10 квітня. Пам’ятні дати
10 квітня 2010 року, неподалік російського Смоленська, під час посадки на військовому аеродромі «Смоленськ-Північний», зазнав катастрофи літак Ту-154, яким польська державна делегація прямувала в Катинь для участі в меморіальних заходах, присвячених 70 роковинам розстрілів енкаведистами польських військових у 1940 році. У авіатрощі загинули всі 96 осіб, які перебували на борту літака, серед них і президентське подружжя Леха та Марії Качинських, а також представники політичної, військової, релігійної еліти Польщі.
Попри час, ясності у Смоленській катастрофі не додається. За ці десять років з'явилася низка гіпотез про її причини і перебіг подій. Спочатку Комісія державної авіації з розслідування авіакатастроф МВС Польщі визнала причиною катастрофи помилку екіпажу, визначивши як чинник інциденту недостатнє аеронавігаційне забезпечення польоту з боку диспетчерів аеродрому «Смоленськ-Північний». Проте згодом стали лунати й інші версії. У лютому 2016 року в Польщі, за рішенням тодішнього міністра оборони Антоні Мацеревича, поновили розслідування, створивши відповідну комісію.
У березні 2017 року Антоній Мацеревич назвав катастрофу під Смоленськом терактом, також він заявив про наявність «незаперечних свідчень російської відповідальності за смоленську катастрофу». У квітні 2017 року польська прокуратура перекваліфікувала звинувачення на адресу російських диспетчерів з «несвідомого» на «свідоме» доведення ними екіпажу президентського літака до авіакатастрофи.
У квітні 2018 року підкомітет Міноборони Польщі опублікував технічний звіт щодо Смоленської катастрофи, в якому, зокрема, зазначається, що ліве крило літака Ту-154 було знищене внаслідок внутрішнього вибуху. Таких же висновків дійшла і британська лабораторія судово-вибухових речовин Forensic Explosives Laboratory, підпорядкована Міноборони Великої Британії. Наприкінці березня 2019 року експерти цієї лабораторії оприлюднили дослідження, що підтверджує сліди тротилу в більшості з 200 зразків розбитого літака екс-президента Леха Качинського.
У вересні 2020 року слідчі Національної прокуратури Польщі подали до суду клопотання про тимчасовий арешт трьох диспетчерів, які чергували в аеропорту Смоленськ-Північний в день аварії польського президентського літака. Проте російська сторона відмовилась їх видати.
Розслідування Смоленської катастрофи триває дотепер.
Ювілеї дня:
Цього дня народився Мстислав (світське ім’я Степан Іванович Скрипник; 1898-1993), український церковний діяч, патріарх Української автокефальної православної церкви з 1990 року. Небіж (син сестри) Симона Петлюри. У 1918-1921 роках хорунжий Армії УНР, учасник польсько-радянської війни. У 1930-1939 роках був послом (депутатом) до польського сейму, захищав права українців. Один з організаторів і лідерів Волинського українського об’єднання (1931-1939), що виступало за співпрацю з польською владою. У 1942 році прийняв духовний сан; з 1969 – митрополит УАПЦ у Європі, з 1971 – митрополит Української православної церкви у США. 1992 року обраний патріархом Української православної церкви – Київського Патріархату, однак незабаром підтримав повернення до статусу УАПЦ. Патріарх Мстислав є засновником і організатором відомого духовного центру українського православ’я в Саут-Баунд-Бруку (США, штат Нью-Джерсі), який і по сьогодні для українців діаспори залишається своєрідним «українським Єрусалимом». У містечку збудовано церкву-монумент св. Андрія Первозванного, присвячену померлим від Голодомору 30-х років в Україні, семінарію св. Софії, школу релігії й українознавства, Дім української культури, концертний зал на 1500 місць, Музей церковних святощів, велику бібліотеку, архів і друкарню, готель для літніх людей та пам’ятники княгині Ользі і митрополитові Василю Липківському. У крипті храму св. Андрія Первозванного покоїться тіло Патріарха-основоположника, а навколо собору розкинувся багатогектарний пантеон, де поховані визначні українці США й інших країн. Патріарх Мстислав, уродженець Полтави, є Почесним громадянином Тернополя.
