10 травня. Пам’ятні дати
Іван Антонович Малкович – український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2017 року. Малковича знають усі. Поціновувачі красного письменства, поети й прозаїки, видавці, бізнесмени, художники, журналісти, а також – діти. Останні не тільки знають, але й люблять: хто створив неперевершеного українського «Гаррі Поттера»? А запаморочливо прекрасну «Снігову королеву» й ще силу-силенну усіляких цікавих книжок? Хто пише вірші, які запам’ятовуються самі-собою? Так – Іван Малкович! Чи вдались би йому всі ці звершення, якби він не відчував дітей? Звісно, що ні. Таємниця Малковича в тому, що він не розгубив власну дитячість, дитинність. Зумів зберегти її – цю ніжну квітку довірливості й допитливості, відкритості світові й готовності до нових пригод, які завжди є несподіваними, часом ризикованими, але неодмінно захоплюючими. Він створив видавництво, яке одразу ж здивувало своїми високими видавничими стандартами. Книжка від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» – наче сукня haute couture, або лялька ручної роботи. Її вирізняють бездоганний смак і бездоганна якість. Вона викликає щире захоплення й ще масу позитивних емоцій як у дітей, так і у дорослих. Все, що робить Малкович – пише вірша чи видає чергову книжку – він робить щиро й самовіддано, без тіні фальшу і знайомого багатьом «абиякства». Мабуть через те й має такий результат, який, у свою чергу, є найліпшим піаром України й українського. Якщо ви раптом зустрінете Івана Малковича на вулиці – в кареті він не їздить і на гелікоптері поки що теж – ви його одразу впізнаєте. Його не можна не впізнати – так може виглядати тільки щаслива людина. Чи багато в нас таких? Він випромінює дорослу мудрість й дитячу безпосередність, а його вуст торкається ледь помітна усмішка: недарма ж поляки нагородили Івана Антоновича орденом Усмішки! А ще він трохи схожий на доброго чарівника. І байдуже, що без бороди.
Ювілеї дня:
149 років від дня народження Юрія Павловича (1872-1947), українського етнографа-художника. Випускник Київської рисувальної школи Мурашка. У 1910 році відвідав Фінляндію, у 1913 – Єгипет, де зробив замальовки архітектурних пам’яток, зразків народного одягу. З 1918 – у Києві. Автор численних карт українського народного одягу та житла, наукових праць з етнографії. Виконав ряд ілюстрацій до українських народних казок (1910-1914).
139 років від дня народження Лідії Липковської (1882–1958), української співачки (колоратурне сопрано). Народилася поблизу Хотина в учительській родині. Навчалася в гімназії в Кам’янці-Подільському. Співала в церковному хорі, на благодійних концертах. За янгольський голос дівчину називали «пташкою». Вона прагнула фахово навчатися співу, але батьки були проти. Тому в 17 років Лідія таємно вийшла заміж за одного зі своїх палких шанувальників і виїхала (можна сказати втекла) з ним до Петербурга. Але чоловік виявився ще суворішим за батьків: він вимагав, аби дружина присвятила себе лише сім’ї, а про спів забула. Норовливій Лідії це не сподобалося, адже не для того вона їхала до Петербурга; молода жінка покидає чоловіка і вступає до Петербурзької консерваторії. Її наставницею стала відомий музичний педагог Наталя Ірецька. Жилося Липковській в ту пору дуже важко: не було грошей, на руках маленька дитина, доводилося жити по чужим людям, але любов до музики надавала сил і надихала на перемоги. У 22 роки Лідія Липковська дебютує на сцені Великої зали Петербурзької консерваторії у ролі Джильди в опері «Ріголетто». Успіх був неймовірний. Через два роки вона вже була солісткою Маріїнського театру (Петербург), ще за декілька років виступала на провідних оперних майданчиках Парижа, Лондона, Нью-Йорка. Її партнерами по сцені були Федір Шаляпін, Енріко Карузо. За кордоном її називали «північною зіркою». У співачки була досконала вокальна техніка, драматичний темперамент, а сріблястий за тембром голос вирізнявся теплотою звучання, ліричністю і чарівністю. З легкістю, віртуозною довершеністю вона виконувала найважчі колоратурні партії, зазвичай мовою оригіналу. З особливим ефектом виконувала французькі та іспанські пісні. З 1919 року артистка жила за кордоном, переважно у Франції. Багато гастролювала. До того ж додалися проблеми в особистому житті: третій шлюб виявився невдалий (чоловік-француз обікрав і втік), напруженими були й стосунки з дочкою, котра виросла і зі своєю сім’єю мешкала у Франції. В 1927-1929 рр. Липковська виступала в СРСР з концертами і в оперних спектаклях. Їй пропонували посаду в консерваторії, квартиру, непогану зарплату, але залишитися вона все ж не зважилась. У 1937 жила в Кишеневі, займалася викладацькою діяльністю. Потім переїхала до Бейрута, викладала спів у місцевій консерваторії. На батьківщині Лідії Липковської в с. Бабин Чернівецької області у травні 2009 року було відкрито пам’ятник славетній землячці. У деяких публікаціях стверджується, що Лідія Липковська була племінницею Марії Заньковецької, але це недостовірна інформація – жодних фактів про те немає.
