Як зробити “швидку допомогу” швидшою та “допоміжнішою”
Здається, реформували у нас не так давно “швидку”, а все одно… Дві третини українців не можуть вчасно отримати екстрену медичну допомогу. Лише у 17-18% випадків бригади вкладаються у визначений регламентами час приїзду. Це констатували на брифінгу міністр охорони здоров’я Максим Степанов та його заступниця Ірина Садов’як. За їхніми словами, щороку майже у 5 мільйонах випадків із приблизно 7 мільйонів викликів медики прибувають до пацієнтів невчасно. Іноді це коштує хворим життя. Основні причини недотримання нормативів (10 хвилин у місті і 20 – в сільській місцевості) – неналежний технічний стан карет “швидкої”, бездоріжжя й нестача пунктів базування бригад. Окремо Максим Степанов наголосив на недисциплінованості та байдужості учасників дорожнього руху – водії не завжди поступаються екстреним службам дорогою. Тож урядовець вважає за необхідне суттєво підвищити штрафи за відмову пропускати машини екстреної меддопомоги з проблисковими маячками.
А експерти і лікарі-практики говорять ще й про оптимізацію мережі підстанцій та пунктів базування бригад “швидкої”, сміливіше впровадження цифрових технологій диспетчеризації, поліпшення менеджменту, ефективніше використання наданого державою фінансового ресурсу – як про шляхи нормалізації ситуації в галузі, від якої напряму залежать людські життя. Все це можна зробити порівняно швидко...
1. Про карети “швидкої”. Які подекуди уже майже перетворилися на “гарбузи”
На підконтрольних Києву українських територіях працюють 25 центрів екстреної допомоги і медицини катастроф. Після нещодавньої реформи екстреної медицини саме вони відповідають за цю ділянку у своїх регіонах, маючи в розпорядженні від півсотні до двох із половиною сотень машин – загалом приблизно 3000 справних (відносно) авто. Таким чином, за даними МОЗ, один автомобіль швидкої допомоги “обслуговує” 14 тисяч 211 українців. Найбільше “швидких” у столиці, де на 246 авто припадає трохи більше 12 тисяч населення. Щоправда, йдеться лише про так би мовити “офіційних” киян. Найменше “швидких” у Волинській області. Кожна із 52 тамтешніх машин розрахована на надання допомоги майже 20 тисячам волинян. При цьому, за словами Максима Степанова, в країні понад 1800 карет “швидкої”, старших за 10 років. Частина з них узагалі непридатна для використання. Аби хоч трохи покращити ситуацію, МОЗ планує до кінця року придбати приблизно 400 нових автомобілів.
Ситуація у регіональному розрізі також різна. Подекуди парк оновлено – як-от, у столиці. У цьому Укрінформ переконався, готуючи фоторепортаж про роботу комунальної організації “Київмедспецтранс”. “Спецавтомобілів достатньо, аби 15% із них (згідно з нормами ВООЗ) стояли в резерві”, – похвалився керівник апарату КМДА Дмитро Загуменний. І при цьому назвав цифри навіть кращі, ніж у загальнодержавній статистиці: “За міжнародними стандартами, для такого міста як Київ треба мати 298 карет, наразі їх – 285”. А керівник підприємства Віталій Безносюк розраховує, що, отримавши від міської влади заплановані на цей рік 50 мільйонів гривень, столична служба “швидкої” “на 100% відповідатиме міжнародним нормам щодо забезпечення населення спецмашинами. Наш орієнтир – Мадрид та Лондон, де карета прибуває на виклик за 6 хвилин 55 секунд та 8 хвилин відповідно”. До речі, Київ за цим показником поміж столиць світу за останні 6 років перемістився із 127-ї позиції на четверту. Зокрема, й завдяки розширенню мережі смуг руху для громадського і спецтранспорту.
Заступник генерального директора Київського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф із оперативної роботи Олег Куц називає “прийнятним” і стан спецавтопарку на Київщині. “Технічний стан автомобілів поліпшується. Вперше масово закупили авто років із 6 тому. Потім заміна відбувалася не так інтенсивно. Зокрема, коштом благодійників. Тож повністю позбутися старих машин не вдалося. Подекуди ще навіть “бігають” морально застарілі УАЗи. Але парк підтримуємо у робочому стані”.
Звісно ж, і на Київщині, і в інших регіонах розраховують, що обіцяні владою “додаткові” спецавто стануть на чергування якомога швидше.
