27 листопада. Пам’ятні дати

Як відомо з історичних джерел, про Академію наук почали говорити від початку Української революції у 1917 році. Проте, справа рушила з місця лише наступного року. У травні 1918 з ініціативи тодішнього міністра освіти Української Держави Миколи Василенка була створена комісія із заснування Української академії наук. До листопада ця комісія розробила план організації Академії. Врешті решт, 14 листопада гетьман Скоропадський затвердив, ухвалений Радою Міністрів, закон про заснування УАН.

27 листопада відбулось перше Спільне зібрання Української Академії Наук. Цього дня обрали голову УАН - Володимира Вернадського та її секретаря Агатангела Кримського. Тоді ж були затверджені статут і штати Академії. Згідно зі статутом УАН визначалася «найвищою науковою державною установою на Вкраїні, що перебуває в безпосередньому віданню верховної власті».  Академія постала як самоврядна установа, до складу якої входили 15 інститутів, 14 постійних комісій, 6 музеїв, 2 кабінети, 2 лабораторії, Ботанічний та Акліматизаційний сади, Астрономічна обсерваторія, Біологічна станція, бібліотека, друкарня та архів.

Після окупації України більшовиками у 1921 році було ухвалено «Положення про Всеукраїнську Академію наук», відповідно до якого Академія визнавалася головною науковою установою республіки. Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН) поділялася на три Відділи, а у 1936 році ВУАН перейменували в Академію наук УРСР. З набуттям Україною Незалежності, українська Академія наук стала самостійною структурою, а у 1994 році отримала статус Національної.

Нині Національна академія наук України є вищою державною науковою організацією нашої держави, до складу якої входять дійсні члени, члени-кореспонденти та іноземні члени. АН України представляє Україну у близько 40 міжнародних організаціях, зокрема Міжнародному комітеті з космічних досліджень (COSPAR), Виконавчій раді Міжурядової океанографічної комісії (МОК) ЮНЕСКО, Міжнародному союзі академій гуманітарних та соціальних наук (IUA), Всеєвропейській федерації академій наук (ALLEA) та бере активну участь у діяльності провідних міжнародних наукових об’єднань та центрів: Міжнародному інституті прикладного системного аналізу (IIASA), Європейській науковій асоціації геофізичних досліджень (EISCAT), Європейській організації ядерних досліджень (CERN), Об'єднаному інституті ядерних досліджень, програмних органах ЮНЕСКО, зокрема Міжурядовій океанографічній комісії, Стратегічній групі ЮНЕСКО-МАБ з розробки Стратегії цієї програми на найближче десятиліття тощо.

Найвищий орган НАН України – Загальні збори її членів. До  персонального складу Академії станом на листопад 2020 року входять 170 дійсних членів (академіків), 364 члени-кореспонденти та 83  іноземних члени.

Ювілеї дня:

157 років від дня народження Ольги Кобилянської (1863-1942), видатної української письменниці. У 1927 році з нагоди 40-річчя літературної праці Кобилянської уряд Радянської України призначив їй пенсію. Кобилянська прийняла й подякувала за увагу. Що їй залишалося? Вона хворіла й жила у племінниці, яка її доглядала. Влада одразу ж назвала її «буковинською горлицею», «радянською письменницею» хоча, за великим рахунком, Кобилянська нічого не писала. Геніальна «Земля» була написана у 1902, вишукані за стилем, чудові новели – з 1893 по 1917… Суть творчості Ольги Кобилянської найкраще визначив Василь Стефаник: «Ви вмієте писати так, що прочитавши Вашу робітку, в мене очі добріють, як у дитини. Всі вістря, що могли б ранити людей, Ви ховаєте в себе…» Між Ольгою Кобилянською і Василем Стефаником були щирі, теплі взаємини. Можна сказати, що це було навіть щось більше за приятелювання. Вони не раз зустрічалися, багато років листувалися. Їхнє дивовижне листування, сповнене надзвичайної глибини й експресії, схоже на змагання двох митців, рівновеликих за силою творчого обдарування. Але з одруженням у 1904 році Василя Стефаника з Ольгою Гаморак листування між митцями припинилося. Коханням усього життя Ольги Кобилянської був Осип Маковей – письменник і головний редактор чернівецької газети «Буковина». Кобилянська сама запропонувала йому побратися, але Маковею забракло відваги. Він навіть не сказав рішучого «ні», але невдовзі взяв та й одружився на місцевій міщаночці. Кобилянська була у розпачі. Однією з небагатьох, хто знав про її душевну драму і палко підтримував у нещасті – була Леся Українка. Їх поєднувала щира кількарічна дружба. Товаришки називали одна одну не інакше як «любий хтосічок», «чорненький хтось» (Кобилянська), «біленький хтось» (Українка). Прикметно, що подібні пестливі звертання більше ні на кого іншого не поширювалися. Панна Ольга та пані Леся не були сентиментальними «баришнями» (радше навпаки) і жодним чином не вітали «сюсюкань».

141 рік від дня народження Григорія Чупринки (1879-1921), українського поета, військового і політичного діяча. Чупринка автор збірок лірики: «Огнецвіт», «Метеор», «Ураган» (1910). «Сон-трава», «Білий гарт» (1911), «Контрасти» (1912), поеми «Лицар-Сам» (1913), а також літературно-критичних статей та рецензій. З початком Української революції, у 1917 році став козаком Першого Українського козачого полку ім. гетьмана Б. Хмельницького. У 1919 році очолював повстання проти більшовиків на південній Чернігівщині (нині Київська обл.). Щодо подальшої долі Григорія Чупринки, то версії різняться. За одними джерелами він був розстріляний більшовиками у 1919, за іншими у 1921 році був схоплений чекістами у Києві і страчений. Як би там не було ім'я українського патріота не було забуте, через 20 років Головнокомандувач Української повстанської армії Роман Шухевич обрав для себе псевдо «Тарас Чупринка», об'єднавши імена двох поетів.

