Чим завинили перед судом вісім борців за незалежність?

Чим завинили перед судом вісім борців за незалежність?

Укрінформ
Кожен з них прожив яскраве життя, кожен віддав його за Україну

Нещодавно Окружний адміністративний суд міста Києва задовольнив у повному обсязі позов колишнього радника Віктора Януковича Андрія Портнова до Київської міської ради щодо заборони відзначати пам’ятні дати і ювілеї восьми українських історичних особистостей: полковника Армії Української Держави Івана Полтавця-Остряниці, полковників Української повстанської армії (УПА) Василя Левковича, Василя Сидора і Василя Галаси, журналіста і письменника Уласа Самчука, публіциста й політолога Юрія Липи, українського вченого та редактора «Енциклопедії українознавства» Володимира Кубійовича, а також Андрія Мельника, голови Проводу Організації українських націоналістів (ОУН).

Їхні ювілеї мали відзначати ще торік, але святкування були фактично заблоковані, адже одразу після того, як у лютому 2020 року Київська міська держадміністрація затвердила список відзначення пам’ятних дат та ювілеїв українських діячів, Портнов подав позов про їхню заборону. У березні 2020 року Окружний адмінсуд Києва призупинив рішення Київської міської ради. Нині ж, він остаточно заборонив  відзначення. 

У позовній заяві Портнова зазначається, що рішення КМР суперечить Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму», зокрема частини другої статті 2. За словами позивача, ці вісім історичних діячів, чиї ювілеї мали відзначати в 2020 році, співпрацювали з нацистським окупаційним режимом, були колаборантами. А це, в свою чергу, «викликає занепокоєння міжнародної спільноти», але якої саме – позивач не конкретизує. Також позивач зазначає, що Юрій Липа «відомий своїми антисемітськими висловлюваннями та закликами», а інші «тісно співпрацювали з німецькими нацистами». При цьому йдеться про те, що «інформація про діяльність вказаних осіб… міститься у відкритих джерелах» – у яких саме джерелах, теж не уточнюється.

Зі свого боку в КМДА зазначили, що рішення про відзначення пам’ятних дат та ювілеїв цих восьми історичних діячів було спрямоване на розвиток історичної свідомості українців та збереження національної пам’яті. Пам’ятні дати обирали з огляду на список Українського інституту національної пам’яті. До того ж, постаті Івана Полтавця-Остряниці, Василя Левковича, Уласа Самчука, Юрія Липи, Володимира Кубійовича, Василя Галаси та Андрія Мельника підпадають під дію Закону України «Про правовий статус та вшанування пам`яті борців за незалежність України у XX столітті».

Натомість суд зауважив, що «проєкт рішення, пояснювальна записка до проєкту рішення, протокол чергового засідання постійної комісії Київської міської ради з питань культури, туризму та інформаційної політики, та рекомендації до проєкту рішення Київської міської ради «Про відзначення та території Києва пам’ятних дат та ювілеїв у 2020 році» не містять у собі історичного дослідження відносно критеріїв відбору таких осіб…» – і таке інше.

Значна більшість історичних постатей, чиї ювілеї пропонувалося відзначати торік – мало знані широкому загалу українців. Упродовж десятиліть їхні імена перебували під забороною – по суті, були скинуті у прірву забуття радянською пропагандою. Людей, які стільки зробили для української незалежності, звинувачували виключно в тому, в чому й нині пан Портнов: у колабораціонізмі й антисемітизмі. Тож хто вони – ці вісім анафемованих українським судом українців?

Іван Полтавець-Остряниця (1890-1957). Військовий і політичний діяч, полковник Армії Української Держави, один із провідних діячів української еміграції. Надзвичайно цікава, суперечлива постать. Ад’ютант гетьмана Павла Скоропадського, з яким пережив чимало драматичних моментів становлення і падіння Української Держави. Монархіст. Наказний отаман Українського Вільного козацтва. Походив із давнього козацько-старшинського роду. Спочатку служив у царській армії, був видатним офіцером. Його політична українська діяльність розпочалась у Петрограді. Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин. Виступав за створення сильної боєздатної української армії. Саме за його активної участі до України були повернуті давні запорізькі козацькі прапори і клейноди, вивезені ще за царату до Росії. В жовтні 1917 року був організатором Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва; обраний Генеральним писарем.

