Сьогодні, 19 грудня, сторіччя від дня народження видатного українця Миколи Даниловича Руденка (1920-2004). За своє 83-річне життя він встиг пережити і зробити дуже багато. Фронтовик, письменник і поет, якому загострене почуття правди не залишило шансу бути благополучним «радянським письменником». Руденко став правозахисником, дисидентом, одним із засновників Української Гельсінської групи. Його вірним другом і помічницею була Раїса Руденко (на жаль, пішла від нас 3 жовтня цього року).
Про Миколу Руденка та його дружину, про дисидентський рух і про себе, про дружбу, яка об'єднувала правозахисників з різних республік, згадує інша видатна людина, латвійська дисидентка Лідія Ласмане-Дороніна, яка цього літа відсвяткувала своє 95-річчя.
«Я НАРОДИЛАСЯ В НЕЗАЛЕЖНІЙ ЛАТВІЇ, У ВІРУЮЧІЙ РОДИНІ»
- Лідіє, розкажіть, будь ласка, як ви познайомилися з Миколою Руденком?
- Спочатку я познайомилася з його дружиною Раєчкою Руденко. Ми разом сиділи у мордовському таборі. У мене це був третій строк. Взагалі незрозуміло за що.
- А перші два строки - розуміли за що?
- Вперше мене заарештували у 1946 році. Я тоді навчалася у школі медсестер. Моїх батьків і мене схопили і засудили за «допомогу бандитам».
- Тобто, "лісовим братам", партизанам?
- Так. Я - із Західної Латвії. Народилася у дуже хорошій, віруючій родині. І в незалежній країні! Для мене саме це було природним - жити в своїй країні. Тому, коли прийшов один окупант у 1940 році, потім інший – у 1941-му, ось це було ненормально, неправильно. У 1945 році, коли Червона армія знову наближалася до наших місць, багато латишів змогли через море втікти, поплисти до нейтральної Швеції.
- Хтось із ваших близьких теж поплив?
- Так, моєму рідному братові вдалося перебратися до Швеції і залишитися там після війни. Але більше ніхто з нашої родини не зміг виїхати... Мій перший строк був п'ять років і три роки заслання.
- А коли і за що другий строк?
- Це вже у 1970 році – за самвидав. Тоді дали два роки. Мені на той час вже вдалося повернутися з Воркути до Латвії, у Ригу. Оскільки строк був невеликим, то я відбувала його тут. Зізнатися, після цього я вже не могла подумати, що мені доведеться ще побувати у в'язниці. Але, коли до влади прийшов Андропов, у 1983 році почалася кампанія «наведення порядку». Напевно, арешт «політичних» вважався її природною частиною... Сьогодні, коли згадуєш минуле, то думаєш: депортація 1941 року, депортація 1949 року, наступні арешти і висилки. Ще кілька таких хвиль виселень, і з латишами могло би бути, як колись з кримськими татарами, з Кримом: народ вивезли, а земля залишилася. Можна заселяти її наново…
«СВОБОДА ПРОСТО ТАК НЕ ДАЄТЬСЯ»
- Яким був третій строк?
- Дали, як в молодості – п'ять років ув'язнення і три роки заслання.
- І знову вивезли далеко від дому...
- До Мордовії. Земля, як земля. Хороша природа, можна господарювати. Але тоді там було багато таборів.
- Так, Мордовська АРСР з брежнєвських часів стала горезвісною своїми таборами, в яких сиділо багато дисидентів з усіх «союзних республік».
- У нас була чудова компанія у таборі (структура Дібровлагу в Мордовії, - ред.). Освічені, розумні люди зі своїми переконаннями, своїм чітким поглядом на події в СРСР. Багато віруючих. І ми дуже дружили - люди різних національностей з різних "союзних республік": естонка, литовки, українки, росіяни. Важливо, що «політичних» тримали окремо від тих, хто мав кримінальні статті. У нас була своя ніби "мала зона".
