7 лютого. Пам’ятні дати
На відміну від інших конструкторів, котрі почали створювати власні літаки з молодих років, Олег Антонов очолив конструкторське бюро, коли йому було вже сорок (1946). Починав з нуля, досвідчених фахівців катастрофічно не вистачало, до новоствореного КБ доводилося набирати вчорашніх випускників Новосибірського авіаційного технікуму. Скептики лише знизували плечима, але не такою людиною був Олег Антонов, аби сумніватися в успіху справи. Йому було поставлене конкретне завдання, і він його виконував. Авіацією та авіабудуванням Антонов захоплювався з юнацьких років. У 1924 році під час навчання в Саратовському індустріальному технікумі збудував свій перший планер. У 1930 році закінчив машинобудівний факультет Ленінградського Політехнічного Інституту. В 1938–1946 роках працює в ДКБ (дослідно-конструкторське бюро) Яковлєва. Спочатку провідним інженером, під час війни заступником головного конструктора, у 1945–1946 роках – начальником філіалу цього ДКБ у Новосибірську, а з 1946 року і головним конструктором. У 1952 році Антонов та провідні спеціалісти цього КБ переїхали до Києва, де їм практично заново довелося створювати й колектив, і виробничу базу. У 1967–1984 генеральний конструктор київського ДКБ. Загалом Антонов створив 52 типи планерів та 22 типи літаків. У 1997 Національною Академією наук України була заснована Премія НАН України імені О.К. Антонова, яка вручається Відділенням механіки НАН України за видатні досягнення в галузі технічної механіки та літакобудування. Авіаконструктор був тричі у шлюбі, мав чотирьох дітей. Коли народилася молодша донька – Олегові Костянтиновичу було за 60. Вів активний спосіб життя, завжди робив зарядку, влітку грав у теніс, взимку катався на лижах – і не в Австрійських Альпах, а на київських пагорбах. Непогано малював – переважно пейзажі та натюрморти. Писав вірші, цитував Гоголя. Чудово знав французьку, розмовляв англійською. За спогадами рідних, він не був фанатиком роботи – радше, був людиною міри, для котрої робота – це робота, а сім’я – це сім’я, як два крила у літака. Товаришував з Борисом Патоном і Миколою Амосовим – ті теж були прибічниками здорового способу життя. За своє життя академік Антонов устиг все – збудувати дім, посадити сад, виховати дітей і чимало учнів. А його літаки і сьогодні в небі.
Події дня:
7 лютого 2014 року, під час Революції Гідності, активісти знову пікетували будівлю Служби безпеки України. Близько тисячі осіб вимагали від керівництва відомства розібратися з сепаратистськими заявами Верховної Ради Криму, викраденнями людей в Україні і зупинити політичні переслідування активістів.
Інший мітинг пройшов під стінами Генеральної прокуратури. Люди вимагали звільнити їхніх побратимів-арештантів та порушити кримінальні справи проти правоохоронців, винних в побитті майданівців.
Ще один пікет українці провели у Вашингтоні. Там представники діаспори організували перед посольством України в США акцію, у ході якої частина мітингувальників лягли на тротуар, накрившись українськими прапорами, тоді як інші тримали в руках фотографії загиблих і покалічених активістів Євромайдану і побитих журналістів. Акція пройшла під час урочистої вечері в посольстві, у якій брали участь народні депутати від Партії регіонів Сергій Клюєв і Олена Бондаренко.
7 лютого у Сочі відкрились XXII Зимові Олімпійські ігри. На церемонії відкриття був присутній і Віктор Янукович. Цього ж дня він провів кілька зустрічей - з генеральним секретарем ООН Пан Гі Муном, генеральним секретарем Ради Європи Турбйорном Ягландом, головою ОБСЄ Дідьє Буркхальтером. Віктор Янукович закликав міжнародні організації приєднатися до проведення конституційної реформи в Україні. У ввечері Янукович зустрівся з президентом РФ Володимиром Путіним. Деталі зустрічі не розголошувались. Однак більшість спостерігачів зійшлася на думці, що мова йшла про надання Україні фінансової допомоги.
Ювілеї дня:
217 років від дня народження Миколи Маркевича (1804-1860), українського історика, етнографа, письменника, поета, музиканта. Найбільшої слави зажив як історик, збирач архівних документів про наше минуле. Спадщина цієї багатогранної людини дорогоцінна нам, передовсім, величезним архівом і опублікованою п’ятитомною «Історією Малоросії». Це, зокрема, безцінне (мало не єдине) джерело для пізнання свого родоводу нащадкам української еліти ІХ-ХVІІ ст. Там – докладні списки князів, козацьких гетьманів, полковників. Подано реєстр полків і сотень в Україні. Перераховано Київських митрополитів, православних, католицьких і греко-католицьких єпископів, ректорів і викладачів Києво-Могилянської академії. А ще – хронологічна таблиця подій в Україні, битв, у яких брали участь українці. До творчості Маркевича з великою повагою ставився Тарас Шевченко, користувався його «Історією Малоросії», створюючи «Гайдамаків», «Живописную Украину» тощо. Поет присвятив Маркевичу вірш «Н. Маркевичу», який вперше був надрукований у «Кобзарі» 1840 року. Тривалий час вони були «великими приятелями» (за словами самого Шевченка). У 1847 Маркевич поклав на музику поезію «Нащо мені чорні брови» Шевченка, поширював його твори, заборонені цензурою, але поступово вони віддалилися один від одного й після повернення Шевченка з заслання приятельських стосунків не поновили. «Кобзар» 1860 року вийшов вже без вірша «Н. Маркевичу» («Бандуристе, орле сизий!..»). Зібрана Маркевичем велика колекція документів з історії України ХVІІ-ХVІІІ ст. і його щоденники зберігаються, на жаль, не в Україні, а в Росії (в Російській державній бібліотеці та в Інституті літератури Російської АН).
