Яким ви воліли б бачити Шевченка – у шапці й кожухові чи в джинсах?
Навколо цього зображення Тараса Шевченка від Андрія Єрмоленка іде дискусія на одному з профілів у ФБ. Хтось дуже ним незадоволений і пише, що "справа Олеся Бузини живе. Раніше Бузина писав безсмертні пасквілі на Шевченка. А тепер замість Бузини з'явилися карикатуристи, які малюють безсмертні шедеври – карикатури на Шевченка". Хтось навпаки вважає, що "насправді, це круто, що Шевченко стає мемом і символом для сучасників" бо "ми загнали Тараса у формат нудного старого діда-моралізатора". І т.п і т.д.
Суперечки на подібну тему тривають вже довгий час. А тому все це потребує кількох слів коментаря.
Так от, я в цьому малюнку не бачу ніякої зради, ніякого наслідування Бузини.
Втім не бачу й ніякого особливого патріотизму.
Це типовий зразок постмодернізму, коли старі наративи намагаються змусити служити новим, більш локальним, злободенним і дрібнішим задачам.
Портрет Тараса Григоровича довгий час був іконою. А тому мав канонізовані обриси, які не дозволялося ревізувати. І як ікона відіграв свою позитивну роль у часи, коли український народ позбавили можливості мати свою державність, позбавили мови й розстріляли його інтелігенцію.
Але зараз мову, державу і таку-сяку інтелігенцію ми маємо, і наратив, який вона символізувала, послабшав і застарів. Тож і сакральність Шевченка як ікони зникає. Намагання і далі носити образи "пророка українського націоналізму" попереду різного роду ідеологічних ходів і маршів – позбавлені сенсу. Бо, по-перше, Шевченко не був націоналістом, таким як бачать його ті, хто називає себе націоналістами сьогодні. А по-друге, націоналізм, народжений як наратив у 19 ст., теж уже відіграв свою роль в історії українського народу, здобув для нього державність і має, як той мавр, що зробив свою справу, піти.
Але чи робити з Шевченка нову ікону, героя сьогоднішнього панку, з тим, щоб він сподобався молоді? Це, звісно, прикольно. Але в чому сенс? Намалювати поета з позаминулого століття з рокерською кобзою в руках та тату у вигляді національного орнаменту на накачаних біцепсах – це не значить популяризувати його творчий доробок. Це значить – популяризувати за допомогою його авторитету певний напрямок поп-культури.
Це щось на кшталт культової рок-опери з минулого століття: "Єзус Крайс – супер Стар". Яка аж ніяк не популяризувала Ісуса Христа через рок-музику, а додавала авторитету рок-музиці через образ Христа.
Це, власне, й є ідеєю-фікс постмодернізму.
Пам'ятаю, за часів Горбачова так само намагалися олюднити образ Леніна – різними методами, то давали його роль у фільмах таким культовим акторам як Янковський (Мюнхаузен) чи Калягін (Вонюкін у відомому фільмі Михалкова). Або ж ставили балет, де Ленін танцював у кепці з поролоновою колодою на плечі.
А хіба не так у РФ намагаються прищепити сучасній молоді "духовні скрепи" минулого? Хіба не те саме – Александр Нєвскій у "защітной гімнастьоркє" і Пушкін у скафандрі Гагаріна? Ми на такі їхні вибрики крутимо пальцем біля скроні, а вони вважають, що це дуже круто.
Коли я був студентом, ми більш за все любили викладачів, які приходили на лекції, вдягнені в джинсові костюми й кросівки, могли пригостити студента сигареткою і випити з ним келих шампанського. Але слухали відкривши рота інших – не дуже показних, сучасних і крутих на вигляд. Просто вони відкривали нам мудрість.
Колись шведські психологи зробили соцдослідження серед юні, яка тільки-но входила в самостійне життя: якою б мовою вони хотіли читати в газетах публікації про серйозні речі: на близькому для них молодіжному сленгу чи часто важкою мовою старшого покоління. Значна більшість висловилися на користь другого. Бо в газетах вони тоді бачили вчителя, який розповість їм як воно все в дорослому світі. А коли вчитель починає прикидатися твоїм однолітком, це виглядає надто фальшиво.
То що ж робити, якщо не перше і не друге? А залишити образ Тараса Шевченка в спокої. Не варто робити з нього ікону. Так само не треба робити з нього нашого сучасника. Бо чимало його поглядів і переконань були б сьогодні для нас неприйнятними, але відповідали тому часові, коли він жив. Залишмо його з його стражданнями і переконаннями в минулому, віддаючи шану тому, що він зробив. Не все варто модернізувати.
Колись у Донатаса Баніоніса, який довгий час очолював театр в Паневежісі, журналіст спитав: "Чи побачимо ми щось нове у п'єсі Шекспіра?", на що метр відповів: "Друже, театр – це не нове, театр – це вічне".
Щоб наблизити до себе Поета, не треба молитися на його образ. Краще спробуйте більше дізнатися про сторіччя, в якому він жив і творив. Про те, що робилося в той час у Європі й Америці. Про те, якою мовою тоді говорили українці, й якою мовою писали тогочасні письменники. Знайдіть час і передивіться його малюнки і графіку, вивчить манеру малювання. Спробуйте прочитати його думки, тогочасного. Спробуйте усвідомити, що те, що він колись сказав уперше, ми сьогодні повторюємо звично, не замислюючись над тим, що ці, банальні слова, колись були одкровенням. Може, в цьому й полягає його сучасність?
А обирати, яким бачити Шевченка: в шапці й кожухові чи в джинсах, кожен може на свій смак. У нас демократична країна.
Євген Якунов
FB
реклама