Ніна Уманець, шеф місії НОК України у Ріо

Нам спокій тільки сниться

18.08.2016 14:22

Українські спортсмени, тренери, інші члени нашої делегації почали обживати Олімпійське селище в Ріо з дня його офіційного відкриття, тобто з 24 липня. Але ще за тиждень до цього в ньому поселилася невеличка авангардна група – три представники Місії НОК України, включаючи її шефа – Ніну Уманець. Для Ніни Дмитрівни це звична роль – акредитовувати спортсменів, забезпечувати розселення, прильоти–відльоти членів нашої збірної та супроводжуючих осіб, адже «шефські обов΄язки» їй доводилось виконувати на чотирьох попередніх Олімпіадах: у Пекіні, Ванкувері, Лондоні й Сочі. Чим відрізняється від них Ріо, які особливості виконання місії у бразильських умовах? Перш ніж розповісти про все це у спілкуванні зі спеціальним кореспондентом Укрінформу на Іграх, Ніна Уманець зробила одне уточнення.

– У Ріо прибуло троє представників Місії, але тут вже нас чекала четверта – Даша Іщенко, українка, яка живе в Ріо. Вона добре володіє англійською і португальською мовами і є не тільки нашим перекладачем, а й діловим посередником, порадником з цілої низки питань, які щоденно виникають, зокрема, й тих, які торкаються особливостей і характеру місцевого життя.

– А як ви її «знайшли» для місії? - питаю пані Ніну.

– Був оголошений конкурс на посаду куратора. Даша подала свою кандидатуру і його виграла. Вона з України, але останнім часом живе із сім΄єю в Ріо-де-Жанейро.

Питаю дещо провокативно: – Олімпійське селище в Ріо – на березі Атлантичного океану. Чи вдається відвідувати його узбережжя?

– Ви натякаєте на пляжний відпочинок? - Перепитала Уманець. - Ми про нього можемо хіба що мріяти, а океан бачимо здалеку, бо весь час зайнятий роботою. Адже відбувається постійна зміна «дійових осіб»: одні приїздять, інші від’їжджають, інколи не з Ріо-де-Жанейро, а більш економним маршрутом через Сан-Паулу, до якого – понад п΄ятсот кілометрів. Причому нерідко квитки доводиться міняти. А за це мусимо платити штрафи. Адже іноземні авіакомпанії не тримають для нас резервних місць, а українські сюди не літають. Тому доводиться користуватися авіашляхами через Амстердам, Лондон, Париж, Франкфурт, Мадрид, навіть країни Африки і Близького Сходу. Часто виникають проблеми з місцями в Олімпійському селищі: бажаючих жити там більше, ніж дозволяє наша квота. А вона залежить від кількості спортсменів, які здобули ліцензії і з ними - право виступати на Олімпіаді. Діє вона для делегацій з усіх країн. Тому доводиться шукати можливості поселити понад норму прибулих тренерів і спеціалістів за межами селища. Але це теж наші клопоти. Так що «нам спокій тільки сниться».

– У журналістів було лише дві можливості побувати у висотках, де проживають олімпійці світу, – 2 і 4 серпня. Я на той час ще не був у Ріо, тому в Олімпійському селищі побувати не вдалося. Які ваші враження від нього, зокрема у порівнянні з попередніми літніми Іграми?

– Якщо брати дві останні літні Олімпіади – в Пекіні і Лондоні, – то перша з них вигідно відрізняється від другої. У китайській столиці для спортсменів і тренерів були створені дуже добрі умови. Чого не скажеш про столицю Великобританії (там, зокрема, протягом п΄яти днів у номерах не було води). У Ріо-де-Жанейро селище для олімпійців побудоване в дуже красивому місці: як ми вже зазначали, – на узбережжі океану. Але побутових проблем тут не бракує, в тому числі суто бразильських. Але це, мабуть, тема для окремої розмови.

– А хто є сусідами нашої спортивної делегації? - допитуюся.

– Олімпійці Білорусії й Вірменії. Сусідство з ними нас цілком влаштовує.

– Хто з наших спортсменів поселився тут серед перших?

– Першопоселенцями стали спортивні гімнасти, веслувальники, стрілки з лука, стрибуни на батуті, тобто представники тих видів спорту, у кого змагання починаються раніше. Кожна із федерацій отримала від науковців свої рекомендації щодо терміну поселення атлетів і їхньої акліматизації.

– У Бразилії проживає майже півмільйона українців. Правда, в Ріо українська діаспора невеличка. І все ж: чи встановлені з нею які-небудь зв΄язки, і чому в Ріо не відкрили Український дім?

– Намагання налагодити контакти були і є, але, звісно, ми маємо сподіватися на свої сили і кошти. Від Українського дому в Ріо-де-Жанейро ми відмовилися саме через брак фінансових ресурсів. Врахуйте, що для окремого приміщення потрібні солідні кошти, а ціни в Ріо на період Олімпіади піднялися до захмарних висот. Ви в цьому самі змогли переконатися. Отже, доводиться економити.

– У вас як у спортсменки було багато змагань найвищого рівня. Досить сказати, що в академічному веслуванні у складі вісімки ви п΄ять разів перемагали на чемпіонатах світу. Була у вашому спортивному житті й Олімпіада: на Іграх 1980 року в Москві ви в екіпажі вісімки виграли срібні медалі. Напевне, ви й досі не байдужі до академічного веслування, як і до членів нашої команди, що виступають у цьому виді спорту. Чи не хотілося б, хоч би в уяві, бути серед них, перенестися в ту унікальну змагальну атмосферу?

– Кому не хочеться повернутися в молодість. Але це можливо тільки у спогадах чи фантазіях. А щодо веслування? Ви знаєте, я за своє спортивне життя достатньо нагреблася. Адже це тривало десять років. Стільки років дуже інтенсивних тренувань!

Після завершення спортивної кар΄єри ми якийсь час займалися ветеранським спортом, навіть їздили на змагання. Одного разу ми приїхали на одне з таких змагань, у Дніпропетровськ. Я чую, мої колеги кажуть: «Ой, Господи! Аби тільки не програти!» Я тоді подумала: все! Ото сіли, проїхали п΄ятсот метрів, я вийшла і сказала: «Дівчата, я вам дуже вдячна, але більше цим займатися не буду. Я дуже рада з вами зустрічатися, погомоніти, випити чай-каву, але більше «вигравати» я не хочу. Я навигравалася. Ви хочете? Займайтеся! Але без мене. Не ображайтеся, але я не хочу». Хто виступав у ветеранському русі? Той, хто не набігався, не наплавався, не навеслувався у молодості.

– Але, мабуть, ви погодитеся, що без того величезного досвіду спортсменки, без знання життя у спорті, так би мовити, із середини, ви б не могли успішно працювати у цій сфері на різних керівних посадах, у тому числі й майже десять років на чолі Місії Національного олімпійського комітету України на Олімпіадах.

– Це правда. Чому? По-перше, тому, що сама була в ролі спортсменки, знаю і відчуваю, що кожен атлет переживає, чим йому можна і слід допомогти. А, по-друге, справді допомагає досвід організаторської роботи у спорті, надбаний за багато років. Так що все це допомагало мені у виконанні місії на попередніх Олімпійських іграх, починаючи з 2008 року. Допомагає й тут, у Ріо-де-Жанейро.

Михайло Сорока (Укрінформ), Ріо-де-Жанейро

Фото: Олександр Космач, Олег Петрасюк, Павло Багмут, Володимир Фалін / Укрінформ.