Про що сперечалися український і польський дипломати?
Тема вшанування у ФРН пам’яті жертв німецького націонал-соціалізму є складною і дуже чутливою. А у випадку України й Польщі перетворилася на історію, яку деякі німецькі ЗМІ хочуть подати як «конфлікт двох дипломатів»: українського посла Андрія Мельника і польського посла Анджея Пшилебського.
Предметом непорозуміння, або, скажімо, «конфлікту бачення», стало питання спорудження у Берліні меморіалу загиблим від рук фашистів. Обидві сторони не перший рік і дуже активно працюють над тим, щоб у столиці ФРН з’явився окремий пам’ятник відповідно українцям і полякам – жертвам гітлерівців.
ДОВГА ДОРОГА БУНДЕСТАГУ
На момент, коли в Німеччині фактично вперше було порушено питання історичної відповідальності саме перед Україною, після завершення Другої світової війни уже минуло понад 70 років. Це сталося в травні 2017-го, коли фракція Зелених/Союз90 у Бундестазі, а саме депутат Марілуїза Бек ініціювала парламентські дебати на цю тему. Бек залучила одного з найавторитетніших фахівців з питання відповідальності Німеччини перед Україною, американського історика, професора Єльського університету Тімоті Снайдера. Історик переконаний, що саме Україна була в центрі гітлерівського проєкту колонізації та поневолення Східної Європи, головною метою всієї Другої світової війни та її епіцентром. Учений оперує, зокрема, такими цифрами: у 1941-1945 роках загинуло 3,5 млн мирних жителів радянської України, а також близько 3 млн українців, котрі воювали в лавах Червоної армії. З Україною пов’язана й така темна сторінка історії Німеччини, як Голокост.
Резолюцію Бек не голосували, але відправили на доопрацювання до Комітету в закордонних справах. І тут проблема радше не в тому, що правляча коаліція (консерватори ХДС/ХСС і соціал-демократи) не підтримують Україну, а що не було проведено попередньої підготовчої роботи з парламентською більшістю, яка фактично ніколи не підтримує неузгоджені з нею резолюції опозиції. Отже, якби до дебатів були спроби знайти консенсус та узгодити спільну позицію, якби була проведена більш ґрунтовна підготовка, результат був би іншим.
Сама Бек до нового скликання Бундестагу на виборах 2017 року не балотувалась. Але «Зелені» залишилися найбільш послідовними друзями України в німецькому парламенті. Хоча, коли 9 жовтня 2020 року в Бундестазі знову було порушено тему історичної відповідальності в контексті пропозиції створити у Берліні Центр документації, освіти та пам’яті, присвячений історії Другої світової війни та націонал-соціалістичної окупації, насамперед у Східній Європі – вони не наполягали відкрито на тому, щоб мільйони українських жертв були вшановані окремо. Дарма, що поза сесійною залою підтримували.
Через кілька днів, 30 жовтня, депутати знову повернулися до цього питання й погодилися щодо створення окремого польського меморіалу. Ось тут слід згадати Німецько-українську комісію істориків. У період між двома дебатами у Бундестазі депутати вислухали (за зачиненими дверима) кількох істориків, зокрема з цього органу, які підтримали саме проєкт польського меморіалу.
У будь-якому разі годі сподіватися на підтримку цього скликання Бундестагу, він уже входить у передвиборчий модус, і жодні пам’ятники його не хвилюють так, як наступні вибори у вересні. Українська ж сторона розраховує на плідне співробітництво з нашими друзями, зокрема «Зеленими», в наступному складі парламенту.
ДИПЛОМАТІЯ У ЛИСТАХ
Андрій Мельник у численних інтерв’ю найвпливовішим німецьким ЗМІ й на зустрічах з німецькими політиками, говорячи про кількість загиблих у роки Другої світової війни українців, оперує цифрою 8 млн, що загалом збігається з оцінками професора Снайдера.
Після святкування 75-річчя Перемоги над фашизмом у Європі 8 травня 2020 року посол Польщі у ФРН Анджей Пшилебський написав листа своєму українському колезі, у якому вирішив «розставити крапки над і» та повчити українців їхній історії.
Якщо стисло, то зміст послання містить такі меседжі: дипломат ставить під сумнів розрахунки української сторони щодо кількості жертв і закидає їй масовий колабораціонізм з окупантами (якого, за його словами, геть не було серед поляків). «Згідно з оцінками, у Рейхскомісаріаті Україна загинуло близько 1 млн цивільних громадян, переважно йдеться про євреїв, котрі були вбиті під час винищення європейського єврейства… Щодо жертв серед етнічного українського цивільного населення, то мова йде про не більше як кілька сотень тисяч… Більшість українських жертв Другої світової війни становлять солдати Червоної армії та українські добровольці, які воювали у формуваннях, котрі колаборували з німцями», – ідеться в листі.
