18 вересня. Пам’ятні дати

18 вересня. Пам’ятні дати

Укрінформ
Сьогодні ввечері юдеї світу почнуть святкувати новий рік за юдейським календарем - Рош га-Шана

Свято буде тривати з вечора 18 вересня до вечора 20 вересня. Згідно з юдейським календарем, це 5781 рік «від створення світу».

Точний переклад Рош га-Шана – початок року, тому це свято називають ще «Головою року».

Згідно з переказами, саме цього дня, на шостий день творіння, Господь створив і першу людину – Адама. На Рош га-Шана проголошується царство Бога над усім живим. Юдеї вірять, що щороку, в ці священні дні, Всевишній чинить суд над людством, визначаючи, що повинно статися з кожним у прийдешньому році: кому – розбагатіти, кому – збанкрутувати, кому взяти шлюб, а кому й померти. Це час духовного звіту за минулий рік і зобов’язання змінитися на краще в майбутньому.

Одним із головних атрибутів цього свята є шофар – порожнистий баранячий ріг, трубні звуки якого стійко асоціюються з Рош га-Шана.

На святковому столі юдеїв у ці дні можна побачити солодощі, мед (аби рік був «солодким»), риб’ячу або баранячу голову (щоб бути «на чолі», а не у хвості), моркву кружальцями – за формою і за кольором вона нагадуватиме золоті монетки, багатство; овочі й фрукти – на знак надії на щедрий урожай.

З Рош га-Шана починаються 10 днів молитов і покаяння, які ще називаються «страшними й великими», а закінчуються вони найголовнішим і найурочистішим юдейським святом Йом-Кіпур («Судний день»).

Особливо урочисто відзначають це свято хасиди, які щороку масово приїздять з усього світу до Умані на могилу цадика Нахмана – засновника брацлавського хасидизму. Зазвичай на святкування Рош га-Шана сюди приїжджало 20-30 тисяч прочан з різних країн. Цього року, через пандемію коронавірусу Україна обмежила паломництво хасидів до Умані.

Події дня:

18 вересня 1918 року було засновано Одеський національний політехнічний університет - найстаріший вищий технічний навчальний заклад на півдні України. Історія Одеського політеху починається на початку 1918 року зі створення комітету з організації в Одесі політехнічного інституту. 14 травня 1918 року Одеська Міська Дума прийняла постанову, в якій зокрема говорилося «Для організації підготовки інженерів підприємствам міста й усього Півдня України створити в Одесі політехнікум (інститут)… асигнувати на обладнання політехнікуму в Одесі 100 тисяч карбованців…» І ось 18 вересня 1918 року відбулося офіційне відкриття Одеського політехнічного інституту (ОПІ). Одеські газети повідомляли, що о 12 годині цього дня в залі Технічного товариства (сьогодні – Новосельського, 4) «скромно й безшумно, але сердечно й тепло, Одеса відсвяткувала відкриття довгоочікуваного, і так необхідного для промисловості півдня України, Одеського політехнічного інституту». На момент відкриття інститут складався з трьох факультетів: механічного з електромеханічним, кораблебудівним та механічним відділеннями; інженерно-будівного з інженерно-гідротехнічним і санітарно-технічним відділеннями; економічного з адміністративно-фінансовим і торгівельно-промисловим відділеннями. У 1993 році Одеський політехнічний інститут був перейменований на Одеський державний політехнічний університет, а у 2001 році ВУЗу присвоєно статус національного. Нині в Одеському національному політехнічному університеті налічується 13 навчально-наукових інститутів, 2 факультети, 64 кафедри, 3 коледжі, 1 вище професійне училище.

18 вересня 1965 року острів Хортиця був оголошений Державним історико-культурним заповідником. Прийняття цього рішення відбулось за підтримки письменників Максима Рильського, Павла Тичини, Олеся Гончара і громадських організацій. Та лише 6 квітня 1993 року постановою Кабінету Міністрів України «Про Національний заповідник «Хортиця»» державному історико-культурному заповіднику було надано статус Національного. Нині до складу заповідника входять території: о. Хортиця та прилеглі до нього острови і скелі Байда, Дубовий, Розстьобин, Три Стоги, Середня, Близнюки, урочище Вирва на правому березі Дніпра. Загальна площа заповідника становить 2359,34 га.

