30 серпня. Пам’ятні дати

30 серпня. Пам’ятні дати

Укрінформ
Цього дня, у 1919 році, під час наступу об'єднаних армій УНР і ЗУНР українські військові зайняли Київ

У цей період на наших теренах воювали між собою кілька армій. З одного боку – армія Української Народної Республіки та Українська Галицька армія. З іншого – російські денікінська та більшовицька, а також польська.

У липні 1919 року УГА перейшла Збруч і в Кам'янці-Подільському об'єдналася з армією УНР. Так почався новий етап в історії української революції: дві українські армії спільно вирушили на одного ворога – російську більшовицьку армію. Об’єднана українська армія налічувала близько 85 тис. осіб. (На фото: Симон Петлюра приймає присягу у новобранців у Старокостянтинові, 1919 р.)

Керівництво УГА пропонувало рушити на Одесу, щоб очистити узбережжя Чорного моря, встановити зв'язки з Антантою і рушати на Київ. Однак, на це не погодилося командування армії УНР, яке вважало, що політична ситуація вимагала заволодіти спочатку Києвом. Зрештою, було прийнято компромісне рішення: піти одночасно і на Одесу, і на Київ, а заразом – на Житомир, щоб запобігти нападу з півночі.

11 серпня 1919 року Головний отаман армії УНР Симон Петлюра видав наказ розпочати наступ: у напрямку Одеси почали просуватися Наддніпрянські частини; на Житомир – 2-й Галицький корпус та Січові Стрільці, а основна частина армії – 1-й та 3-й Галицькі корпуси і Наддніпрянська група запорожців йшла на Київ. Вже 12 серпня українці взяли Вінницю, 14 серпня – Хмельник, 19 серпня – Бердичів, 21 серпня – Житомир.

Січові стрільці. Шепетівка, 1919 р.
Січові стрільці. Шепетівка, 1919 р.

30 серпня 1919 року українським військам вдалося зайняти Київ. Однак, вже наступного дня під тиском нового ворога – російської армії Денікіна, українці залишити столицю. Ці події більш відомі під назвою «Київська катастрофа». Після того українські війська потрапили в так званий «трикутник смерті» й змушені були вести бої з трьома силами, кожна з яких їх переважала – більшовики, білогвардійці та поляки.

Наприкінці вересня 1919 року УНР та ЗУНР своєю декларацією оголосили війну армії Денікіна. Однак, брак амуніції, озброєння, медикаментів та епідемія тифу призвели до суттєвого погіршення стану українських армій. І вже у листопаді 1919 року український соборний фронт припинив своє існування.

Наступного разу Армія УНР, разом із союзниками – польськими частинами, ввійде до Києва 6 травня 1920-го року. І знову ненадовго: через місяць під натиском російської більшовицької армії залишить столицю. Цього разу назавжди.

Щороку цього дня у світі відзначається Міжнародний день жертв насильницького зникнення, або День зниклих безвісти. День встановлений згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 2010 року. Це питання понад півстоліття порушувалося перед відповідними установами ООН представниками Латиноамериканської Федерації родичів зниклих безвісти людей. Кому-кому, а латиноамериканцям, які впродовж десятиліть потерпали від різноманітних диктаторів, добре була відома ця проблема – безслідне зникнення близької людини.

З огляду на війну на сході України та російську окупацію Криму, Міжнародний день жертв насильницького зникнення набув актуальності й для України. Звичайною справою стала практика викрадення російськими спецслужбами людей у Криму, насильницьке зникнення українських активістів на окупованих сепаратистами територіях Донбасу, порушення прав людини на непідконтрольних Україні територіях.

У цей день народилися

Олександр Шульдиженко-Стахов (1922-1988), представник українського андеґраунду 1960-1980-х років, дослідник психології мистецтва, послідовник британського мистецького руху Kitchen sink realism.

Олександр Шульдиженко-Стахов, зліва - автопортрет
Олександр Шульдиженко-Стахов, зліва - автопортрет

Народився у Києві. 1941 року був призваний до червоної армії зв’язківцем. Під Полтавою потрапив у полон й опинився у концтаборах у Німеччині й Австрії, звідки утік до Італії. Під прізвищем Стахов пішов до польського корпусу Армії Андерса. 1947 року переїхав до Лондона.