Павло Скоропадський неодноразово згадує Полтавця-Остряницю на сторінках своїх «Спогадів», зокрема пише, що Остряниця «…великий український ентузіаст, гетьманець, надзвичайно амбітний…» З 1919 року мешкав у Німеччині. В 1921 році виступив як розкольник гетьманського руху, в 1926 проголосив себе гетьманом; підтримував націонал-соціалістичну партію Німеччини. В 1935 році заснував політичну платформу Український національний козацький рух. Утім, широкої підтримки його політичні погляди, а також партія – не мали.

Василь Левкович (1920-2012). Український військовий, полковник Української повстанської армії (УПА). Псевдо «Вороний». Василя Левковича називають «останнім полковником УПА», адже йому, багаторічному в’язню сталінського ГУЛАГу, вдалося не тільки вижити, а й дожити до незалежності України, за яку він боровся. В лавах ОУН перебував із 1938 року. Після початку переслідувань учасників ОУН нацистами перейшов у підпілля, а наприкінці літа 1942-го став заступником організаційного референта Дубнівського окружного проводу ОУН. Пройшов шлях від чотового до керівника воєнної округи «Буг». 

Брав участь у боях проти німців, Армії Крайової та військ НКВС. У лютому 1946 року отримав звання майора УПА, а наприкінці того ж року йому присвоїли звання полковника. Командування УПА дало йому це звання посмертно, вважаючи загиблим.

У грудні 1946 року Василь Левкович був заарештований співробітниками УМДБ Львівської області. Рік провів у львівській тюрмі «на Лонцького». Допити супроводжувалися тортурами. Під час одного з допитів заявив:  «Я залишаюсь ідейним українським націоналістом і від своїх ідей не відступлю, хоч би мені й загрожувала найвища міра покарання – смерть». Його б і розстріляли, але в травні 1947 року розстріл в СРСР замінили 25-річним табірним терміном. Він відбув увесь термін покарання.

Звільнився в грудні 1971 року. Радянського громадянства не визнавав. Паспорт отримав вже український – із тризубом. Реабілітований у січні 1997 року – між іншим, сам домігся власної реабілітації. Нагороджений Золотим хрестом бойової заслуги УПА другого класу. Мешкав у Львові. Трьох років забракло Василю Левковичу, щоб побачити закон України, який визнавав вояків УПА борцями за незалежність України в ХХ столітті.

Василь Сидор (1910-1949). Відомий український військовий, полковник Української повстанської армії, член Організації Українських Націоналістів. Псевдо «Шелест». Один із перших і кращих організаторів УПА. Заступник головного командира УПА Романа Шухевича. З 1936 року очолив провід ОУН на північно-західних українських землях. У 1937 році організовував військові загони «Вовки». Командир сотні "Нахтігаль". Виховав не одну сотню старшин. На початку 1943 року був арештований німцями за участь в ОУН. Крайовий командир УПА-Волинь (1942), УПА-Захід (1944-1949). Належав до Генерального військового штабу УПА (1943-1949). Генеральний суддя ОУН. Загинув у квітні 1949 року в бою з військами МҐБ УРСР на Івано-Франківщині, віддавши життя за вільну від московських окупантів Україну. 

Василь Галаса  (1920-2002), діяч українського національно-визвольного руху, крайовий провідник ОУН Північно-Західних Українських земель, полковник УПА. Псевдо «Орлан». Василя Галасу можна назвати «останнім із могікан» українського національно-визвольного руху.

З 17 років – у лавах ОУН. З 1940 року постійно перебував у підпіллі. Брав активну участь у створенні УПА. Влітку 1943 року Провід ОУН призначив Галасу провідником Перемишльської округи. На своїх теренах 1944 року брав активну участь у створенні УПА. З 1945 року – заступник крайового провідника ОУН Закерзонського краю Ярослава Старуха («Стяга»). Паралельно керував загонами УПА на Перемишльщині та Лемківщині, де працював до 1947 року. Відповідав за зв’язок УПА з Західною Європою. Займався інформаційною роботою – керував підпільною друкарнею, редагував журнали та інші видання УПА. Був виконувачем обов’язків командира УПА-Північ (січень 1951 – 11 липня 1953 років).