Ювілеї дня:

Цього дня народився Михайло Драгоманов (1841–1895), український громадсько-політичний діяч, мислитель, вчений в царині суспільних наук. Народився він в Гадячі на Полтавщині, в родині дрібних дворян. Мав двох братів і сестру Ольгу, більш відому під своїм літературним псевдо – Олена Пчілка (вона ж мати Лесі Українки). Навчався в Гадяцькому повітовому училищі та Полтавській гімназії, з якої був виключений з останнього класу «за дерзость». Згодом закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Захистив дисертацію, викладав. Читав лекції з загальної й давньої історії. Утримував чималу сім’ю, платив за братове й сестрине навчання. Гроші на це заробляв лекціями в гімназії, газетною і журнальною роботою. Очолював ліве крило київської «Громади». У 1876 році через вільнодумство звільнений з роботи в університеті, змушений емігрувати. Жив у Відні, Женеві, Софії. З 1889 – професор кафедри історії Софійського університету. Російський уряд неодноразово вимагав від болгарської сторони відмовитися від послуг Драгоманова, але та на вимоги російського царату не зважала. Драгоманова у Болгарії надзвичайно цінували, пам’ятають його і нині – 170-річчя вченого у 2011 році було відзначено на державному рівні не тільки в Україні, але й у Болгарії. Декілька років поспіль у Софії проходять наукові конференції «Драгоманівські студії». У нас спадщина видатного вченого, а це праці з історії, політології, літературознавства, фольклористики і досі не прочитана та не вивчена. Навіть не існує повного видання його творів, а вони б склали приблизно 20-томник. Ідеалом Драгоманова був соціалізм західноєвропейського зразка. Він не терпів націоналізму. Жодного – ні російського, ні європейського, ні рідного українського. Був космополітом. Казав, що слабина українського руху у тім, що він романтично-емоційний. Зауважував, що коли українство стане працьовитим і сильним, тоді й заслужить право зватись Україною, а не Малоросією. Драгоманов вважав, що політичну свободу в Росії українці можуть одержати лише одним шляхом – шляхом федералізації. У цьому він розходився з багатьма своїми співвітчизниками. Відомий фольклорист Олександр Лоначевський на те йому зауважував: «Я ще зроду не бачив москаля не обрусителя. Покажіть мені хоч одного москаля, що не дивився б на Слов’янщину як на базар для своїх товарів, такий базар, де вони самі й ціну назначають!»  Драгоманов без пієтету ставився до класиків – навіть до Шевченка. Чималого розголосу в усій Європі мала його стаття «Турки внутренние и внешние» - у 1876 році росіяни взялися якраз «визволяти братні народи Балкан», а Драгоманов наголошував, що не можуть визволяти слов’ян від турків ті, хто сам поневолений «турками внутрішніми». А ще, в статті «Внутрішнє рабство й війна за визволення» він проголосив необхідність визволення самої Росії. «Доки є болото, будуть і чорти», - писав Драгоманов. На його думку, головним завданням має бути знищення «болота», тобто самодержавства. І цитата, яка вважається чи не заповітом Драгоманова: «Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу, зверне на нас увагу Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався з-за других лишень того, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на земній кулі?! Люди інтересуються лишень тими, хто одбивається, - і таким лишень і помагають» (1895).

