Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Зигзаги футбольного шляху Олега Базилевича

Зигзаги футбольного шляху Олега Базилевича

Блоги
Укрінформ
Пам’яті видатного українського футболіста і тренера

Відійшов у Вічність Олег Базилевич, один із легендарних футболістів київського «Динамо», гравець того динамівського складу, який порушив у 1961 році гегемонію московських команд у всесоюзному чемпіонаті, ставши його переможцем. А потім був інший прорив, коли тренерський тандем Лобановський–Базилевич у 1975 році привів динамівців до незабутніх перемог на європейській арені – спочатку в Кубку володарів кубків, а потім у Суперкубку Європи.

Відхід Олега Базилевича за вічну межу – непоправна втрата для динамівського клубу, всього українського футболу. Переживаючи цю втрату, перегорнімо окремі сторінки життя цього визначного футболіста, тренера і прекрасної людини. В основі розповіді – спогади самого Олега Петровича при зустрічах з автором цих рядків.

                                        Все починалося з дворового «Жилкопу»

Різними шляхами вела Олега Базилевича доля. Але навіть після найкрутіших зигзагів вони знову й знову завертали до рідного київського "Динамо". Спершу це було в 1958-му, коли його, випускника республіканської Футбольної школи молоді, взяли до динамівського дубля, а через рік довірили виступити за основний склад. Вдруге це сталося наприкінці 1973 року, коли разом з Валерієм Лобановським він склав надзвичайно успішний тренерський дует "Динамо".

 А третій прихід відбувся у червні 2002-го, після передчасної смерті Валерія Васильовича Лобановського. Призначення Олега Базилевича на посаду начальника команди, на думку керівників клубу, якраз і мало слугувати продовженню кращих динамівських традицій, збереженню й розвитку принципів, підходів, стилю гри, сповідуваних Лобановським. Бо хто краще, ніж Базилевич, був обізнаний з ними! Адже їх обох, Лобановського і Базилевича, пов'язували не роки – десятиліття насиченого життя у великому футболі.

Вони починали футбольний шлях, по суті, одночасно, на початку п'ятдесятих у Києві. Але в різних київських районах. Валерій – на колишній Сталінці, неподалік від нинішнього центрального автовокзалу, Олег – на вулиці Пирогова, біля Володимирського собору. Ті роки відзначалися особливою активністю дворового футболу. Не було в містах, у тому числі й у Києві, жодного двора, до б зранку до пізнього вечора не лунали удари по м'ячу. А нерідко в одному дворі грали одночасно кілька компаній. Бути осторонь цього не міг ніхто. Грали всі.  Базилевич – у тому числі.

У дворі на вулиці Пирогова була команда "Жилкоп". З неї й почалася Олегова футбольна біографія. З дворової команди він перейшов у футбольну секцію товариства "Будівельник", тренувався на стадіону "Страт", що на Лук'янівці. Наприкінці сезону 1953 року кращих гравців таких юнацьких команд зібрали у республіканській Футбольній школі молоді. У 1954-му київське "Динамо" виграло кубок СРСР. Це була для київських уболівальників, а особливо для  юних футболістів, видатна подія. Кожен з підлітків обожнював динамівців, намагався не пропустити жодного матчу за їхньою участю.

Паралельно з навчанням у ФШМ Олег закінчував загальноосвітню середню школу. Постало питання: що робити далі? Мама, яка була доцентом філософського факультету КДУ, наполягала, щоб він поступав в університет. Батько, котрий працював головним інженером Міськжитлоуправління, вважав, що хлопцеві слід іти в будівельний інститут. Але Олег вже тоді не уявляв свого життя без спорту. Зрештою, на той час він, по суті, був професійним футболістом, навіть заробітну плату отримував (вона, до речі, майже дорівнювала зарплаті батька). Тому вибір свій зупинив на Київському інституті фізкультури.

Отже, він ділив свій час між навчанням на стаціонарі інституту фізкультури і в Футбольній школі молоді. У ФШМ навчання було дворічним. Базилевич закінчив її восени 1956-го матчем "випускної" команди не з ким-небудь, а з гравцями основного складу київського "Динамо". Проти юнаків на поле вийшла динамівська еліта – Голубєв, Коман, Фомін... І випускники ФШМ обіграли їх з рахунком 4:2! Мабуть, динамівці їх недооцінили, зіграли без викладки. Зате юні футболісти поставились до матчу з усією серйозністю. І, як кажуть, – рахунок на табло! У команді ФШМ тоді грало теж кілька майбутніх зірок – Андрій Біба, Валентин Трояновський, Гарік Балакін, Олексій Люсін, Володимир Ануфрієнко, Анатолій Александров.

