19 квітня. Пам’ятні дати

19 квітня. Пам’ятні дати

Укрінформ
Цього дня 1917 року, в Києві розпочався Всеукраїнський національний конгрес, скликаний Українською Центральною Радою.

Ця подія, яка відбувалася в четвер, п’ятницю і суботу великоднього тижня 1917 року в залі Купецького зібрання (тепер Національна філармонія України), стала епохальною віхою національного відродження України, однією з найважливіших подій початкового етапу Української революції. Всеукраїнський національний конгрес став першим представницьким форумом українського руху на теренах України, який перетворив Українську Центральну Раду (створена в Києві 17 березня 1917 року) з регіональної на загальноукраїнську організацію. Конгрес, на який зібралося 900 делегатів від політичних, культурних і професійних організацій з усієї України, а також від українців Бессарабії, Дону й Кубані, рішуче висловився за надання Україні автономного статусу в межах майбутньої Російської федеративної республіки та проголосив Центральну Раду загальноукраїнським крайовим представницьким органом. Тоді ж відбулися перевибори Президії Центральної Ради. Михайло Грушевський залишився головою, а його заступниками стали радикальний соціал-демократ Володимир Винниченко та соціал-ліберал Сергій Єфремов. З цього моменту, відчувши широку підтримку на місцях і передбачаючи створення широкої мережі українських комітетів на сільському, повітовому й губернському рівнях, Центральна Рада почала усвідомлювати себе вищим представницьким органом українського народу тих територій, де українці становили більшість населення. А відтак, її майбутня конфронтація і боротьба з Радою об’єднаних громадських організацій, засідання якої вже наприкінці весни представники українських організацій перестали відвідувати, ставали неминучими.

Події дня:

19 квітня 1930 року, у Харкові, завершився сфабрикований радянськими каральними органами судовий процес у справі «Спілки визволення України» - перший великий судовий процес над українською інтелігенцією. Судилище над учасниками СВУ розпочалося  9 березня і тривало 40 днів. Це було справжнє шоу, адже відбувалося воно не в зловісних підвалах ГПУ, а в залі Харківського оперного театру, яку облаштували під судову залу. Підсудних підвозили з тюрми на автобусах, опера аж «тріщала» від глядачів – процес був відкритим. Щоправда, глядачі були специфічними – переважно сексоти, партійні активісти-горлопани і співробітники відповідних органів – люди перевірені та надійні. У перервах усіх гречно пригощали чаєм і тістечками. Дійство було схоже радше на репетицію спектаклю, аніж на справжній судовий процес. Утім, все було по-справжньому. Загалом на лаві підсудних були 45 чоловік – два академіки, 15 професорів, учителі, редактори, бібліотекарі, навіть два студенти. Більшість з них постійно мешкала в Києві та Харкові. Серед відомих постатей – Сергій Єфремов (академік, віце-президент ВУАН, відомий діяч Центральної Ради – його проголосили головою СВУ), Володимир Чехівський, Андрій Ніковський, Людмила Старицька-Черняхівська. Усіх підсудних звинувачували у створенні підпільної контрреволюційної організації «Спілка визволення України», підготовці збройного повстання проти радянської влади, зв’язках із закордонними петлюрівськими центрами, та інших злочинах. Усі звинувачені були визнані винними і засуджені до різних строків тюремного ув’язнення і заслання. Справа «Спілки визволення України» стала першим великим сфальсифікованим сталінським процесом 30-х років і своєрідним сигналом до початку масових репресій проти національно орієнтованої інтелігенції по всіх областях України. Всього у зв’язку зі справою СВУ було заарештовано близько 5 тис. людей (здебільшого наукових працівників, вузівських викладачів, вчителів, лікарів, студентів тощо). Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів ВУАН, значно жорстокішою стала цензура наукових видань, а найактивніші секції академії почали розформовуватися. Так, 1931 року розпустили історичну секцію, очолювану Михайлом Грушевським, його самого вислали до Росії, де він невдовзі й помер під час лікування. Його учнів і колег піддали репресіям – жоден із них не зміг пережити сталінські часи. Цими жорстокими методами, як зазначає британський дослідник Роберт Конквест, «стара українська інтелігенція була практично стерта з лиця землі».