209 років від дня народження Чарльза Діккенса (1812–1870), британського письменника. Популярність Діккенсу приніс сентиментально-гумористичний роман «Посмертні записки Піквікського клубу». Крім того, він є автором романів «Пригоди Олівера Твіста», «Домбі й син», «Девід Копперфілд», «Холодний дім» та ін. У Великобританії до 200-річчя від дня народження Діккенса була розгорнута грандіозна ювілейна кампанія. Письменникові, якого шанують нарівні з Шекспіром (вони навіть поховані поряд у Вестмінстерському абатстві), присвячували численні виставки, фестивалі, ювілейні видання, теле- і радіорепортажі. Діккенс прожив лише 58 років, але встиг за цей час надзвичайно багато – написав 20 романів, велику кількість оповідань, п’єс, есе, статей. Мова творів Діккенса надзвичайно яскрава, соковита, немовби створена для читання вголос. Письменник був неабияким актором; він сам читав власні твори. Перший його виступ відбувся у 1853 році в Бірмінгемі, де напередодні Різдва він зі сцени читав «Різдвяну пісню в прозі» та «Цвіркуна за пічкою». Відтоді публічні читання стали для Діккенса справою звичною і необхідною. Він їздив різними містами Англії, Ірландії, Шотландії, влаштовував благодійні читання в Парижі (1863) і під час другої мандрівки до Америки (1867-1868). Діккенсові виступи перетворювалися на справжній театр одного актора: він перетворювався в кожного персонажа, про якого читав. Його вважали одним із найяскравіших читців століття. Любов британців до Діккенса була безпрецедентною. Він був справжнім щасливцем літературної долі. Ніде протягом усього ХІХ ст. не існувало таких щиросердних взаємин між письменником та нацією. І недарма в 1853 році йому було присвоєно звання національного письменника Англії.
157 років від дня народження Дмитра Гайдамаки (1864-1936), українського актора, режисера і антрепренера. Сценічну діяльність почав в 1891 році у трупі Марка Кропивницького. Протягом 20 років (1897–1917) очолював власну трупу, пересувні театри. Трупа Гайдамаки відзначалась серйозною, продуманою постановкою кращих тогочасних п’єс: «Олеся», «Дай серцю волю», «Доки сонце зійде», «Глитай, або ж Павук» Кропивницького, «Наймичка», «Безталанна», «Суєта» Карпенка-Карого та ін. Навіть маючи перед собою вже готові зразки високої майстерності у постановці п’єси, трупа намагалася бути оригінальною у своїх виставах, творчо використовувати здобутки провідних колективів. З усіх представників українського театру Дмитро Гайдамака першим почав (у 1905 році) друкувати афіші і програми українською мовою. За часів своєї кар’єри неодноразово отримував запрошення працювати актором на російській сцені, але, не дивлячись на привабливі пропозиції, не залишив український театр і продовжував служити національному мистецтву. Останні два роки свого життя грав на сцені Дніпропетровського українського драматичного театру. Помер у 1936 році в Дніпрі.
Сьогодні святкує свій день народження Гайдемарі Стефанишин-Пайпер (1963), американська астронавтка українського походження. Гайдемарі здійснила дві космічні місії: у 2002 та 2008 роках, протягом яких вона п’ять разів виходила у відкритий космос. Загальний час 33 години і 42 хвилини. Цікаво, що батько Гайді народився на Львівщині. І хоч астронавтка прожила все своє життя у США, вона досить непогано володіє українською мовою, адже по суботах відвідувала українську школу, де вивчала українську та знайомилася із традиціями. Після закінчення середньої школи, навчалася Массачусетському технологічному інституті. У червні 1985 року вступила до Військово-морських сил США: пройшла підготовку у Вишкільному центрі рятувальних і підводних операцій ВМС (Панама-Сіті, штат Флорида). У 1996 році Гайдемарі прийняли до корпусу американських астронавтів NASA як кандидата на політ у складі місії.
Роковини смерті:
Цього дня 1933 року пішов з життя відомий український театральний діяч, актор, режисер, письменник Микола Садовський (1856-1933). Брат Івана Карпенка-Карого, Марії Садовської, Панаса Саксаганського. У 1906 році разом з Марією Заньковецькою заснував у Полтаві мандрівну трупу, яка у 1907 стала першим українським постійним стаціонарним театром у Києві – Театром М. Садовського. Помер 77-річний корифей українського театру в Києві, в домі Валентини Чаус. (Валентина Чаус – останнє кохання Садовського, була на 45 років за нього молодшою). Марія Заньковецька, з якою Миколу Садовського пов’язували не лише творчі стосунки, але й тривале кохання, на похорони не прийшла. Літератор Григор’єв згадував події того дня: «Родичі підвели до вікна тяжко хвору Заньковецьку, вона пильно дивилась на процесію, яка по дорозі на Байкове кладовище зупинилась поблизу її будинку, і шепотіла слова прощання: «Прощай, мій старий друже! Зрадливий та коханий». Після похорону я пішов до знайомого будинку. Марія Костянтинівна попрохала розповісти, як поховали, які були промови. Я докладно зупинився на сумній церемонії. Потім згадав сказані колись слова М. Садовського: «Я дуже винен перед Марусею, тяжко винен». Сльози вкрили її очі, сльози полегшення, вдячні, цілющі. – Спасибі, тепер можна помирати. Він мене пам’ятав». За рік її теж не стало.
