Україна наприкінці «кінця історії» – між друзями, ворогами і байдужими

Україна наприкінці «кінця історії» – між друзями, ворогами і байдужими

Українській Незалежності - 30 років
Укрінформ
Напередодні свята 24 серпня згадуємо міжнародний контекст: хто і як підтримував і не підтримував наше прагнення до незалежності

Наприкінці 80-х – початку 90-х світ переживав ейфорію. Особливо Європа. На верхівках чатів – Wind of Change («Вітер змін») Scorpions. «Залізна завіса» між Сходом і Заходом, яка ще донедавна сприймалася як невідворотність, розтанула, наче міраж у пустелі. Повсюдно падали Леніни – мармурові, гіпсові, гранітні. Те, що ще вчора здавалося непорушним і грізним, ставало руїнами. Берлінський мур – зримий символ «холодного» протистояння впав у листопаді 1989-го, ставши суцільним сувеніром –  культурним артефактом, елементом комуністично-капіталістичного кітчу. Він викликав вже не страх, а радше сентиментальні спогади. Перемога в Польщі «Солідарності» в червні 1989 і «оксамитові революції» в інших центральноєвропейських країнах остаточно змили рештки комунізму. Щоправда, подекуди не обійшлося без насилля і крові, як-от наприклад у Румунії, але на тлі загального масштабу змін на подібне майже не звертали уваги… Біполярний світ зник. Влітку 1989-го Френсіс Фукуяма написав «Кінець історії». Поки лише статтю. Але «кінець» старої історії тривав і в 90-му, і в 91-му. Остаточно він настав у грудні 1991 року, коли українці проголосували за незалежність - і СРСР, в акурат на католицьке Різдво, припинив своє існування. Для частини людства настала нова, посттоталітарна доба.

Згадуючи події 30-річної давнини, погляньмо на тодішню Україну в міжнародному контексті. Як її сприймав світ; близькі сусіди і далекі впливові держави? Чого очікували від нас і на що сподівалися ми?

Золота декларація і візит Буша в Україну

Дмитро Павличко, український поет, один із засновників «Руху» згадує, як у квітні 1991 року українська делегація відвідувала США: «У нас була надрукована золота декларація про суверенітет (українці у Вашингтоні допомогли), і цю Декларацію ми принесли в Білий Дім. І приймав нас помічник Буша. І він усміхнувся і сказав, що США не визнаватимуть Україну… З нами лише починали говорити. Він сказав: «Дорога до незалежності покрита тернами, ви ще не все пройшли, і там у вашому останньому параграфі сказано, що це Декларація про державний суверенітет написана з метою укладення нового Союзного договору…»

1 серпня 1991 року президент США Джордж Буш, після того, як підписав у Москві з Горбачовим договір про СНО (скорочення і обмеження стратегічних і наступальних озброєнь СРСР-США; СНО-1), прилетів у Київ. Столицю тоді ще радянської України він відвідував з певною місією. І не тільки для того, щоб відчути настрої, які панували в українському суспільстві, але й щоб фактично агітувати українців залишитися в СРСР.

Помилка президента, або «Котлета по-київськи»

«Ми вітаємо Буша як президента Америки, але не вітаємо його як агітатора за Радянський Союз, агітатора Горбачова…», - заявив Іван Драч, перший голова Народного Руху України на прес-конференції напередодні візиту Буша в Україну. Демократам не сподобалося також і те, що американський президент відмовився від окремої зустрічі з опозицією. Зачепило за живе й висловлювання про те, що Буш летить у Київ, щоб краще познайомитися з радянською дійсністю та культурою. Іван Драч сказав: «Президент Буш помиляється. Якщо він хоче бачити радянську дійсність і культуру, їх можна побачити і в Кремлі. У Кремлі він може насолодитись імперіалістичною культурою; ми – наслідок хижацької політики радянської влади, народ, поневолений горбачовським центром».

