1 березня. Пам’ятні дати

1 березня. Пам’ятні дати

Укрінформ
Сім років тому, 1 березня 2014 року, Російська Федерація офіційно прийняла рішення про введення своїх військ на територію України.

Це був черговий етап кремлівського сценарію з окупації України, розпочатого, по суті, ще 20 лютого, коли на території Криму з’явилися перші «зелені чоловічки».

Як відомо, ще 27 лютого урядові будівлі Криму були захоплені російськими спецназівцями. Де-факто чобіт окупанта вже давно топтав українську землю, але російському керівництву знадобилося рішення Ради Федерації, аби надати хоча б якоїсь юридичної легітимності в очах якщо й не світу, то хоча б власних громадян.

Зранку 1 березня самопроголошений «голова Ради міністрів АР Крим» Сергій Аксьонов звернувся до Путіна посприяти у «забезпеченні миру і спокою» на території Криму. Кілька годин потому Рада Федерації РФ надала дозвіл на застосування збройних сил Росії на території України, мотивуючи це «захистом прав російськомовних громадян».

У відповідь на це, РНБО України ухвалила рішення привести свої Збройні сили у повну бойову готовність. Паралельно з цим українське керівництво звернулося до Євроcоюзу, США і НАТО з проханням розглянути всі можливі механізми щодо захисту територіальної цілісності України. Ввечері на екстрене засідання зібралася Рада Безпеки ООН.

Цього ж дня в Севастополь увійшли два великі десантні кораблі Балтійського флоту РФ «Минск» та «Калининград» з десантниками і технікою з Новоросійська, разом з тим, Феодосійська затока і Феодосійський порт були перекриті ракетним кораблем Чорноморського флоту РФ, а в Джанкої росіяни зайняли військовий аеродром. На той час сімферопольський і севастопольський аеропорти вже були заблоковані російським спецназом і не приймали цивільні літаки.

Впродовж наступних днів все йшло за заздалегідь розробленим Кремлем планом: почалося блокування всіх військових частин України в Криму (воно тривало до 25 березня), захоплення адміністративних будівель, а вулиці міст і автошляхи півострова заповнили російські війська.

16 березня, попри призупинення рішення кримського парламенту Верховною Радою України, рішення Конституційного Суду України та позицію Ради безпеки ООН, так званий референдум щодо статусу Криму був проведений. Він відбувся з численними порушеннями та фальсифікаціями, за присутності великої кількості озброєних російських військових. Наступного дня Верховна Рада АРК проголосила незалежність Республіки Крим, а 18 березня у Георгіївській залі Московського Кремля РФ Путін спільно із самопроголошеним керівництвом Криму підписали Договір про прийняття його до складу Росії. 21 березня Рада Федерації Росії прийняла закон про ратифікацію Договору від 18 березня та закон про утворення нових суб’єктів федерації – Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь.

Окрім того, 1 березня 2014 року, в ряді міст Півдня і Сходу України — Харкові, Дніпрі, Одесі, Херсоні, Миколаєві, Донецьку і Луганську, відбулися масові акції з проросійськими гаслами.

Так, у Харкові будівлю обласної державної адміністрації захопили прихильники «руського міра» і встановили на ній російський прапор. На той час в приміщенні перебували активісти Майдану. Під час сутичок постраждало понад 100 осіб.

У Дніпрі російські спецслужби спровокували масову демонстрацію з російськими прапорами і спробували захопити облраду. Цей мітинг намагалися зірвати українські патріоти, які вийшли на «антипутінський» марш, протестуючи проти дій військових Росії на території України. Потім вони взяли будівлі ОДА, облради та міськради під посилену охорону.

В Донецьку та Луганську пройшли проросійські мітинги, які стали початком подій, що в підсумку принесли війну на Донбас.

Ювілеї дня:

166 років від дня народження Явдохи Сивак (Явдоха Зуїха; 1855-1935), української народної співачки. Явдоха Зуїха була дочкою кріпаків, народилась на Вінниччині. Все своє життя (майже 80 років) важко працювала. Наймитувала і в рідному краї, і в далекій Бессарабії та на Херсонщині. Двічі була у шлюбі, народила чотирьох дітей. За 12 років сільським учителем, фольклористом Гнатом Танцюрою з голосу Явдохи Зуїхи (в селі її називали Демидихою) було записано понад тисячу пісень, близько 400 прислів’їв та приказок, 156 казок і переказів, детальні описи народних обрядів. Феноменальна пам’ять неписьменної сільської жінки дозволила створити блискучий і неоціненний за науковою вартістю корпус подільського пісенного фольклору. Згодом, уже по смерті і Явдохи Зуїхи, й самого Гната Танцюри, турботами Максима Рильського вийшла книга «Пісні Явдохи Зуїхи», до якої увійшло 925 пісень, записаних з уст подільської берегині народних скарбів. Коли презентували книгу в Польщі, Болгарії, Македонії, тамтешні фольклористи не вірили, що одна людина могла стільки знати пісень. Про пісні Явдоха казала наступне: «Якби я, сину, не співала, то давно лопнула б. Я дуже бідувала цілий свій вік, тяжко та гірко робила, як чорний віл. А що маю? Тільки й того, щоб не здохла з голоду. Ото тільки й мого, що не раз, бувало, поспіваю та поплачу... А чого б плакав сліп, якби бачив світ? Пісні помагали мені боротися з бідою. Де ті пісні, в мене бралися? Так, наче хто нашіптує мені збоку. А пісні любила, ой любила... То інші вбивалися у воли, в корови, а я, бідна, — в пісні. За гарну пісню, здається, дала б око видерти, нехай я світю одним уже, аби я знала ту пісню, бо тільки й мого, ото тільки й мого багатства…»