2. “Швидка” має стати ближчою до людей. У прямому значенні
Але вже зараз (і за нинішнього стану українських доріг) є можливість покращити показники приїзду бригад “швидкої” до пацієнтів, – переконаний Олег Куц: “Держава має гарантувати надання екстреної медичної допомоги хворим та постраждалим. Важливий чинник при цьому – територіальне розташування бригад “швидкої”. Треба подбати про оптимізацію мережі підстанцій та їх розміщення. Одним із варіантів є створення додаткових пунктів базування швидкої медичної допомоги. Вважаю, у місті із 200-300-тисячним населенням має бути 5-6 таких пунктів. Якщо ж ідеться про великі міста, де часто виникають дорожні затори, мають бути і так звані “непостійні” пункти базування. Де бригади чекатимуть на виклик якраз у періоди найбільшого трафіку на дорогах”.
При цьому, за словами Олега Куца, для облаштування таких пунктів не потрібні спеціальні рішення МОЗу чи державні програми. Більше відповідальності на себе має брати місцева влада. Якщо, звісно ж, по-справжньому зацікавлена у тому, щоб “швидка” прибувала до людей вчасно. “Якщо розумно формувати мережу пунктів базування, цілком реально знизити норматив приїзду машини із 10 до 5-6 хвилин. Ми ж і досі маємо ситуацію, коли у 300-тисячному місті лише один чи два пункти базування “швидких”. Там хоч десять бригад працюватимуть, хоч 100 – один результат: постійні запізнення”, – наголошує пан Куц.
Додатковий же пункт базування, за його словами, – це не обов’язково окрема будівля з великою територією. Вимоги мінімальні – місце для стоянки автомобілів (бажано хоча б із якимось накриттям) і 3-4 кімнати для перебування бригад. З елементарними побутовими вигодами і можливістю для відповідального зберігання медикаментів. Приміром, для цього можна використати площі медзакладів, що вивільняються в результаті реформування чи переоснащення.
Окремо (але вже як про більш-менш віддалену для України перспективу) Олег Куц говорить про формування мотобригад “швидкої” – для оперативного й безпроблемного надання першої меддопомоги в екстремальних випадках.
3. Цифровізація диспетчеризації. (“Вправа” для чиновників, а не для логопедів)
Інфекціоніст, консультант з управління змінами, директор Revival Institute for Future Вадим Арістов пояснює нинішній стан речей в екстреній медицині “недореформуванням” галузі. “Формально у цій царині відбулися структурні зміни. Швидку медичну допомогу перетворили на екстрену та невідкладну. Невідкладну у підсумку, фактично “скинули” на сімейних лікарів. Але ті так і не взяли на себе відповідальності за цю ділянку роботи.
Навіть, якщо оцінювати категоріями первинної меддопомоги, вони повністю не виконують свого функціоналу. В екстремальних умовах, під час коронавірусу, з’ясувалося, що насправді сімейні лікарі не перебувають на зв’язку з пацієнтами 24/7. Навіть в робочі години телефоном не всі необхідні поради дають, не кажучи вже про правильне “введення” пацієнта з підозрою на COVID-19 в систему охорони здоров’я”, – констатує експерт.
Не набагато кращі справи, за його словами, і в системі екстреної допомоги. Служба змінила підпорядкування. Раніше це була окрема підструктура у кожному районі. Зараз “центр управління” перенесли на обласний рівень. “Що, в принципі, правильно. Якби реформу довели до кінця, – погоджується пан Арістов. – Але через відсутність нормального менеджменту й низький рівень використання цифрових технологій система диспетчеризації в областях далеко не оптимальна. У більшості випадків диспетчери не бачать загальної картини – де конкретно перебуває кожна з карет швидкої допомоги, яка з них може швидше приїхати на виклик за тією чи іншою адресою... Покращення матимемо, якщо бригади розподілятиме за викликами електронна система. З використанням GPS-маячків. Так, як це робиться у сучасних службах таксі (UBER, Bolt тощо). Коли електронна диспетчерська точно знає, де перебуває клієнт, а де зараз автомобіль, і оптимізує маршрут – щоб клієнт менше чекав, а машина робила менше “зайвих рухів”. Тому рівень диспетчеризації, можливо, навіть варто підняти із обласного до національного”.
До речі, уже цього року Міністерство охорони здоров’я планує запровадити принцип екстериторіальності у роботі екстреної меддопомоги. Бригади “швидкої” зможуть виїжджати на найближчі виклики без прив’язки до “свого” регіону. Що дуже важливо для мешканців населених пунктів, розташованих на межі областей. Про це у четвер повідомив глава відомства Максим Степанов. За його словами, завдяки встановленим в авто GPS-трекерам диспетчери зможуть направляти на виклик найближчу “карету” – незалежно від місця розташування підстанції, до якої вона “приписана”.