Закінчив відділення графіки в Лондонській школі мистецтва «Central School of Arts & Crafts» і два курси філософського відділення Лондонського університету. 1954 року Шульдиженко звернувся у совєтське консульство і повернувся до Києва. Працював художником із різними спеціалізаціями на Київській студії телебачення, художником-постановником на «Укртелефільмі». Від 1967 року влаштувався художником-монументалістом у Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва.

Подивитися роботи художника і дізнатися більше про його життя і стиль: https://artukraine.com.ua/a/oleksandr-shuldizhenko-stakhov–repatriant-iz-londona/#.X0pSnMj7SUk

Павло Глазовий (1922-2004), поет-гуморист і сатирик.

Народився в Миколаївської області в сім’ї хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Учасник німецько-радянської війни.

Після війни навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його помітив Остап Вишня. Письменник подбав про те, щоб його перевели навчатися до Києва.

На відміну від вимученого гумору більшості совєтських сатириків, які намагалися писати на злобу дня і висміювати піддані остракізму партією суспільні явища і риси людських характерів, Глазовий у своїх творах жартував легко і по-доброму над недоліками, що притаманні звичайним людям, або ж піднімався до гіркої іронії з приводу загальнолюдських явищ. Звісно, він також писав ідеологічно витримані гуморески, але вони складають меншу частину його доробку, більша ж частина не втрачає актуальності з плином часу.

Почитати твори Глазового: https://gumoreska.in.ua/glazovij/

Лариса Кадочникова (1937), українська актриса театру і кіно, зірка українського кінематографа 60-х років ХХ століття.

Лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1991). Грала у фільмах: «Суриков», «Воскресіння», «Тіні забутих предків», «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою» та ін. Майже півсторіччя виступала на сцені столичного Театру російської драми.

Більше в інтерв’ю Укрінформу https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3092272-larisa-kadocnikova-aktrisa.html

А також у проекті «Калиновий к@тяг»: 1) https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3089277-larisa-kadocnikova-1-madonna-nad-ceremosem.html і 2) https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3089717-larisa-kadocnikova-2-a-ne-sluznica-casu.html

Максим Бережнюк (1986), музикант-віртуоз, виконавець на традиційних духових інструментах.

Народився у місті Рівне. Навчався у Рівненській музичній школі, Рівненському музичному училищі за класом сопілки та пан-флейти, закінчив факультет музичного мистецтва за спеціальністю «Фольклор» Київського національному університеті культури і мистецтв.

Віртуозно володіє грою на традиційних духових інструментах України та світу, яких опанував близько 50 видів. Колекція музиканта налічує більше, ніж 100 відомих і рідкісних народних духових інструментів: сопілка, денцівка, дводенцівка, окарина, телинка, пан-флейта, дримба, кавал, флояра, бансурі, турецький ней, ріжок, хулусі, баву, дуда (українська волинка), галісійська гайта, сакпіпа, шалмей, цинк, вірменський дудук, тощо.

Творчий шлях Максима Бережнюка розпочинався із традиційної музики Карпат і Волині. Із перших і вагомих досягнень духовика варто згадати його діяльність як соліста Київського академічного ансамблю української музики «Дніпро», участь у етно-рок гурті «Камо Грядеши», в альтернативному фольк-рок гурті «Merva», у фольклорному ансамблі «Кросна», також співпрацю із «SkyTrix». Бережнюк став співзасновником колективів «Веселі Вуйки», «Баламути» та Kyiv Ethno Trio.

Також він співпрацював із гуртами «Ляпіс Трубєцкой», ТНМК, «ВВ», «Ле Гранд Оркестр» Олега Скрипки, з репером Ярмаком і співачкою Ілларією.

Грає у складі гурту старовинної музики «Хорея козацька».

Максим Бережнюк представляє 19 українських народних духових інструментів: https://www.youtube.com/watch?v=tzg5sthDA30

І ще послухати: https://www.youtube.com/watch?v=1DS42gkv8sY

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-