117 років від дня народження Гленна Міллера (1904-1944), американського тромбоніста, аранжувальника, засновника і керівника одного з кращих і найзатребуваніших джаз-оркестрів кінця 30-х – початку 40-х років ХХ ст. (оркестр Гленна Міллера). Серйозно займатися музикою Гленн Міллер почав у підлітковому віці. Якось місцевий м’ясник, у якого хлопець підробляв у вільний від навчання час, подарував йому тромбон. З того все й почалося. Юнак досить швидко опанував інструментом, вступив до місцевого оркестру й з головою поринув у гастрольний вир. Згодом, заради музики він навіть кине навчання в університеті штату Колорадо і переїде до Лос-Анджелесу, змінюючи один за одним, переважно аматорські, музичні колективи на більш професійні. Визначальною в музичній кар’єрі Глена Міллера стала зустріч із Беном Поллаком, який звернув увагу на талановитого молодого музиканта й запросив того грати в оркестрі та писати для нього аранжування. Біг-бенд Поллака був справжнім оркестром, і саме там Міллер пройшов свої «джазові університети». Крім того, у 20-30-х роках він співпрацював з Редом Ніколсом, оркестром братів Дорсі та Бенні Гудменом – видатним джазовим кларнетистом, «королем свінгу» (з Гудменом він товаришував до кінця життя). У 1938 році Гленн Міллер здійснив давню мрію – створив власний джазовий колектив, який так і називався: оркестр Гленна Міллера. Новий музичний гурт вирізнявся надзвичайно різноманітним репертуаром. Крім популярних бродвейських мелодій, тем із мюзиклів та інших «стандартів» маестро запропонував слухачеві оригінальні твори, які вперше пролунали саме в його оркестрі й визначили естетику колективу. Характерними були самі назви композицій: «Серенада в стилі блюз», «Коктейль місячного сяйва» та ін. Лірико-романтичні балади чергувалися з швидкими п’єсами, на кшталт «Чаттануга Чу-Чу», «У настрої», які були першими зразками танцю, що згодом називатиметься джайв. Міллер був доволі жорстким керівником: в оркестрі панувала залізна дисципліна (на відміну від того ж таки біг-бенду Дюка Еллінгтона). Заборонялись розмови на сцені під час виступів, у нагрудних кишенях піджаків оркестрантів хусточки повинні були збігатися з кольором шкарпеток, а курити музиканти мусили лише сигарети марки «Честерфільд» – офіційного спонсора колективу. Втім, головним було те, що саме у власному оркестрі на всю потужність розкрився видатний талант Міллера-аранжувальника. Боббі Хеккет називав його «генієм аранжування, спроможним декількома штрихами надати нове звучання старій темі». Вершиною творчих здобутків біг-бенду став вихід у розпал Другої світової війни фільму «Серенада сонячної долини» (1941). Комедійно-розважальна стрічка,  сповнена чарівною музикою у виконанні міллерівського колективу, підкорила серця не лише американців, але й європейців. У 1944 році фільм показували в Радянському Союзі. Почуте викликало фурор і цілу хвилю копіювань міллерівських оркестровок. Але насолоджуватись новими ритмами довго не довелося: у 1948 році джаз у СРСР був заборонений (відомий слоган тих часів: «сегодня слушает он джаз, а завтра Родину продаст»). Прикметний факт: так само як і в Радянському Союзі джаз був заборонений і у нацистській Німеччині – там його відносили до дегенеративних видів мистецтва. Наприкінці вересня 1942 року Міллер розпустив власний колектив, створивши натомість Армійський оркестр військово-повітряних сил. Музикант прагнув хоч чимось допомогти армії й новостворений військовий колектив був покликаний підтримувати бойовий дух американських військових. Ритм був шалений: так, лише протягом одного місяця оркестр 35 разів виступав у військових частинах і взяв участь у 40 радіопрограмах. Загинув Гленн Міллер в авіаційній катастрофі 16 грудня 1944 року над Ла-Маншем. Ані тіло, ані літак так і не знайшли.

83 роки від дня народження Борислава Брондукова (1938–2004), українського актора. Як кіноактор Брондуков дебютував у 1962 році у фільмі Сергія Параджанова «Квіти на камені». Пізніше знявся у понад 110 фільмах, зокрема, в таких відомих, як «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Вавилон-ХХ», «Ми з джазу», «Гараж», «Осінній марафон», «Афоня», «Одруження», «Шерлок Холмс і доктор Ватсон». Про нього знято відеофільм «Небилиці про Борислава» та телестрічку «Борислав Брондуков. Прибуття поїзда».

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-