                                                     З новобранців – у чемпіони

Вони перейшли в "Динамо" практично усім складом фешеемівського випуску. У команді тоді грали представники різних поколінь. Закінчували свою футбольну кар'єру такі відомі футболісти, як Голубєв, Фомін, Граматикопуло, Коман, Терентьєв.

Ветерани "Динамо" повісили бутси на гвіздок якось навіть несподівано, в один і той же час. Приводом було те, що після першого кола команда виявилась на останньому місці. До цього приблизно півроку "Динамо" очолював Олександр Ошенков. На період його короткого перебування на чолі команди якраз і припав болісни перехідний період на поле нерідко виходило півскладу молоді, півскладу футболістів старшого покоління. Результатом цього була розбалансована гра і часті поразки. Після того, як "Динамо" міцно «закріпилось» на останньому місці і виникла загроза прощання команди з класом "А", були вжиті кардинальні заходи: на посаду головного тренера був запрошений В'ячеслав Соловйов, а основний склад "Динамо" майже повністю оновився.

Отже, у1959-му почалось омолодження команди, а в 1960-му вона заграла. Більше того: стала одним з головним претендентів на золоті медалі. Динамівці тоді зайняли друге місце, пропустивши вперед тільки московське "Торпедо". І це не було збігом якихось обставин, не випадкові, а цілком заслужені, великою працею здобуті срібні медалі. Водночас "срібний сезон" 1960-го став для «Динамо» фундаментом для перемоги в чемпіонаті СРСР наступного року. Склад збалансувався, тренерами були уточнені тактичні схеми, позиції кожного футболіста, і київське «Динамо» вийшло в лідери. У сезоні 1961 року рівних йому в Союзі не виявилось. Вперше чемпіоном СРСР стала не московська команда. Як реагувала на це Москва? Тут певною мірою спрацював ефект несподіванки. Ніхто не чекав, що за два сезони команда, яка була на грані вильоту з класу "А", раптом зійде на чемпіонську вершину. Олег Базилевич з його реактивною швидкістю, філігранною технікою, гострим відчуттям голевих моментів та прекрасною грою «на другому поверсі» був у ній одним з провідних гравців. Він атакував ворота суперників, як правило, з правого краю, а його добрий приятель Валерій Лобановський – з лівого. На полі вони розуміли один одного без слів.

На жаль, після тріумфу в 1961 році "Динамо" пережило період кількарічного спаду. Значною мірою, мабуть, через зміну головного тренера: В'ячеслав Соловйов повернувся до Москви, а його місце зайняв інший москвич Віктор Маслов. За його плечима була багатолітня успішна кар'єра гравця. Маслов мав педагогічний хист, був і не надто жорстким, і не дуже ліберальним. Коли потрібно – "підкручував" підопічних, коли можна було – "відпускав". Спілкувався з ними в разі необхідності. Словом, він був добрим, обдарованим від природи педагогом. Але в Базилевича, як і в Лобановського, стосунки з Масловим не склалися… Лобановський залишив "Динамо", коли йому було 25 років. Базилевич – дещо пізніше, у 27 років. Після цього обоє ще три сезони непогано грали в інших українських командах:  одеському "Чорноморці" і донецькому "Шахтарі". Пропозиції перейти у московські клуби принципово не приймали.

Кар'єра обох гравців завершилась у 1968 році. Базилевич вирішив зайнятися науково-викладацькою роботою, вибравши для цього кафедру футболу Київського інституту фізкультури. Там познайомився із світом спортивної науки, з людьми, які досліджували проблеми спорту високих досягнень, фізичних можливостей людини.

З Лобановським не поривав зв'язку. Валерій Васильович тоді успішно працював тренером "Дніпра". Базилевич його постійно інформував про новинки спортивної теорії і практики. Наука і викладацька діяльність йому подобались. Але не покидала ностальгія за практичним футболом. Після року роботи на кафедрі йому запропонували очолити чернігівську "Десну", команду другої ліги. Потім тренував кадіївський "Шахтар", кілька місяців був наставником житомирського "Полісся", після чого прийняв запрошення від донецького "Шахтаря".

"Шахтар" тоді переживав глибоку кризу, яку посилювала часта зміна тренерів. Як результат, донеччани опинились у першій лізі. Завдання перед Олегом Базилевичем було поставлене одне – повернути гірників у вищу лігу. Починаючи з березня 1972 року, коли він прийняв "Шахтар", команда твердо і упевнено йшла до цієї мети. Повернення до найсильніших команд Союзу стало для "Шахтаря" і його численних уболівальників великим святом.

Базилевич тоді був удостоєний звання заслуженого тренера України.

