном.

Таке поєднання “зовнішньої” і “внутрішньої” програм виявилося ефективним. Участь у “зовнішній” програмі дозволяла постійно перебувати на передньому краї фундаментальних досліджень. З іншого боку, “внутрішня” програма, була цікавою сама по собі, бо ставала живильним середовищем для “зовнішньої” програми.

Пробний пуск збудованого протонного синхроциклотрону відбувся у вересні 1967 р., тоді як експлуатація СЦ в повному обсязі почалася тільки з квітня 1970 р. Саме під час проведення численних експериментів на синхроциклотроні виросли фахівці, народилися унікальні експериментальні методики, що заклали підвалини постійної участі ленінградських вчених у міжнародних експериментах.

*   *   *

Попри існування залізної завіси та постійну конфронтацію СРСР із Заходом, міжнародне співробітництво Лабораторії фізики високих енергій стартувало у 1967 р. Тоді між ЛФТІ та датським Інститутом Нільса Бора (Niels Bohr Institute) було укладено двосторонню угоду про співпрацю. Згодом сторони виконали перші спільні експерименти у галузі α-спектроскопії.

Того ж року аналогічний документ Ленінградський фізико-технічний інститут підписав із Європейською організацією ядерних досліджень (Conseil Européen pour la Recherche Nucléaire; CERN).

У 1973 р. стартувала широка наукова програма досліджень структури ядра спільно з французьким дослідницьким центром – Університет Париж-Саклі (Université Paris-Saclay). Перші спільні експерименти були здійснені в Гатчині, потім, після спорудження прискорювача “Saturn” з енергією 3 ГеВ, їх перенесли до Центру ядерних досліджень, розташованого на Плато де Сакле під Парижем.

*   *   *

 Олексій Олексійович Воробйов
Олексій Олексійович Воробйов

На бурхливому етапі розвитку, у 1963-1976 рр., Антон Пантелеймонович Комар очолював один із найважливіших відділів Гатчинської філії ЛФТІ – Лабораторію фізики високих енергій. Із часом  лабораторія А.П.Комара виросла і стала основним (!!!) відділом Петербурзького інституту ядерної фізики – відділом фізики високих енергій, потім керованим членом-кореспондентом РАН О.О.Воробйовим. Відтоді співробітниками цього наукового підрозділу ставали переважно фізики-експериментатори. Зокрема, саме вони на синхроциклотроні 1 ГеВ виконали низку унікальних експериментів.

Врешті-решт, за віком, 72-річний Антон Пантелеймонович Комар попросив перевести його на посаду старшого наукового співробітника-консультанта.

*   *   *

З-поміж величезної кількості досягнень А.П.Комара окремо слід назвати два.

По-перше, саме наш земляк став винахідником першого радянського – і другого в світі! – польового іонного мікроскопа з атомною роздільністю.

По-друге, у 1961 р. саме він вирішив проблему дивної одноманітності зображень великого числа органічних молекул, що є наслідком їхньої хвильової природи, і запропонував нове нетривіальне підтвердження хвильової природи електрона.

Попри колосальну дослідницьку діяльність, величезну адміністративну роботу, Антон Пантелеймонович встигав викладати і готувати молоді наукові кадри. Під його очільництвом було захищено більш як 20 кандидатських і докторських дисертацій, троє докторантів були іноземцями. Його на все вистачало: крім української та російської мов, А.П.Комар вільно спілкувався англійською, а спеціальну літературу читав німецькою та французькою.

*   *   *

Антон Комар
Антон Комар

Коли глибше знайомишся з біографією Антона Пантелеймоновича Комара, здається: гортаєш сторінки історії про самобутнього self-made man, мовляв, сільський український парубок зміг стати видатним вченим зі світовим ім’ям. Хоча це – лише наполовину правда. Адже з-поміж українців чимало талантів, чий успіх завжди жеврів у самій людині, а не в зовнішніх умовах, розвивався попри соціальний стан, палахкотів незважаючи на політичні обставини.

Принаймні такою яскравою особистістю був директор Ленінградського фізико-технічного інституту, очільник Лабораторії фізики високих енергій ЛФТІ, перший завідувач Лабораторії фізики високих енергій Гатчинської філії ЛФТІ А.П.Комар.

На закінчення лише можу повторити за класиком:

- Існують три стадії визнання однієї й тієї ж наукової істини: перша – “це повна дурниця”, друга – “а знаєте, у цьому щось є”, третя – “це загальновідомо”.

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-