 115 років від дня народження Грети Гарбо (1905-1990), американської актриси шведського походження. Відомий англійський кінокритик Александр Волкер писав у 1980 році: «У Голлівуді були, є і залишаться тільки дві великі «зірки» – Грета Гарбо і Чарлі Чаплін. А інші, на перший погляд не менш знамениті й талановиті, були лише підданими в почеті цих некоронованих королів екрана». До речі, Чаплін був одним із улюблених режисерів Гарбо, вона мріяла знятися хоча б в одній із його кінострічок, але у нього були свої актриси. Гарбо взагалі любила комедії, хоча була змушена грати переважно «фатальних жінок». Не диво, що однією з її улюблених ролей була Ніночка в однойменній комедії емігранта Ернста Любіча. Мало хто вірив, що «холодна, недосяжна, таємнича» Гарбо зможе зіграти комедійну роль. А вона з нею блискуче впоралася. Голлівуд актриса сприймала як вимушену еміграцію, життя на чужині, у вигнанні. «Коли я приїхала в Голлівуд, то навіть не уявляла, який сумнівний шлях обрала. Бути кінозіркою – малоприємна професія, адже люди ні на хвилину не залишають вас у спокої. Це надзвичайно небезпечна гра. Можна сказати, що я не любила свою роботу. Були дні, коли я примушувала себе йти на студію. Єдине, що мене утримувало – контракт. Зрештою, я пішла звідти. Не було ані цікавих ідей, ані цікавих пропозицій. До того ж тривала війна… Мені завжди хотілося жити іншим життям. Спокійно, тихо, у невеличкому маєтку серед природи». До Голліву вона приїхала 20-річною. Результати перших фотопроб вразили досвідчених кіношників – фото- і кіноплівка «обожнювали» Гарбо. Вона була бездоганно фотогенічною. До того ж мала чудову акторську інтуїцію. Режисерам не треба було довго розповідати і пояснювати, куди їй дивитися, чи як схиляти голову. У цьому була її унікальність. Її порівнювали з Дузе – еталоном акторської довершеності. Сама актриса ніколи не була «жертвою краси». «У мене ніколи не було навіть власної скриньки з косметикою! Хіба можна уявити собі голлівудську зірку без цього атрибута? Перед виходом на знімальний майданчик я використовувала тільки пудру, помаду і туш для вій…». Востаннє актриса знялася в 1941 році. У 1951 вона прийняла американське громадянство, а через два роки купила розкішні апартаменти на Мангеттені, де усамітнено жила, уникаючи будь-яких публічних заяв, спілкування з пресою. Лише наприкінці життя погодилася на цикл інтерв’ю шведському журналісту Свену Броману. Результатом цих бесід стала книжка «Розмови з Гарбо», яка вийшла друком у 1991 році, вже після смерті актриси.

91 рік від дня народження Алли Горської (1929-1970), української громадської діячки, правозахисниці, художниці, шістдесятниці. Алла Горська була дочкою відомого кінодіяча Олександра Горського, одного з засновників українського кіно (співпрацював з Олександром Довженком). Народилася в Ялті. Випускниця Київського художнього інституту. Упродовж 1959-1962 років працювала над творами шахтарського циклу, виконувала роботи в селах Чорнобильського району Київської області. Із 1962 року проводила громадську діяльність у клубі творчої молоді «Сучасник». Брала участь у виявлені місць поховань розстріляних органами НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, у Биківні. Від 1965 брала активну участь у дисидентському русі: подавала листи-протести до органів держбезпеки, виїздила на політичні суди, у т.ч. на суд, що чинився над В’ячеславом Чорноволом у Львові, надавала моральну та матеріальну підтримку політв’язням та членам їхніх родин. 1968 року підписала «Лист-протест 139» проти порушень Конституції СРСР на політичних судах. Двічі виключалася зі Спілки художників. У 1965-1970 рр. виконала у співавторстві низку монументальних мозаїк у Києві, Донецьку, Маріуполі та Сорокиному. Алла Горська  була вбита 28 листопада 1970 року у Василькові, що Київщині з політичних мотивів. Тогочасна офіційна версія – Горську вбив свекор, який потім і сам наклав на себе руки, кинувшись під поїзд. Радянські каральні органи могли вигадати будь-яку «легенду», аби тільки завуалювати власний злочин. Відомо, що останнім часом художниці постійно дзвонили невідомі, погрожували, за нею стежили. Горська була однією з найяскравіших особистостей серед усієї плеяди жінок-шістдесятниць. Порівняти її можна хіба що з Ліною Костенко. Обидві – ставні, горді, яскраві, з буйно-золотистими зачісками. Горська завжди називала речі своїми іменами, не завуальовуючи правди. Хтось комусь не міг прямо сказати, що той пише бездарні вірші, чи прозу, а Горська могла. Хтось відводив погляд, ніяковіючи, коли йому в очі брехали (а подібне траплялося на кожному кроці), а Горська погляд не відводила, дивлячись брехуну чи наклепнику прямо у вічі. І зло від того прямого, наче рентгенівського погляду никло. «Алла, як і Ліна, - чоловік!», - зауважив якось один із близьких друзів Горської. Вона могла висловитись нещадно, майже брутально. У гніві була справжньою фурією, а з друзями, перед якими благоговіла – надзвичайно лагідною. А ще вона вирізнялася особливо царственно-зневажливим ставленням до «благ земних». Убивство Горської завдало відчутного удару по всій українській інтелігенції. «Серед нас усіх не було живішої людини за Аллу. Вона була – саме життя. Вона мусила пережити нас усіх…» (Ірина Жиленко, українська поетеса-шістдесятниця).

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-