Наступного сезону Базилевич залишився на чолі "Шахтаря". Гірники виступили непогано: поділили місця з третього по шосте. Якби не було тоді введене сумнозвісне правило післяматчевих пенальті, то в команди за очками виявилося б тверде третє місце. Прогрес був явний. І значну роль у цьому зіграло використання нових підходів і методологій у тренувальному процесі. Валерію Лобановському, який уважно стежив за еволюцією "Шахтаря", сподобались  нововведення Базилевича. Так поступово визріла ідея об'єднати зусилля обох тренерів. Що й було зроблено. Мало хто вірив, що два незалежних один від одного, автономно мислячих і діючих тренери зможуть високоефективно працювати  разом. Але цей тандем спрацював і дав добрий результат.

                                                       Європейський тріумф киян    

Тоді, в 1974-1976 роках, вони демонстрували пресі, чиновникам спорту, широкій громадськості, що рівноправні партнери й однодумці. Вони добре знали і чудово розуміли один одного. А ще багато значила взаємна глибока повага. Лобановський ніколи себе не виділяв, йому було чуже почуття зверхності. Звичайно, він був лідер. Але тільки в офіційній обстановці. А в неофіційній – чуйною, доброю, мудрою людиною. Вони не тільки не конфліктували, а, навпаки, у всьому і всіма силами намагалися підтримувати один одного.

Чи ставили перед собою динамівці перервати гегемонію західноєвропейських клубів і виграти Кубок володарів кубків країн континенту? Ні, це було б зарозумілістю і самовпевненістю з боку обох тренерів. У народі мудро кажуть: не хвались, на рать ідучи. Хоча, аналізуючи розстановку сил у тогочасному євроклубному футболі і свої власні можливості, вони не виключали, що спроможні дійти до чвертьфіналу, а то й до півфінальної четвірки. Київські футболісти були не слабші від суперників. Йшлося тільки про систему підготовки, яка б дозволила реалізувати їхній потенціал, командні ідеї. Воно так і сталося. Динамівці дійшли не тільки до півфіналу і фіналу, а й у вирішальному поєдинку розгромили сильний у ті роки угорський "Ференцварош". А потім у прекрасному стилі, в обох матчах, за Суперкубок, як у Мюнхені, так і в Києві, впевнено перемогли німецьку "Баварію".

Цілком закономірно київське "Динамо" у 1975 році АІПС (Міжнародна асоціація спортивних журналістів) назвала найкращою командою світу не тільки у футболі, а в усіх ігрових видах спорту. З цим визнанням трапилась цікава історія. У динамівському клубі про нього дізналися абсолютно випадково, оскільки невеличка інформація щодо проголошення "Динамо" найсильнішою командою була надрукована на останній сторінці газети "Советский спорт". Якби цього була удостоєна московська команда, крику й шуму було б на весь Союз.

Тоді побутувала думка, підхоплена й розтиражована московською пресою, що Лобановський і Базилевич нічого нового не придумали, а лише "скопіювали" досвід тотального футболу збірної Голландії і провідних клубів цієї країни. Відомо, що голландська збірна на чолі з Круїфом тоді зачаровувала всіх своєю грою по-мушкетерськи: один за всіх і всі за одного.

Для того, щоб побачити, як грають провідні команди Голландії, Німеччини, Іспанії, Італії, інших країн, динамівські тренери посилали операторів у Закарпаття, де вони записували матчі єврокубків, які транслювало угорське телебачення. З цих відеозаписів було видно, що найсильніші команди Європи, той же голладський "Аякс", чи іспанська "Барселона", чи німецька "Баварія" грають у футбол, до якого і в Києві прагнули.

Залишалося тільки ці прагнення втілити в гру, виробити й реалізувати прогресивні методики підготовки футболістів.

Побачити щось цікаве і сліпо його скопіювати – толку не буде.  В сучасном футболі йде змагання не шкіл, не континентів і територій. Відбувається швидкий обмін інформацією, взаємозбагачення, інтеграція збірними й клубними командами тих чи інших країн усього найкращого, що з'являється в різних куточках світу.

                                                      Як Москва зруйнувала тандем

Не можна не торкнутися непростого періоду в житті Базилевича, пов'язаного з "організаційними висновками" та іншими наслідками через так званий провал збірної Радянського Союзу, основою якої були динамівці Києва, на Олімпійських Іграх 1976 р. в Монреалі. Хоча, як відомо, провалом це аж ніяк не було, адже очолювана Лобановським і Базилевичем олімпійська команда СРСР виграла бронзові медалі монреальської Олімпіади. Іншим за такі нагороди вручали премії, а їх звинуватили в усіх смертних гріхах. Команда виявилась тоді нікому не потрібною, насамперед спортивно-футбольному начальству – і в Москві, і в Києві. Що таке команда? Це всього-на-всього спортивний підрозділ у величезній армії раданських спортсменів. І ось ця, будемо казати, рота раптом опинилась немовби на безлюдному острові. Ніхто її не помічав, ніхто не цікавився її життям і не втручався в нього. Команда була поза контролем і допомогою. Якщо в іншу пору збірною займався цілий ряд інстанцій та посадових осіб – і Спорткомітет, і сектор спорту ЦК КПРС, і навіть секретарі ЦК, – то перед Монреалем і після нього вона чомусь виявилась нікому не потрібною, без уваги й підтримки.

