6 квітня. Пам’ятні дати
День спорту проголошений згідно з рішенням ГА ООН від 23 серпня 2013 року.
Як зазначають в ООН, спорт, який є одним із інструментів освіти, розвитку і миру, сприяє зміцненню співробітництва, солідарності, терпимості, розумінню і соціальній інтеграції, як на місцевому, так і на національному і міжнародному рівнях. Його внутрішні цінності, такі як командний дух, чесність, дисциплінованість, повага до супротивника і правил гри сприймаються в усьому світі і можуть застосовуватися для зміцнення солідарності, соціальної згуртованості та мирного співіснування. Спорт об’єднує нас навколо позитивних цінностей і сприяє зміцненню культурі діалогу за межами національних кордонів.
Через пандемії COVID-19 нам стало важко збиратися разом, для того щоб змагатися, грати і вболівати за свої команди. Пандемія завдала великої шкоди окремим людям, співтовариствам, організаціям і економіці. Заходи, вжиті для боротьби з пандемією, зачепили всі аспекти нашого життя, включаючи спорт.
Нині, як ніколи раніше, ми повинні діяти як команда, щоб перемогти пандемію, забезпечити справедливий і рівний розподіл вакцин, підтримати один одного і вийти з цієї кризи сильнішими.
Події дня:
Цього дня, 125 років тому, 6 квітня 1896 року, в Афінах відбулись Перші сучасні літні Олімпійські ігри. Дійство розгорталося на стародавньому Мармуровому стадіоні в Афінах (Панатінаїкос) в присутності майже 80 000 глядачів. Відкривав церемонію король Греції Георг I. Таким чином, було фактично скасовано сумнозвісний указ імператора Феодосія І Великого від 394 року н.е. про заборону Олімпійських ігор як пережитку язичництва. У першій Олімпіаді сучасності брали участь спортсмени з Австралії, Австрії, Болгарії, Великобританії, Угорщини, Німеччини, Греції, Данії, Італії, США, Франції, Чилі, Швейцарії, Швеції – всього 245 атлетів із 14 країн світу. Більшість атлетів, близько 70 відсотків, представляли Грецію, 21 спортсмен – із Німеччини, 19 – із Франції, 14 спортсменів були представниками США. У змаганнях брали участь тільки чоловіки. Цікаво, що серед перших олімпійців могли б бути й українці. Декілька спортсменів з Одеси, які активно готувалися до змагань, виїхали до Греції, але через брак коштів змушені були повернутись на батьківщину. Спортсмен із Києва Микола Ріттер прибув на Ігри і подав заявку на участь у змаганнях, але потім відкликав її, й участі у змаганнях не брав. Програма перших Олімпійських ігор включала 9 видів спорту (боротьба греко-римська, велосипедний спорт, легка атлетика, важка атлетика, гімнастика, плавання, фехтування, кульова стрільба і теніс). Всього було розіграно 43 комплекти нагород. Американець Джеймс Конноллі, завоювавши золоту медаль у потрійному стрибку, став першим Олімпійським чемпіоном сучасності. Спиридон Луїс, виборовши «золото» у марафонському бігу, став національним героєм Греції. Звісно, до помпезності й розмаху нинішніх олімпіад І Олімпійським іграм було ще далеко, але все одно, вони стали справжнім святом спорту, відродили шляхетну олімпійську ідею й довели її життєздатність. Наступним олімпійським містом після Афін став Париж, хоча була пропозиція весь час проводити ці міжнародні змагання в Греції. Олімпіада повернулася в Афіни аж через 100 з лишнім років – у 2004.
Цього дня у 2014 році озброєними бойовиками було захоплено приміщення Донецької обласної адміністрації, що поклало початок окупації міста проросійськими бандформуваннями і встановленню злочинного маріонеточного режиму так званої «Донецької народної республіки». Активізація сепаратистського руху в Донецьку відбулась одразу ж після завершення Революції Гідності та втечі тодішнього президента України Януковича до Росії. Під безпосереднім керівництвом кремлівських кураторів впродовж березня під будівлею Донецької ОДА проходили мітинги, лунали проросійські гасла і заклики про приєднання до Росії; український прапор неодноразово змінювався на російський триколор. 6 квітня близько 2 тис. проросійських мітингувальників зібралися на площі Леніна. Після закінчення мітингу протестувальники пройшли вулицею Артема до будівлі Донецької ОДА. Розпочався штурм будівлі, відбулися сутички міліцією. Після того як двом групам сепаратистів вдалося проникнути у двір і в саму будівлю, а зовні у вікно будівлі була кинута граната, — силовики відступили, будівля опинилася під контролем сепаратистів, над обладміністрацією вивісили прапори Росії та «ДНР». Після захоплення ОДА протестувальники оприлюднили резолюцію, в якій зажадали негайного скликання позачергової сесії Донецької обласної ради та прийняття нею рішення про проведення референдуму про входження до складу Росії. Наступного дня, 7 квітня 2014 року, у сесійній залі будівлі Донецької ОДА сепаратистами було проголошено «декларацію про суверенітет Донецької народної республіки», яку проголосили на території Донецької області. Відтоді Донецьк і область стали «гарячою точкою», де не вщухають воєнні дії. Внаслідок боїв між сепаратистськими угрупуваннями та збройними силами України, а також чисельних диверсійних актів, місто зазнало руйнувань, а чимало його мешканців змушені були покинути рідні домівки.