102 роки від дня народження Бориса Патона (1918-2020), українського науковця у галузі зварювальних процесів, металургії і технології металів. Народився Борис Патон в Києві в сім'ї вченого Євгена Оскаровича Патона (1870-1953), колишнього директора і засновника Інституту електрозварювання. Був членом Президії АН СРСР (1963-1991), академіком АН СРСР (1962; з 1992 - РАН) та членом цілого ряду зарубіжних наукових організацій. У 1993-2016 роках очолював Міжнародну асоціацію академій наук. Академію наук України Патон очолював більше половини часу її існування - ще з 1962 року.

94 роки від дня народження Олеся Бердника (1926-2003), українського письменника-фантаста, мислителя, громадського діяча, одного з засновників Української Гельсінської групи (УГГ). Автор понад 20 романів і повістей, зокрема повістей «Поза часом і простором», «Привид іде по Землі», «Серце Всесвіту», «Покривало Ізіди», романів «Шляхи титанів», «Стріла часу», «Хто ти?». У своїх творах розробляв переважно психологічні й філософсько-космологічні теми, а також проблеми екології. Був провідником українського гуманістичного об’єднання «Українська Духовна Республіка». Але це лише одна зі сторінок біографії Олеся Бердника. Інша ж була присвячена громадській діяльності. Він був одним із засновником Української Гельсінської групи (УГГ), неодноразово піддавався арешту з боку радянських репресивних органів; сидів у тюрмах і концтаборах. Перший раз його арештували у 1950, коли йому було лише 24 роки. Його, вчорашнього солдата, звинувачували, ні багато, ні мало, в «зраді батьківщини». Бердник, виступаючи на відкритих партійних зборах театру імені Івана Франка, де тоді працював, був обурений тим, що актори театру обмовляли своїх друзів і колег, а також тим, що за вказівкою «згори» перекроюються п’єси класиків. Покарання – 10 років таборів – відбував на Півночі та в Казахстані. Втім, 1955 року був помилуваний завдяки тому що «покаявся». Повернувся в Україну, розгорнув літературну діяльність, став популярним українським письменником-фантастом. Великою популярністю користувалися також його статті й лекції з футурології. Але з початку 70-х років починається період Бердникового дисидентства: постійні обшуки КДБ, вилучення з бібліотек його творів, цькування. Восени 1976 року Бердник вів консультації з Миколою Руденком, Оксаною Мешко, Левком Лук’яненком про створення Української Гельсінської Групи і 9 листопада 1976 року став її членом-засновником, підписавши Меморандум №1 «Вплив Європейської Наради на розвиток правосвідомості в Україні», де обґрунтована поява правозахисного руху, наведено список українських в’язнів сумління. Крім того, він постійно писав листи, звернення до керівництва СРСР, установ ООН. У 1979 році за «антирадянську агітацію» знову був арештований. Його визнали небезпечним рецидивістом і засудили до 6 років таборів і 3 років заслання. Термін відбував у сумнозвісному таборі суворого режиму Кучино Пермської області. У 1984 році був помилуваний. У грудні 1989 року був обраний провідником гуманістичного об’єднання «Українська Духовна Республіка», видавав газети «Свята Україна», «Згода». 18 березня 2003 року пішов із життя. У 2006 році Олеся Бердника посмертно нагородили Орденом «За мужність» I ст. – за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.

Роковини смерті:

День пам’яті Василя Липківського (1864-1937), засновника Української Автокефальної Православної Церкви, церковного реформатора, проповідника, митрополита Київського і всієї України (1921–1927). З початком Української революції, у 1917 році, Василь Липківський очолив український релігійно-громадський рух за автокефалію Української православної церкви. А вже 9 травня 1919 року відправив першу службу українською мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. В жовтні 1921 Всеукраїнський Церковний Собор затвердив проголошену автокефалію української православної церкви і обрав Василя Липківського її митрополитом. Незважаючи на опір частини промосковськи настроєного духовенства, він проводив українізацію церковного життя, сприяв перекладу церковних книг на українську мову. У 1927 році влада сфабрикувала «Другий Собор УАПЦ», який під загрозою арешту і заслання всіх його учасників та під тиском зрадницької частини єпископату УАПЦ проголосував за переобрання Липківського. «Голосом цього собору говорив не Христос, не церква, а ДПУ», - згодом зауважив митрополит. Протягом наступних років священик перебував під постійним наглядом більшовицьких репресивних органів, декілька раз заарештовувався і ув’язнювався. Жив на Солом’янці, терпів велику нужду. 22 жовтня 1937 року його черговий раз заарештовують, а вже 20 листопада особлива трійка при Київському управлінні НКВС СРСР засуджує до страти. Розстріляли 73-річного священика 27 листопада. «Жахлива комуністична повінь своїми хвилями намагається з головою залити наш народ, звести зі світу і його віру, і церкву, і все, що для нього найдорожче…», - писав Василь Липківський незадовго до своєї мученицької смерті. Місце його поховання й досі невідоме. У 1997 році Собор УАПЦ канонізував Василя Липківського та інших церковних мучеників 20-30хх років ХХ ст., а 27 листопада нині є днем їхньої пам’яті.