Буша в Україні зустрічали антигорбачовськими і антирадянськими гаслами: «Москва має 15 колоній»; «Імперія зла жива»; «Якщо бути часткою імперії так добре, то чому Америка її покинула?»; «Колумб відкрив Америку, Буш відкриває Україну».

Але найгірше сталося під час виступу Джорджа Буша у Верховній Раді УРСР, коли він закликав Україну залишатися у складі СРСР і застеріг від «самогубного націоналізму». Пояснив він також і «суттєву різницю» між свободою і незалежністю. Та промова увійшла в історію під іронічною назвою «Котлета по-київськи», і так її назвали – «chicken Kiev» –  самі американці. Українська демократична опозиція обурилась, а прокомуністична більшість аплодувала, так само, як аплодувала баронесі Тетчер у червні 1990-го, під час її промови у ВРУ, коли вона вихваляла на всі лади реформатора «Майкла».

Володимир Василенко, український правознавець-міжнародник, посол України у Великій Британії в 1998-2002 роках згадує: «Буш приїхав умовляти нас, що от дурні українці…, нащо вам ця незалежність? От ви можете бути суверенними, але незалежними… Нащо вам це потрібно? Звичайно, виступи і Тетчер, і Буша, вони були негативно сприйняті демократичною українською громадськістю. Хоч переважна більшість парламенту тоді, «група 239», коли Буш виступав, і Маргарет Тетчер, вони їх оці висловлювання зустрічали оплесками і це у моєму житті,…була найбільша ганьба. От коли я чув, як аплодують людям, які відверто ображають честь, гідність української нації і відверто, нахабно заперечують наше право бути незалежними…»

Реакція на промову діаспори: «Україна стане незалежною»

Спіч Буша не тільки викликав обурення демократичної меншості у парламенті, а й протести української діаспори в США і Канаді. Вже 4 серпня, через три дні після відвідин Бушем України, біля Білого Дому з’явилася група американських українців. Протестувальники склали звернення, яке закінчувалося погрозою, що на наступних виборах вони не голосуватимуть за Буша: «Пане президенте, ми дійшли невтішного висновку, що в ході візиту до українського Києва ви блискуче впоралися з дорученням Горбачова. Та однаково, попри союз Горбачова і Буша, Україна стане незалежною – це така сама правда, як і те, що сонце сходить і заходить. А ми, ваші співвітчизники-американці, які під час промови нібито стояли поруч, не були з вами. Ми врахуємо цей урок на президентських виборах 1992 року». Між іншим, яскравий приклад демократії по-американськи в дії… Згодом Буш виправдовувався: «Мене критикували за те, що я начебто «продав» Україну… Але я виступив проти майбутнього націоналізму…» Маленька додаткова деталь: текст тієї промови Бушу написала його спічрайтер Кондоліза Райс, майбутня держсекретар.

Побачити зміни: Україна в 1972 і 1991-му

Джордж Буш був другим в історії американським президентом, який з офіційним візитом відвідав Україну. До нього був Річард Ніксон у 1972 році, який називав тоді Київ «матір’ю міст руських». Чи змінилася відтоді Україна? Так, змінилася. В аеропорту перед терміналом Буша зустрічали люди із синьо-жовтими прапорами; уздовж усього маршруту стояли тисячі українців, які, на відміну від непривітної Москви усміхалися й махали руками… Термінал аеропорту зустрів президента транспарантом: «Пане Буш, ласкаво просимо до України!». Оркестр грав не тільки гімн СРСР і США, а й виконав гімн України. Звісно, не нинішній, а ще радянський, та й то вже було прогресом.  До того ж, усі промови виголошувалися англійською і українською мовами – у 1972 році про подібне навіть не йшлося – поряд з англійською мала бути тільки російська.