Схоплений енкаведистами у 1953 році. Відомим і вельми драматичним є не тільки його повстанське минуле, а й особисте життя – дружиною Галаси була легендарна підпільниця Марія Савчин, яка написала надзвичайно емоційні спогади про підпілля «Тисяча доріг». Після проголошення незалежності України Василь Галаса працював позаштатним співробітником інституту історіографії НАНУ. Був членом Київського братства ОУН і УПА.

Улас Самчук (1905-1987). Журналіст, редактор, письменник, публіцист, громадсько-політичний діяч; член уряду УНР в екзилі. Співпрацював з ОУН – її «культурницьким крилом». Автор одного з перших творів про насильницьку колективізацію в радянській Україні й Голодомор – роману «Марія», роману-хроніки «Волинь». Надзвичайно цікавими й пізнавальними для українців є цикл його спогадів, які охоплюють період 1920-1940 років. Учасник визвольних змагань за створення Карпатської України. З 1948 мешкав у Торонто.

Під час нацистської окупації був головним редактором (1941-1942) газети «Волинь», що виходила друком на території Рейхскомісаріату «Україна». Як редактор і публіцист відіграв визначну роль у формуванні української національної свідомості в період Другої світової війни. 22 березня 1942 року опублікував статтю  «Так було – так буде», в якій майже прямим текстом каже про те, що стається з державами, які зневажливо ставляться до українців; є там і такі рядки: «Україна, це жива, діюча дійсність, …яка домагалася права і яке їй по глупоті завжди відмовлялося. А без того права не може бути здоровою ціла Європа…» Після цього Самчук був арештований німцями; наклад газети був частково конфіскований. На еміграції Улас Самчук доклав надзвичайно багато зусиль до консолідації українських мистецьких сил на Американському континенті. Член комітету зі створення пам’ятника Тарасові Шевченку в Вашингтоні (США).

Твори письменника з початком української незалежності вивчали в школі, але потім, у 2012 році, за часів Дмитра Табачника, міністра освіти президентства Віктора Януковича – вилучили. У нарисі-статті 1941 року «Нарід чи чернь?» Самчук зауважував: «І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія – перманентне намагання когось зробити з нас не тим, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі… нічим іншим не займалася, а лише доводила нам, що ми – не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І то ніде інде, лише у наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах. Нам залазили в саму душу, плювали там на все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися… Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони...»

Володимир Кубійович (1900-1985). «Першою дамою мого серця назавжди залишиться Україна», – так казав професор Кубійович – видатний український географ, демограф, видавець, громадсько-політичний діяч. Активний учасник національно-визвольного руху. Головний редактор та організатор видання в діаспорі багатотомної «Енциклопедії українознавства». Один із організаторів української науки на Заході в 50-70-х роках ХХ століття.

«Ми є. Ми не Польща, не Росія. Ми – Україна», – від самого початку наукової діяльності невтомно доводив учений. У 1940 році очолив Український центральний комітет (УЦК) у Кракові (був головою до 1944 року), який координував діяльність українських громадсько-культурних організацій у генерал-губернаторстві. Зробив надзвичайно багато для піднесення української культури й авторитету українців. Зокрема, координував культурницьку й організаційну діяльність на найзахідніших українських землях (так зване Закерзоння), що були перед війною головним об’єктом посиленої полонізації.

Був одним із організаторів Військової Управи, доклав чимало зусиль для формування частин дивізії військ СС «Галичина» – українського військового формування у складі німецьких збройних сил. Прикметно, що Нюрнберзький трибунал не засудив дивізію Ваффен СС «Галичина»; крім того, комісія Дешена, створена урядом Канади на вимогу Центру Візенталя в 1985 році, жодного з учасників цієї дивізії не визнала винним у скоєнні воєнних злочинів у роки Другої світової війни. До слова, щодо військової колаборації – єдиними, хто не брав участь у німецьких збройних формуваннях, були поляки.

Після війни всі свої зусилля професор Кубійович спрямував на створення «Енциклопедії українознавства», яку в СРСР одразу ж назвали «злочинним текстом», але змушені були поворушитися, й таки дати хоч якусь відповідь, тож нею стала «Українська радянська енциклопедія». Мешкав учений у Франції. Все його життя й діяльність були спрямовані на «перетворення українства з етнічної маси в політичну націю».  

Андрій Мельник (1890-1964). Український політик, голова Проводу Організації Українських Націоналістів. Другий голова ОУН, «права рука» Євгена Коновальця. Людина, яка стояла біля витоків незалежної України.