Такі пасажі викликали обурення не лише українських дипломатів, а навіть німецьких політиків.
У Києві, куди було передано це послання, не стали відповідати в стилі «сам дурень», а передали його до Академії наук України, щоб там «аргументи» проаналізували й дали фахову історичну оцінку. Незабаром вона буде оприлюднена.
До речі, впадає в око те, що аргументація представника польського МЗС дивним чином збігається з наративом російських пропагандистів (який радісно підхоплює певна частина представників німецького суспільства, зокрема політиків) про ледь не масовий колабораціонізм українців.
Мельник таким листом був не просто здивований, він був відверто обурений, назвав його «безсоромним» і «зайвим доказом того, що польська сторона, очевидно, намагається монополізувати себе як головну жертву Другої світової війни». Змістом послання дипломат, не вагаючись, поділився з журналістами й депутатами Бундестагу, кожному з яких (окрім представників правопопулістської «Альтернативи для Німеччини») написав листа зі своїми аргументами та вклав копію польського з припискою, що в польському листі людські втрати українського народу були цинічно піддані сумніву й маніпулюванню, багато інших історичних фактів повністю перекручено і всю історію перевернуто з ніг на голову. Німецьких політиків дипломат застеріг, що «особливий режим для обраної групи жертв» може мати далекосяжні негативні наслідки для міжнародного порозуміння.
Далі зав’язалося жваве листування посла с депутатами та членами уряду.
Депутатам, у тому числі президентові Бундестагу, та урядовцям Мельник писав кілька разів. І отримав кілька десятків відповідей, деякі з них колективні. У листах політики вдаються до дипломатичних формулювань, суть яких зводиться до згадування «особливостей та історичної специфіки» німецько-польських відносин, коли поляки чи не століттями потерпали від більш могутніх сусідів. Інформують, що порівняння кількості жертв недоречне, що не треба націоналізувати питання «культури пам’яті».
НІКОЛИ НЕ ЗДАВАТИСЯ
Загалом почуття провини німцям не позичати. Наприкінці січня президент Бундестагу традиційно вшановує пам’ять жертв націонал-соціалізму та наголошує на необхідності не забувати про скоєні в минулому злочини нацистів. Але йдеться наразі не про посипання голови попелом, а саме про визнання.
Для України важливо, окрім іншого, вийти з тіні СРСР, який досі асоціюється з Росією. У головах чималої кількості німців усі колишні радянські громадяни та воїни Червоної армії є «росіянами». Небагато знайдеться в підручниках історії для німецьких шкіл згадок саме про українські жертви війни, як і про Голодомор та інші сторінки української історії.
З Польщею все інакше.
Не хочеться думати, що нині на думку німецьких політиків впливає той факт, що останніми роками Варшава знову мусує питання репарацій, яке в Берліні вважають закритим десятки років тому.
Посол Андрій Мельник сваритися з польським колегою жодним чином не бажає, проштовхувати український пам’ятник замість польського не збирається, він просто хоче, аби в німецькій столиці з’явилося місце, яке б нагадувало про мільйони українців, котрі пішли з життя через злочини Третього рейху. Вшанування пам’яті жертв націонал-соціалізму він бачить одним зі своїх основних завдань.
Здаватися Мельник не має намірів. Дипломат продовжує закликати відмовитись від «подвійних стандартів» у підходах до вшанування пам’яті жертв нацистського режиму. «Вибірковий підхід Бундестагу до надзвичайно чутливих питань історичної пам’яті несе в собі великі небезпеки. Адже у багатьох складається враження, що до жертв Другої світової війни на практиці можна застосовувати подвійні стандарти, що одні нації, мовляв, заслуговують на окремий меморіал, а інші – ні. Цього за жодних обставин не можна допустити», – зазначив Мельник у розмові з автором.
До речі, Рада зовнішньої політики «Українська призма», яка щогрудня проводить опитування про міжнародні перемоги і провали України, за результатами 2020 року «найбільш продуктивною у представленні й захисті інтересів України за кордоном» дипломатичною місією назвала посольство України у ФРН. І можна не сумніватися, що дискусія щодо спорудження у Берліні пам’ятника українським жертвам нацизму ще далеко не завершена.
Ольга Танасійчук, Берлін