Переговори Гельмута Коля і Горбачова
Переговори Гельмута Коля і Горбачова

Варто також зауважити, що до візиту Буша, Київ у червні 1991 р. відвідував канцлер Німеччини Гельмут Коль. На дачі Щербицького він вів перемовини з Горбачовим, зокрема агітував того вступати в МВФ. Українські депутати-опозиціонери заявили тоді протест у зв’язку з проведенням цієї зустрічі в Україні без дозволу парламенту республіки, яка на той момент вже прийняла Декларацію про незалежність. Двостороння зустріч Горбачов – Коль була проведена в Києві навмисне, щоб підкреслити монолітність і непорушність (попри відділення Прибалтики) радянського простору, і мала на меті показати всім «хто в домі господар».

Тож у 1991 році практично всі західні лідери підтримували передовсім Горбачова і поділяли його прагнення до збереження СРСР, нехай і у реформованому вигляді. Про незалежність України не йшлося. Однак прикметно, що не тільки демократична меншість, яка вимагала української незалежності, а й комуністична більшість, яка такої задачі не ставила, в дипломатичній царині працювали фактично в одному напрямку. Наприклад, під час візиту Буша українське радянське керівництво просило в американців інвестицій в економіку на суму 5 млрд доларів, а також відкриття у США українського консульства (на той час вже відкрилося американське консульство в Києві). Ще одне питання, яке порушувалося – співпраця з ліквідації наслідків Чорнобильської аварії. Натомість Україна пропонувала США співробітництво в ООН – республіка готувалася вийти на міжнародну арену в якості самостійного гравця, без надокучливого нагляду з боку центру. Тобто, у 1991 році, напередодні прийняття незалежності, Україна вчилася робити перші самостійні дипломатичні кроки. Вчилася відстоювати власні інтереси; вчилася бути непоступливою і вимогливою там, де треба, і йти на компроміси там, де затятість могла лише нашкодити. 

Зразок «конструктивних» відносин між центром і УРСР

У загальносоюзному ранжирі Україна займала друге місце після Росії. Однак практично до самого проголошення української незалежності, всі важливі питання знаходилися в компетенції центру. Ось лише декілька прикладів взаємин «по-радянськи»:

У 1990 році, на прохання відкрити в Канаді українське посольство, адже там була чимала українська діаспора (мільйон осіб!) – Москва категорично відмовила. Також було відмовлено Україні у вступі в ОБСЄ (Організація з безпеки і співробітництво у Європі). Це питання порушувалося українською стороною напередодні Паризької конференції ОБСЄ (до 1995 року організація називалася Нарадою з безпеки і співробітництва у Європі; НБСЄ), що мала відбутися 19 листопада 1990 року.

Троє представників України – Дмитро Павличко, Богдан Горинь і Володимир Василенко півтори години провели у кабінеті тодішнього міністра закордонних справ СРСР Едуарда Шеварнадзе, намагаючись переконати його в необхідності безпосереднього членства України в цій організації. До речі, Україна мала на це право ще згідно зі старою конституцією. Однак у відповідь почули «ні».

Володимир Василенко
Володимир Василенко

Володимир Василенко згадує: «Едуарде Амвросійовичу, дякуємо за прийом, - подякували йому за теплу розмову таку відверту, - ну, оскільки Ви не хочете піти на такі поступки, то тоді Радянський Союз не має перспектив на збереження. Він рано чи пізно розпадеться, тому що будемо вести лінію на незалежність». Україна стала членом ОБСЄ лише з січня 1992 року.

Або, згадував Євген Марчук, який разом із Василем Дурдинцем (на той час перший заступник міністра внутрішніх справ УРСР) входили в Комісію з питань оборонної безпеки: «Одні з перших переговорів із тоді ще союзним міністерством оборони… І зайшла мова про те, що не вистачає призовників для ракетних військ Радянського Союзу, а Україна завжди виконувала по призову свої норми, які були. І раптом приїздить командувач ракетними стратегічними військами, - і ще десь там тисяч 20-30 давайте призовників. (…) І ми стали проти, ми не могли на це піти. І пояснили нам таке: так, ви виконали свій норматив, але ми ж не можемо взяти в ракетні війська з Узбекистану, з Киргизії, навіть так цинічно говорилось, ну там же ж занизький розвиток, вони ж непридатні для служби в таких військах… (…) Десь два чи три рази ми провели такі переговори з Дурдинцем, і зрозуміли: ні, з цими хлопцями ми не домовимося. І чи конфедерація, чи федерація, - не має значення…»

До речі, київський візит Буша влітку 1991-го теж готувала Москва. Про те, що в Київ летить американський президент, Леонід Кравчук дізнався в останню мить. Його просто поставили перед фактом, викликавши з відпустки.