Відповіді на це Лобановський і Базилевич не знаходили. Було гірко й сумно, адже кваліфікація керівників команди сумнівів не викликала, гравці теж були на належному рівні, одними з кращих у Європі – нині за них платили б десятки мільйонів доларів.

Базилевича тоді зробили ледь не крайнім. Йому дали зрозуміти, що він більше не потрібен, що для нормалізації ситуації краще буде, якщо напише заяву про звільнення. Діватися було нікуди... Так його тандем з Лобановським розпався. Базилевич і тоді, і пізніше був переконаний, що руйнувати динамівський тренерський дует було не варто: то був унікальний момент у спортивному житті, потрібно було продовжити цей експеримент і подивитися, що він ще принесе і чим завершиться. Труднощі, спади, поразки у спорті, в тому числі й футболі, були і будуть – там завоювали «тільки» олімпійську бронзу, там не вийшли з групи на чемпіонат Європи, але без провалів не буває і злетів, а без поразок – перемог. Таке спортивне життя.

                                                           Третє повернення

Через чверть віку Базилевич знову повернулися в рідну команду, на посаду її начальника. "Динамо" середини сімдесятих і початку двотисячних – це, звісно, були дуже різні команди. Різні, бо разючо різне життя – тодішнє і нинішнє. Незважаючи на те, що Базилевич мав великий життєвий і тренерський досвід, він у сучасній дійсності постійно зіштовхувався з несподіваними для нього речами. Але пропозицію повернутися в команду прийняв без довгих роздумів. Йому як начальникові команди було приємно працювати з новими тренерами "Динамо", молодими колегами. Вони щиро хотіли зберегти кращі динамівські традиції, зміцнити міжнародний авторитет команди. Дивлячись на них, згадував себе в молоді роки, свій ентузіазм.

Ідея його повернення в команду полягала в тому, щоб все-таки ці традиції не забути і зберегти. Досягати цього було важко. Взяти хоча б те, що помітна частина гравців сучасного "Динамо" не тільки не кияни, а й не українці. Колись команда була колективом, об'єднаним моральними, патріотичними, спортивними, навіть політичними факторами. А зараз, як точно висловився один з тренерів команди, для багатьох гравців буква "Д" на футболці означає не "Динамо", а долар. І це необхідно враховувати.

Тих кваліфікованих гравців, які прийшли в команду з різних країн, потрібно якимось чином об'єднати, в тому числі й на грунті динамівського патріотизму, аби вони виходили на поле і віддавали всі сили грі, боротьбі не тільки за долар, а й за символіку, престиж, нову славу київського "Динамо".

Але Олег Петрович по життю був оптимістом. Він вірив в ентузіазм молодих футболістів, у їхнє прагнення і бажання сповна проявити себе в уславленому "Динамо". Він був переконаний, що більш динамічною має бути селекційна робота. Прийшов футболіст у команду і тривалий час нічим себе не проявляє, не прогресує в грі – значить на його місце необхідно шукати нову людину, ту, яка б відповіла динамівським тактико-технічним вимогам, а головне – підходила за своїми морально-вольовими якостями, була динамівською по духу.

Він бачив, наскільки важко прищепити ці якості, дух динамівського максималізму всім легіонерам. У розмові зі мною наприкінці 2002 року Олег Петрович з прикрістю говорив, як тоді у виїзному матчі Кубка УЄФА із стамбульським "Бешикташем" грало тільки два вихованці українського футболу – Гусін і Шовковський. Підсумок того матчу невеселий: "Динамо" програло 1:3, а в Києві спромоглося тільки на нічию. Колись, у 1987-у, як пригадав Олег Петрович, динамівці розгромили той же "Бешиктош" 5:0 у Стамбулі й 2:0 у Києві. Посилення гри колишнього "Динамо", найкращі злети команди відбувалися тоді, коли її кістяк складали вихованці не просто українського, а конкретно київського футболу.

Він був переконаний: необхідно наполегливо шукати і знайти ефективні форми підготовки власних футбольних талантів. Це має бути інтенсивний тренінг високого, сучасного рівня. Не просто так: буде не буде. А цілеспрямована підготовка, грунтовна робота. Адже є модель, образ футболіста, який може і має грати в київському "Динамо". І його потрібно виховувати, готувати, буквально вести за руку ще з юних літ. Так, як вели свого часу його, хлопчика із тісного київського дворика на вулиці Пирогова.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-