Ювілеї дня:

249 років від дня народження Давида Рікардо (1772–1823), англійського економіста, одного із засновників класичної політичної економії Основна праця – «Засади політичної економії та оподаткування». Послідовник і водночас опонент Адама Сміта. Прибічник трудової теорії вартості. Про фінанси та економіку Давид Рікардо знав не з чуток: він народився в португальсько-єврейській родині біржового маклера. Був третім із 17 дітей. До його народження родина мешкала в Голландії. В цій країні він навчався до 14 років. Потім приїхав до Лондона й почав допомагати батькові на Лондонській фондовій біржі. В 16 років він вже був правою рукою батька й міг самостійно проводити ті чи інші торговельні та біржові операції. Втім, у 21 рік Давид відмовляється від традиційного юдаїзму, переходить у протестантизм і бере шлюб з англійкою. Для родини це було прикрою несподіванкою. Батько позбавляє його права на спадщину, мати не розмовляє; його виганяють з дому. Але до того часу Давид встиг заробити й зекономити певні кошти (приблизно 800 фунтів), що дозволило йому без сторонньої підтримки утримувати сім’ю. До того ж він був талановитим біржовим маклером. До 38 років Давид Рікардо стає помітним лондонським фінансистом. У 42 він відійшов від активної діяльності, присвятивши себе науковим дослідженням у царині економічної теорії. Його статки перевищили мільйон фунтів, він купив чималий маєток у Глостерширі й вів життя заможного землевласника. У 1819 році був обраний членом Палати громад (депутатство він купив, але згодом почав виступати проти такого звичаю). Часто виступав з економічних питань. Серйозно цікавитися економікою Давид Рікардо почав з 1799 року після прочитання книги Адама Сміта «Багатство народів». Рікардо був прихильником концепції цілковитого економічного лібералізму, противником будь-якого державного втручання в економіку.

Роковини смерті:

День пам’яті Миколи Костомарова (1817-1885), українського історика, етнографа, письменника, громадського діяча, одного з засновників Кирило-Мефодіївського братства (написав його програмні документи «Книга буття українського народу», «Правила» і дві відозви). Закінчив Харківський університет. Ад’юнкт-професор Київського університету. Професор Петербурзького університету, співробітник журналу «Основа», редактор збірника «Акты Южной и Западной России». Величезна наукова спадщина Костомарова містить фундаментальні праці з історії України ХVІ-ХVІІІ століть – «Богдан Хмельницький», «Мазепа и мазепинцы», «Гетьманство Юрия Хмельницкого», «Павел Полуботок» та ін. Автор збірок поезій «Українські балади» та «Вітка», історичних драм «Сава Чалий», «Переяславська ніч», повістей, казок. Майже 10 останніх років життя Костомаров прожив у селі Дідівці під Прилуками (родовий маєток дружини), де він поправлявся після інсульту. Сучасники історика у своїх мемуарах охоче розповідають про Костомарова-людину, відзначаючи його феноменальну пам’ять, а заодно й численні «професорські» дивацтва. Живучи в Дідівцях, Костомаров любив гуляти лісом, збираючи квіти, які засовував у петельки й кишені піджака, або ж у капелюха. Боявся спеки й сварився з рідними за відчинені вікна; всупереч забороні лікарів щоранку обливався холодною водою. Був примхливий до їжі: обов’язково вимагав, щоб риба, перед тим, як її почистять і засмажать, неодмінно була живою (те ж саме вимагалося, коли йшлося про курячий бульйон). На схилі літ був страшенно неуважним.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-