28 липня. Пам'ятні дати

28 липня. Пам'ятні дати

Укрінформ
Сьогодні – День хрещення Київської Руси-України

28 липня Православна церква вшановує пам’ять рівноапостольного князя Володимира – хрестителя Русі

Князь Володимир Святославович почав правити в Києві приблизно у 980 році. Про життя Володимира відомо, насправді, не надто багато. Все, що ми знаємо – це свідчення літописів, найважливіший з яких «Повість временних літ». Нагадаємо, Володимир був позашлюбним сином київського князя Святослава Ігоревича та Малуші – ключниці матері Святослава, княгині Ольги. Відомо, що князь був неодноразово одружений, мав 12 синів і 9 доньок. Київський престол здобув у результаті боротьби зі старшим братом Ярополком, якого за наказом Володимира вбили два варяги, що були у нього на службі.

Володимир реформував законодавство, провів адміністративну реформу, замінивши в основних центрах руських земель племінних вождів (що здавна сиділи там і постійно прагнули «відколотися») на посадників – своїх синів і довірених бояр, що забезпечило територіальну єдність держави.

Спочатку князь намагався реформувати язичництво, проте з того нічого не вийшло, адже стара релігія, ознаками якої були багатобожжя, багатоженство й криваві жертвопринесення, себе вичерпала. Володимир прийняв християнство з Візантії та запровадив його як державну релігію на Русі – крок абсолютно раціональний, адже Візантія на той час була наймогутнішою і найбагатшою державою континенту, центром цивілізації. За літописом, Володимир охрестив своїх підданих у 988 році, в Києві, на річці Почайна, притоці Дніпра.

Між 996 і 998 роками була утворена Київська митрополія, яка була найбільшою серед церков, підвладних Константинопольському патріархату. Крім того, в очах Візантії прийняття Руссю християнства остаточно закріпило легітимність влади київських князів.

Прийняття християнства сприяло зміцненню зв'язків з європейськими країнами. Під його впливом збагатилася культура східнослов'янських земель, набули поширення запозичені з Візантії церковне і державне право, писемність, література, живопис, архітектура.

Відзначається в Україні, згідно з Указом Президента від 25 липня 2008 року, щорічно в цей день.

Події дня

Цього дня, у 1834 році, урочисто відкрито Київський університет св. Володимира. У 20-х роках ХІХ ст. єдиним вищим навчальним закладом Києва була Духовна академія, що постала на місці старої Києво-Могилянської, але практично була її спадкоємицею. В грудні 1833 року було прийнято рішення про переведення до Києва закритого незадовго перед тим Кременецького ліцею з бібліотекою та науковими колекціями і створення на цій основі університету св. Володимира. На час відкриття Університет складався з двох факультетів – філософського (який у 1850 році розділився на історико-філологічний і фізико-математичний) та юридичного. У 1841 році у зв’язку із закриттям Віленської медико-хірургічної академії (причина – опозиційні польсько-литовські настрої серед викладачів і студентів) до них додався і медичний факультет. Під час відкриття в Університеті було лише 56 студентів (26 на філософському і 30 на юридичному). В 1838 році в Університеті навчалося вже 267 студентів, з яких 235 – дворян. До слова, у Києво-Могилянській академії за її кращих часів (середина ХVІІІ ст.) навчалося понад 1000 юнаків з усіх станів староукраїнського суспільства – козаків, духовенства, міщан, шляхти, селян.

У цей день народилися

Володимир Винниченко (1880-1951) – письменник, публіцист, художник, політичний і громадський діяч (заступник голови Центральної Ради, Голова Директорії УНР (1918 – 1919).

Підпис: Голова Директорії В. Винниченко і головний отаман С. Петлюра під час мітингу на Софійській площі
Голова Директорії В. Винниченко і головний отаман С. Петлюра під час мітингу на Софійській площі

Появу його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. Винниченко – автор одного з перших в українській літературі утопічних (хоча дехто вважає його антиутопічним) романів «Сонячна машина» (1924 р.).