122 роки від дня народження Дмитра Тьомкіна (1899-1979), американського композитора українського походження, чотириразового володаря премії «Оскар». Написав музику до понад 140 американських фільмів, зокрема й до таких відомих кінокартин як «Саме опівдні», «Високий і могутній», «Старий і море» (всі – лауреати премії «Оскар»), «Падіння Римської імперії», «Це чудове життя» та ін. Виступив продюсером надзвичайно популярної стрічки «Золото Мак-Кени». Народився Дмитро Тьомкін на Полтавщині. Закінчив Петербурзьку консерваторію (був улюбленим учнем Глазунова), працював концертним піаністом – акомпанував балерині Тамарі Карсавіній і знаменитому коміку Максу Ліндеру; підпрацьовував тапером у кіно. Був завсідником модного літературно-артистичного кабаре «Бродяча собака», де познайомився і заприятелював із Сергієм Прокоф’євим та Михайлом Фокіним. Тут він вперше почув американську музику – регтайм, блюз і був зачарований нею. 1921 року Дмитро Тьомкін емігрує з червоної Росії на Захід. Живе у Берліні, Парижі, а невдовзі переїздить до США. З 1929 року – в Голівуді. Писав музику до вестернів, які були надзвичайно популярні у 1930-х роках. Під час Другої світової війни – музику до пропагандистських фільмів на замовлення американської армії; був відзначений урядовими нагородами. Варто зазначити, що лише на премію «Оскар» композитор був номінований 22 рази і чотири рази отримував престижну статуетку. Двічі нагороджений Орденом почесного легіону (як кавалер і як офіцер). У 1979 році повернувся в Європу. Біограф композитора Крістофер Палмер пише: «Його дружина Альбертіна Раш померла у 1967 році і Тьомкін відчув, що варто щось змінити у своєму житті. Він поселився в Лондоні у тихому районі, одружився з молодою чарівною англійкою Олівією Печ, вів життя європейського інтелектуала, а щоранку пристрасно грав на роялі. І здавалося, що 50 років його життя, Америка, Каліфорнія, дикий Захід, все це було однією з тих грандіозних містифікацій, які так майстерно створює фабрика мрій».
Роковини смерті:
День пам’яті Івана Алчевського (1876-1917), українського співака (лірико-драматичний тенор). Походив з відомої родини діячів української культури Алчевських. Родоначальник сім’ї – Олексій Кирилович Алчевський був успішним промисловцем, банкіром, меценатом; мати – Христина Данилівна – відомою діячкою народної освіти. Іван Алчевський закінчив фізмат Харківського університету, хотів, як і мати, стати педагогом. Утім, мав дивовижно гарний голос, тому цей факт й визначив його подальшу долю. Співу навчався у брата Григорія, професійного педагога-вокаліста. В репертуарі співака було 47 партій, серед яких Андрій («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Петро («Наталка-Полтавка» Лисенка), Герман («Пікова дама» Чайковського; від його Германа публіка просто шаленіла). Алчевський виступав на провідних оперних сценах світу і був однією з найяскравіших зірок світової оперної сцени того часу. Його партнерами були Енріко Карузо й Маттіа Баттістіні. Співак знав п’ять мов і співав мовою тієї країни, де виступав. Із 1910 року – соліст Большого театру в Москві. Там для нього ставили «Запорожець за Дунаєм» і «Наталку Полтавку», де він співав головні тенорові партії. Його голос був однаково сильний в усіх регістрах. Критики характеризували його як артиста тонкого інтелекту і високої музичної культури. Він усюди пропагував українську культуру – був організатором і першим головою (1910–1912) українського літературно-мистецького товариства «Кобзар» у Москві; виконував українські пісні (особливо Миколи Лисенка і Якова Степового). Помер на 41 році життя. Похований у Харкові.