Ювілеї дня:
185 років від дня народження Миколи Скліфосовського (1836–1904), українського хірурга, громадського діяча. Після закінчення Одеської гімназії навчався на медичному факультеті Московського університету; потім працював в Одесі, Києві, Москві, Петербурзі. З 1870 року – професор Київського університету, з 1871 – петербурзької Медико-хірургічної академії, з 1880 – Московського університету. В 1893-1900 – директор клінічного інституту вдосконалення лікарів у Петербурзі. Скліфосовський – один з піонерів черевної хірургії, антисептики та асептики. Був учасником чотирьох воєн; через його руки пройшло 10 тис. поранених. Провідні хірурги Європи називали Скліфосовського «золотими руками». Він дуже вдало поєднував теоретичні знання з практикою. А починав свою хірургічну кар’єру Микола Скліфосовський в Одесі. Спочатку був ординатором, а згодом і завідувачем хірургічного відділення Одеської міської лікарні. Як істинний учень і послідовник Пирогова, Скліфосовський ретельно вивчав анатомію, приділяючи багато часу розтину трупів. Після занять в операційній і палатах він йшов зазвичай займатися вивченням топографічної анатомії і оперативної хірургії. Його не бентежили ані погане устаткування секційної, ані відсутність вентиляції. Він засиджувався за вивченням анатомії інколи до цілковитого виснаження – так, одного разу його знайшли біля трупа у стані глибокої непритомності. З Одеси молодого хірурга Скліфосовського відпускати не хотіли і пропонували йому професорське утримання «не в пример прочим». Так само неохоче прощалися з ним у Києві і Москві. Останній період діяльності видатного медика пройшов у Петербурзі. За сім років завідування Інститутом удосконалення лікарів у Петербурзі Скліфосовський побудував нові приміщення, електрифікував їх, перебудував операційні, збільшив штати, оклади. За цей час Інститут виріс у заклад, яким могла б пишатися Європа. Не диво, що в день 25-річчя професорської діяльності серед сотень телеграм, отриманих Скліфосовським, декан медичного факультету в Лозанні професор Ларгьє де Венсель писав: «Ви стоїте на чолі закладу, якому інші народи Європи заздрять». Останні чотири роки свого життя Скліфосовський важко хворів, переніс декілька нападів апоплексії і жив у своєму маєтку в с. Яківці під Полтавою. Там він помер і похований.
104 роки від дня народження Леонори Каррінгтон (1917-2011), відомої англійсько-мексиканської художниці, скульптора, письменниці, авторки книг англійською, французькою, іспанською мовами. Якщо Фріду Кало нині знає весь світ, то Леонора Каррінгтон є менш відома, хоча творча манера обох художниць чимось подібна. До того ж, Каррінгтон товаришувала з Кало (остання була на 10 років старшою за Каррінгтон). Єдине, що доля відміряла Фріді лише 47 років, а Леонорі – майже 100. Обидві були норовливими, пристрасними і бунтівними особами. А народилася Леронора Каррінгтон в родині текстильного фабриканта. По материнській лінії – ірландка, виховувалася ірландською нянею, часто їздила в Ірландію до бабусі. Навчалася живопису у Флоренції, займалася в художній школі в Челсі, в 1936 поступила в Лондонську академію живопису. У 1937 познайомилася з відомим художником-авангардистом Максом Ернстом (старшим майже на 30 років), стала його коханкою, ученицею і музою водночас. Заради нього кинула все, переїхала з ним до Парижа, увійшла в коло сюрреалістів, брала участь в групових виставках 1938 року в Парижі та Амстердамі. Після арешту в 1939 році Макса Ернста французькою владою як підданого країни-супротивника пережила нервовий зрив. Рятуючись від нацистської окупації, переїхала до Іспанії, де зрив повторився, була поміщена в психіатричну клініку (пізніше описала її в повістях «Там, внизу» і «Кам’яні двері»). В 1941 утекла з клініки, перебралася до Португалії, звідти – в США, а потім у Мексику, де й прожила решту свого життя – майже 7 десятиліть. У Мексиці Леонора товаришувала з художницями Ремедіос Варо і Фрідою Кало, письменниками Октавіо Пасом, Карлосом Фуентесом. Її особистість і творчість вплинули на таких стовпів латиноамериканського постмодернізму як Хуліо Кортасар і Алехандро Ходоровський. Вона працювала над фрескою «Магічний світ майя» для Національного музею антропології, знімалася в кіно, відстоювала жіночі права. У Мексиці знайшла сімейне щастя, одружилася й виховала двох синів.