Росія, яка «встає з колін», або Чергова мутація Левіафана

Інавгурація Бориса Єльцина
Інавгурація Бориса Єльцина

«Великая Россия поднимается с колен», – заявив у своїй інавгураційній промові новий керманич Росії Борис Єльцин. Він переміг у червні 1991 року на перших президентських виборах свого суперника від КПРС Миколу Рижкова з великим відривом. 10 липня Борис Єльцин склав присягу і офіційно вступив на посаду президента РРФСР. Це була ще доволі скромна інавгурація, але натяки на майбутню імперію вже можна було побачити – з музикою Глінки, з тодішнім Патріархом Алексієм ІІ, який благословляв Єльцина, з актором Олегом Басилашвілі, який читав про «великую тысячелетнюю историю России», про «преемственность» від Петра І та Катерини ІІ… Хто поставив Росію «на коліна» і чому – не уточнювалося.

Ані Горбачов, ані Єльцин не бачили майбутнє Росії без України. Щоправда, якщо Горбачов про це казав і в приватних розмовах, і публічно, то Єльцин був стриманішим. Але й він, під час зустрічі з Бушем улітку 1991 року в своєму кремлівському кабінеті, заявив: «Україна не повинна покидати Радянський Союз». А ще він вважав, що без України слов’янські республіки втратять своє домінування у Радянському Союзі (а домінувати було необхідно). Та й позиція самих росіян була показовою. За даними опитування, ініційованого США в лютому – березні 1991 року, лише 22% росіян підтримували незалежність України, тоді як майже 60% виступали проти. Думка громадськості щодо Прибалтики була іншою: 41% опитаних висловилися за незалежність Литви, 40% - проти.

 Втім, Єльцину, поки він не вповні набув влади, потрібна була підтримка України у боротьбі проти Горбачова. Саме тому восени 1990 року був підписаний Договір між РРФСР і УРСР про співробітництво, який підписали Єльцин і Кравчук. «Ми їм були потрібні; їм треба було, щоб ми підтримали єльцинську Росію…», - зауважив один із рухівців. Нова російська влада мала нульовий дипломатичний досвід. Щодо «дружньої» України, команда демократа Єльцина лише за перші два місяці свого правління натворила стільки помилок і наговорила стільки дурниць, скільки не було зроблено і за 6 років правління Горбачова… Це були надзвичайно жорсткі вимоги і агресивна риторика, припустима під час індивідуальних перемовин і вкрай небезпечна  під час публічної дипломатії. 

Дружня рука Прибалтики

Тоді як Захід робив ставку то на Горбачова, то на Єльцина, і з недовірою та скепсисом поставився до незалежницьких настроїв України, підтримка прийшла від найближчих сусідів, зокрема, від Польщі та Прибалтики.

Прибалтійські республіки, які одними з перших здобули в СРСР незалежність, показували українцям зразок громадянського, проєвропейського демократичного націоналізму. Вони показували, що можна і треба об’єднуватися, чинити спротив системі, і як це робити цивілізовано. Як це: консолідувати націю, співати разом національний гімн і від того плакати; одягати національний одяг і не соромитися цього; розмовляти своєю, живою мовою, а не радянським канцеляритом…

"Балтійська хвиля" в Естонії, 1989 рік

Саме «Балтійська хвиля», в якій взяли участь два мільйони людей (фактично 25% усього населення Прибалтики), проведена 23 серпня 1989 року в 50-річницю підписання пакту Молотова-Ріббентропа, надихнула рухівців на проведення в січні 1990 року до дня Соборності «Живого ланцюга». Саме за зразком литовського «Саюдіса» було побудовано український «Рух». Дружні литовсько-українські взаємини досить давні – варто хоча б згадати допомогу Литви у наданні документів (паспортів) членам ОУН. Литовська влада забезпечувала членів УВО (Українська військова організація) – ОУН паспортами аж до 1936 року. І лише під тиском Польщі змушена була відмовитися від цієї практики (виняток зробили лише для Євгена Коновальця – у нього було два литовських паспорти).