Хоч ми перебували в ув'язненні, було відчуття внутрішньої свободи. Пам'ятаю, що одна начальниця у таборі особливо ненавиділа нашу компанію - ось за це почуття свободи. У нас біля барака від колишніх сідельців залишилися кілька грядок, росли ягоди. Ми теж доглядали за ними. Так ось цій начальниці було важливо все заборонити, знищити, витоптати – і грядки, і відчуття свободи... Але треба розуміти, що така свобода просто так не дається. Ми її отримували завдяки взаємній підтримці, солідарності, протестам, у тому числі голодуванням. Ось там, у таборі, я познайомилася з Раєчкою Руденко, яку посадили за вірші її чоловіка.
- Може, згадайте ще когось з України?
- У нашій компанії ще були Ольга Хейко-Матусевич (за "літературну пропаганду та агітацію"), Ірина Ратушинська…
- З Одеси? Мої добрі знайомі в юності писали з нею під загальним псевдонімом…
- У неї були дуже хороші вірші. Її посадили за правозахисну діяльність і вірш «Батьківщина». (Починається зі слів «Ненавистная моя родина! / Нет постыдней твоих ночей. / Как тебе везло / На юродивых, / На холопов и палачей!» З часом погляди Ратушинської (1954-2017) зазнали змін, і у 2014 році вона підтримала агресивну політику РФ проти України, - ред.).
«НА АЛТАЇ РАЄЧКА І МИКОЛА ВЗЯЛИ НАДІ МНОЮ ШЕФСТВО»
- Якщо вас заарештували у 1983 році, то виходить, що початок перебудови і гласності ви зустріли у таборі?
- Так і було. Микола Руденко відбув строк у таборі трохи раніше, і його відправили відбувати заслання на Алтай (Горно-Алтайська АО, с.Майма, - ред.). А у 1986 році і Раєчці дозволили поїхати до нього. Так їхня сім'я возз'єдналася. На початку 1987 року мене теж перевели з табору на заслання. Мені пощастило, що це був Алтай, місця недалеко від сім'ї Руденків. Тому я іноді їздила до них на гостини.
- Як саме?
- Рейсовим автобусом. Заслання, це звичайно, не свобода. Але все ж і не в'язниця, не табір. Тим більше, що на Алтаї є дуже красиві місця. Руденки взяли наді мною, як це сказати…
- Шефство?
- Так, так можна. Вони казали, що я після табору занадто худа і мене треба привести в норму, «відгодувати».
- Це точно. Є така якість в українських родин - намагатися, щоб всі близькі були як слід нагодовані. І чим же вони вас "відгодовували"?
- Вони там щось і самі вирощували. Але головну надію Рая та Микола покладали на мед і сало, які їм надсилали з України. Але, звичайно ж, не для цього я до них їздила. Дуже приємно було спілкуватися з цими людьми.
- За часів справжньої свободи ви з Миколою та Раїсою теж зустрічалися?
- Звичайно. Їм невдовзі скоротили строк заслання. Не хотіли дозволяти їхати до України. Але дозволили виїхати за кордон. І лише через кілька років вони змогли повернутися до Києва (у 1990 році, - ред.). А мене звільнили невдовзі після них, в середині 1987 року... Найбільше запам'яталося, як ми з моєю доброю подругою, естонкою, теж з мордовського табору, Лагле Парек (сиділа за «захист прав людини і антирадянську пропаганду», - ред.) їздили на гостини до Руденків у Київ.
- Цими днями в Україні відзначають 100-річчя Миколи Руденка. Ви щось хотіли б сказати з цього приводу?
- І він, і Раєчка – це люди, з якими радісно було спілкуватися, про яких радісно згадувати. Повторюся, у нас, людей різних національностей, була справжня велика дружба. Зараз ми з вами живемо у вільних країнах. За переконання і віру більше не переслідують. Якщо таких людей, як Миколу та Раїсу Руденків пам'ятають, шанують, це підтвердження того, що ми тоді, за радянської влади, не даремно робили те, що робили... Хочу побажати, щоб українці були вільними та щасливими.
Олег Кудрін, Рига.
Фото: Олег Кудрін і архів Лідії Ласмане-Дороніної