Як політичний діяч – постать досить суперечлива. Винниченко був автором майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. Хоча саме Винниченко, відомий на той час публіцист, у своїх політичних статтях негативно висловлювався про тих небагатьох українських державників-самостійників, що стійко стояли на позиціях незалежності України.

Уже в еміграції, у Відні, написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації (Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.)» – широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення й розуміння складних політичних процесів того часу.

Дізнатися більше про складну натуру і не менш складне життя Вінниченка можна тут: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2742421-volodimir-vinnicenko-2-ukrainskokurtuaznij-don-kihot.html

Оксана Грудзинська (1923) – художниця декоративного і монументального мистецтва, авторка керамічних панно на станції метро «Хрещатик».

Росіянка, яка настільки перейнялася духом українського народного мистецтва, що її по праву можна вважати однією з українських художниць.

Закінчила Московський інститут декоративного і прикладного мистецтва, її педагогами з фаху були відомі художники Олександр Дейнека, Роберт Фальк. Дипломною роботою Грудзинської стало керамічне панно «Українські танці».

По закінченні вишу працювала в Києві, де проявила себе як неординарний монументаліст. Її авторства – численні мозаїчні панно у багатьох музеях, навчальних закладах, санаторіях України.

Саме Грудзинська розробляла декоративні панно у підземному вестибюлі станції метро “Хрещатик”. Воно складається з 12 типів прямокутних плиток, які мають безліч варіантів компонування. В основі композиції – характерні для України мотиви рослинного орнаменту.

Більше про Оксану Грудзинську та її роботи тут: https://m.day.kyiv.ua/uk/article/kultura/kozhnu-plytku-stvoryuvala-vlasnoruch  та https://life.pravda.com.ua/columns/2018/05/17/230979/

Іван Остафійчук (1940)- художник, всесвітньо відомий графік.

Народився на Івано-Франківщині. Навчався у Вижницькому училищі прикладного мистецтва та Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (1960–1965) на відділі текстилю, спеціалізувався в графіці, малярстві, художньому текстилі й кераміці.

Графічні твори Остафійчука дуже швидко потрапляють на міжнародні виставки в Литві, Польщі, Вірменії, Німеччині, Канаді. 1980 року він отримує золоту відзнаку престижного Дев’ятого бієнале графічного мистецтва у м. Брно (Чехословаччина). У цей період він створює цикл робіт за мотивами українських народних пісень, які можна вважати одною із вершин української графіки другої половини XX століття.

У1970-1980-х роках ілюструє поезії Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Івана Драча, Тараса Шевченка.

Постійні закиди щодо його надмірних «національних акцентів» з боку режимних органів призвели до відчайдушного рішення художника емігрувати – спочатку до Хорватії, потім до Канади.

З відновленням незалежності, художник повернувся до України і з 1992 р. живе і працює у Львові.

Дивитися твори Остафійчука тут:

http://museum.net.ua/news/ivan-ostafijchuk-vistavka-zhivopisu-ta-grafiki/

http://museum.net.ua/news/%D1%96van-ostaf%D1%96jchuk-graf%D1%96ka-malyarstvo/

https://art.lviv-online.com/ivan-ostafijchuk/

Джеміль Кариков (1960) – кримськотатарський музикант-фольклорист та композитор.

До окупації Криму був музичним керівником ансамблю «Хайтарма» та головним диригентом Кримськотатарського драматичного театру. Викладав у Сімферопольському музичному училищі ім. П. І. Чайковського.

У 2004 році ініціював створення ансамблю традиційної музики «Maqam», завдяки діяльності якого було повернуто, наче з небуття, велику кількість майже забутих народних пісень та відроджено цілу низку національних музичних інструментів (саз, баглама, кавал, сантир, кеменче, зурна, най).

Представляв кримськотатарське музичне мистецтво в Україні, Туреччині, Німеччині, Польщі, Росії.

У 2014 році виїхав на материкову частину України.

Інтерв’ю з Джемілєм Кариковим тут:

https://ua.krymr.com/a/29094332.html

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-