У січні 1919 року, 29-річний Андрій Мельник, разом із Євгеном Коновальцем зустрічав делегацію Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Був присутній під час проголошення Акта Злуки між УНР і ЗУНР. Ідею єдиної соборної України підтримував упродовж усього життя. Так само, як і Євген Коновалець, Андрій Мельник був переконаний у тому, що здобути й утримати державність можна тільки тоді, коли є боєздатна й патріотична армія. Власне саме цій ідеї він і присвятив своє життя.

Поет Євген Маланюк називав його «Людиною із шовку і сталі». Олег Ольжич характеризував Мельника «людиною, яка ніколи не ламалась і мала відчуття суті історії». Після розколу ОУН на початку 1940 року очолив фракцію ОУН(М). У роки нацистської окупації України послідовно обстоював ідею створення української незалежної держави. У 1944 році перебував в ув’язненні (табір Заксенхаузен).

Повоєнний період свого життя присвятив боротьбі за консолідацію емігрантських сил, у 1957 році висунув ідею створення Конгресу Українців, яка була реалізована через 10 років – створенням Світового конгресу вільних українців. Помер і похований у Люксембурзі.

Юрій Липа (1900-1944). Апологетам «руского міра» є за що ненавидіти цього громадсько-політичного діяча, лікаря, письменника, поета, інтелектуала. Юрій Липа стояв біля витоків української геополітики.

Одесит; був заступником командира Одеської Січі, протистояв більшовицькій навалі в Одесі. Батько Юрія Липи, Іван Липа – перший комісар Одеси від Центральної Ради Української Народної Республіки; саме він, у якості міністра культів Директорії УНР, підписав 1 січня 1919 року закон про автокефалію Української православної церкви.

Широта зацікавлень Юрія Липи вражає: тут й історія, археологія, антропологія, філософія, соціологія, політологія, психологія, економіка. Серед чималої кількості праць Юрія Липи вирізняються дві: «Розподіл Росії» та «Призначення України» – надзвичайно глибокі й актуальні й зараз, на 30-му році української незалежності. В них ідеться і про російський експансіонізм, і про месіанське засліплення російських шовіністів, і про асиміляторську агресію… А ще про те, що українцям варто дивитися на власну історію власними очима, розірвати московський ланцюг минулого, позбутися накинутих чужих поглядів, які паралізують будь-який національний розвиток. Припинити займатися «історичним самокалічуванням».

Під час війни Липа мав змогу емігрувати на захід, але принципово залишився в Україні. Був пов’язаний з УПА. Лікував поранених бійців – крім усього іншого, був добрим лікарем, чудово знався на травах (випустив навіть кілька книжок). Убитий на Явірщині енкаведистами в серпні 1944 року. Він фактично передбачив власну смерть, але передбачив ще дві речі – історичний шанс для України і розпад Радянського Союзу. А це цитати: «Не можна відчути власної історії, препарованої чужинцем…»; «Легко на війні вогнем бити в позиції ворога, тяжче вгадувати чужі пропагандистські й провокаторські посуви…» Втім, це необхідно робити, адже «вороги української державності рухатимуться до збільшення проєктів зі знищення Українців».

* * *

Вони були різні – ці восьмеро звичайних українців, але своєю долею вони обрали Україну – служіння їй. Від початку і до кінця життя. Так, часом вони припускалися прикрих помилок – іноді й фатальних, – не тих обирали союзників, подекуди сповідували погляди, які на сьогодні можуть видатися неприйнятними, хоча тоді відповідали мейнстриму й були притаманні практично всім національним визвольним рухам Європи. Втім, чого ніхто не може заперечити – це мужності цих людей, їх самовідданості, високої самопожертви у боротьбі за майбутню незалежність України; просто – за її існування, присутність і на мапі світу, і серед інших держав. Гідну, вільну від рабства, меншовартості, єдину Україну. Життя цих достойників, їхню творчість, їхні погляди, діяльність – потрібно вивчати. Для того, щоб знати, і для того, щоби вчитися на їхніх уроках. Тож чи може якийсь звичайний суд змусити українців забути про них, заборонити відзначати їхні ювілеї, заборонити вважати їх героями? Риторичне запитання. 

Світлана Шевцова. Київ

Фото з відкритих джерел

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-