174 роки від дня народження Джозефа Пулітцера (1847-1911), американського журналіста і видавця угорського походження. Вважав, що «журналістика є, або, принаймні, повинна бути однією з визначних інтелектуальних професій». Заповів свої статки на створення школи журналістики при Колумбійському університеті (відкрита в 1912 році) і заснування премій за кращий твір у царині літератури, мистецтва і музики (1916). На це залишив 2 мільйони доларів. Його волю виконали, і з 1917 року премія, названа Пулітцерівською, вручається щороку першого понеділка травня попечителями Колумбійського університету. Формальне оголошення про присудження премії за традицією робить президент Колумбійського університету (щорічно у квітні). Понад дві тисячі претендентів беруть участь у конкурсі на здобуття премії. Роботу в незалежному журі доручають 90 фахівцям, котрі й відбирають найдостойніших у всіх номінаціях. Розмір премії складає 10 тисяч доларів, але ця досить скромна (за американськими уявленнями) сума не відображає значення Пулітцерівської премії, яка є вершиною професійного визнання.
79 років від дня народження Шакіра Селіма (1942–2008), кримськотатарського поета, перекладача, публіциста, класика кримськотатарської літератури. Шакір Селім походив із бідної кримськотатарської родини, де був восьмою, останньою дитиною. Через два роки його разом з батьками депортували до Джамбайського району Самаркандської області. Почалося життя на спецпоселенні: з голодом, хворобами, загрозою арешту і смерті. Попри надзвичайно важке дитинство, хлопчик виріс, закінчив середню школу, згодом філологічний факультет Самаркандського університету. Тоді ж у пресі з’явилися його перші вірші. Працював учителем у школі в Джамбаї, довгі роки був власним кореспондентом місцевої газети по Самаркандській області; завідував відділом програм обласного радіо. 1989 року повертається в Крим, працює заступником редактора нової газети «Достлукъ» («Дружба») кримськотатарською мовою, разом з Данилом Кононенком у складі письменницької делегації від України їздив в Москву на всесоюзний з’їзд, під час якого було заявлено про вихід Спілки письменників України зі складу СП СРСР. У 1992 році кримськотатарські письменники створюють Раду кримськотатарської літератури, головою обирають Шакіра Селіма. Кримськотатарську письменницьку організацію він очолював до липня 2008-го року. З 1997 року Шакір Селім очолював редакцію літературного журналу «Йылдыз» («Зірка»). Його перші вірші з’явилися в пресі 1963 року. Переклав кримськотатарською мовою «Кримські сонети» Адама Міцкевича, твори Тараса Шевченка, Пушкіна Лермонтова. Брав участь в підготовці книг «Далекий і близький Шевченко», двотомного видання вибраних творів Лесі Українки «Квітка на долоні вічності», «Лісова пісня» та інших. Кримськотатарський драматичний театр поставив ряд вистав у його перекладах, зокрема «Одруження» Миколи Гоголя, «Макбет» Шекспіра.
Роковини смерті:
399 років з дня смерті Петра Конашевича-Сагайдачного (р.н. невідомий –1622), видатного українського політичного і культурного діяча. За походженням шляхтич. Виховувався в Острозькій школі. В 1601 прибув на Запорізьку Січ. На початку ХVІІ ст. брав участь у походах в Молдавію і Лівонію, під його керівництвом козаки здійснили успішні походи проти султанської Туреччини і Кримського ханства, на околиці Константинополя, міст Малої Азії. Славу Сагайдачному принесло здобуття у 1616 року міста Кафи (нині Феодосія) – головного невільницького ринку Криму. Варто також згадати участь 40-тисячного козацького війська під проводом Сагайдачного у битві під Хотином (1621). Тоді українські загони, приєднавшись до польської армії, відіграли вирішальну роль у розгромі турецько-татарської армії, що загрожувала країнам Європи. Сагайдачний разом із поляками брав участь у поході на Москву 1618 року, проте через слабкість польської армії взяти Москву не вдалося. Гетьман відіграв важливу роль у відновленні автокефалії Української православної церкви, майже повністю ліквідованої після Брестської унії. У 1620 році, скориставшись перебуванням в Києві єрусалимського патріарха Феофана, домігся від нього висвячення нового православного Київського митрополита та п’ятьох православних єпископів. Для Сагайдачного Хотин був останньою з перемог. Під час бойовища гетьмана поранили в руку, він приїхав до Києва, тяжко хворів, а невдовзі й помер. Поховали його у Києво-Братському монастирі на Подолі. Над могилою гриміли козацькі гармати й лунали похвальні оди «на жалісний погреб» героя походів на Москву і Хотин, що їх склав тодішній ректор братської школи Касіян Сакович. Сучасник Сагайдачного поляк Ян Собєський, який неодноразово бував з ним у походах, так характеризує гетьмана: «Взагалі був се чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, в битві був перший, коли приходилося відступати – останній; був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив – як то зазвичайно у козаків; на нарадах був обережний і усяких розмовах маломовний; супроти козацького своєвільства бував дуже суворий і карав смертю за провини». Пам’ять про Сагайдачного український народ зберіг у відомій пісні «Ой на горі та женці жнуть».