23 серпня 1987 року, один українець випадково перебував у Ризі. І він став свідком того, як латвійці, переважно інтелігенція, йшли до пам'ятника Свободи, вимагаючи визнати незаконність пакту Молотова-Ріббентропа, а селяни, тоді ще колгоспники, які продавали квіти – почали віддавати червоні і білі троянди і гвоздики безкоштовно. І з тих квітів люди викладали кольори національного прапора Латвії, відчуваючи себе єдиним народом. Це був незабутній урок того, що таке справжнє громадянське суспільство.

Польща і Україна: забути образи

«Природно, що серед поляків почули нас значно раніш, ніж деінде», – зауважував Юрій Лавріненко (1905-1987), автор антології «Розстріляне відродження» (1959). Видання побачило світ завдяки «Культурі» Єжи Ґедройца (1906-2000). З його ініціативи і його коштом. Назву теж запропонував він.

Єжи Гедройц
Єжи Гедройц

Єжи Гедройц – особистість абсолютно унікальна. Саме він фактично вибудував дорожню карту входження Польщі в Європу. Одним із його засадничих принципів було: «Важливо не національне, а важливо передусім демократичне!». Він робив усе від нього залежне, щоб зняти в Центральній і Східній Європі комплекс травматичної пам’яті, щоб «запобігти війні в нашому спільному дворі». Міжнародна політика Польщі на початку 90-х, після перемоги «Солідарності», базувалася саме на демократичних і добросусідських засадах: визнанні територіальної цілісності сусідніх держав (наприклад Румунія або та ж Німеччина діяли протилежно) і зосередженні на побудові конструктивних взаємин, спрямованих на майбутнє.

Як зауважує Тімоті Снайдер у книзі «Перетворенні націй», «…Примирення Польщі з Україною було феєричним». Надзвичайну важливу роль відіграв візит у жовтні 1990 року тодішнього міністра закордонних справ Польщі Кшиштофа Скубішевського, під час якого було підписано «міждержавну декларацію про визнання наявних кордонів і культурні права української та польської меншин». Обидві сторони наголосили на тому, що виступають «як суверенні держави». Польська сторона привезла з собою перекладача з української мови, а не з російської – це теж було вельми показово і оцінено належним чином.

Саме тоді, як президент Буш закликав українців залишатися в СРСР, Польща виступила з декларацією про намір підписати державну угоду з Україною і обмінялася з нею постійними представниками. Тож не дивно, що Польща стала першою державою, яка визнала українську незалежність після проголошення результатів референдуму 1 грудня 1991 року.

У вересні 1989 року неофіційна польська делегація взяла участь в Установчому з’їзді «Руху». 10 вересня, о другій годині ранку, Адам Міхнік, один із ідейних натхненників «Солідарності», депутат Сейму і редактор «Газети виборчої» звернувся до учасників з’їзду: «Ми щасливі, що в цей момент вашого національного відродження, яке ви здобули важкою ціною судових процесів, таборів і загибелі найкращих синів цієї землі, з вами «Солідарність», Польща з вами. Нехай усміхнеться вам доля, і дай вам Бог сил. Хай живе вільна, демократична і справедлива Україна!».

Далі були овації.

Світлана Шевцова, Київ

При підготовці матеріалу, серед інших, використано наступні джерела:

Електронний проект "Усна історія Незалежної України - 1988-1991.

Сергій Плохій: «Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу»;

Тімоті Снайдер: «Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999»;

Девід Саттер: «Век безумия. Распад и падение Советского Союза»;

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-