4. Про кадри. Нові, старі і ті, що “ні риба, ні м’ясо”
Інша проблема – кадрова. Головна її причина, за словами Вадима Арістова, – високий ступінь демотивації лікарів, водіїв і молодшого медперсоналу. Зокрема, через відсутність сенсів “поважного в суспільстві рятівника” і низькі зарплати. За даними керівників МОЗу, заробітна плата професійного фельдшера – у кращому випадку, 6-6,5 тисяч гривень. Водієві, що працює на півтори ставки, нараховують 5,5 тисяч...
“Через неправильне управління медичною галуззю, швидка допомога фактично перетворилася на “яму відчаю”, куди потрапляють молоді фахівці, котрі не мають “виходів” та зв’язків, щоб влаштуватися на більш “вигідні” посади. Й цю роботу більшість розцінює як тимчасову. Розраховуючи, що наберуться досвіду, роззнайомляться із колегами і перейдуть працювати деінде. Тож ідеться і про повну відсутність зацікавленості у професійному вдосконаленні. Відчуваючи несправедливість суспільства, люди не надто замислюються над тим, як можна покращити роботу своєї служби. Жодної тобі ініціативи знизу. А від керівництва – іноді ще й “тихий спротив” реформуванню згори”, – пояснює директор Revival Institute for Future. Він називає це наслідком такого собі “рабського соціального договору”, що сформувався в країні у відносинах із людьми цієї професії.
На думку Вадима Арістова, ситуацію можна змінити, переглянувши “договір”, провівши кампанію з маркетингу цієї спеціальності і поліпшивши фінансування екстреної служби. А точніше, навіть просто ефективніше розподіляючи наявний ресурс. Бо маємо парадокс: з одного боку, гроші фактично не доходять до реальних виконавців, котрі контактують із пацієнтами і рятують їхні життя. З іншого – коли поділити кошти, які щороку витрачаємо на систему екстреної допомоги, на кількість викликів, отримаємо доволі пристойні суми. За такі гроші можна залучити комерційного провайдера, котрий здатен суттєво поліпшити якість надання послуг. “Тобто, знову йдеться про поганий менеджмент, – узагальнює консультант з управління змінами. – Ще кілька років тому деякі великі комерційні клініки пропонували віддати їм швидку меддопомогу якоїсь області чи міста в концесію. Були розрахунки, як за надані державою гроші підвищити ефективність роботи служби в рази. Зокрема, завдяки реструктуризації, зменшенню кількості адміністративного персоналу і витрат, які не впливають на якість медичної допомоги, можна заощадити значні кошти для основної функції служби.
...Таку ж ініціативу моя команда намагалася втілити в Одеській області за часів губернаторства Міхеіла Саакашвілі. Але через недовгу його каденцію часу на втілення задумів не вистачило...”, – каже пан Арістов.
5. “Що німцеві добре, то українцеві...”. Про те, як не зробити ще гірше
Оцінюючи перспективи реформування галузі, Вадим Арістов доволі обережно говорить про ідею зміни моделі роботи екстреної допомоги, яку активно пропагують іноземні радники. Йдеться про плани вивести лікарів зі складу бригад швидкої, підвищити їхню кваліфікацію й перевести до спеціальних відділень чи самостійних установ невідкладної допомоги. Натомість екіпажі карет “швидкої” хочуть укомплектувати або фельдшерами, або людьми, що пройшли курси парамедиків. “Відповідно, зміниться функція “швидкої”. Зараз ідея екстреної меддопомоги – швидко потрапити на місце події та, маючи в машині необхідні медикаменти й апаратуру, стабілізувати стан людини і транспортувати до стаціонарної медустанови, де на неї чекає “серйозніше” лікування – зокрема, хірургічне втручання. А за оновленого підходу матимемо інше завдання – максимально швидко приїхати на виклик і так же швидко доставити пацієнта до лікарні невідкладної допомоги. Завдання парамедика – оперативно забрати людину – приміром, із-під уламків потрощеного автомобіля, накласти джгути, іммобілізувати... Є конкретні протоколи. Але йдеться, здебільшого, про механістичні алгоритми, без лікарських маніпуляцій”, – пояснює Вадим Арістов.
Втім, експерт сумнівається: те, що добре для розвиненої інфраструктури Європи і США, навряд чи без адаптації запрацює в Україні. Принаймні, найближчими роками. “Питання “швидко привезти” впирається, передовсім, у відстань і дороги. Відповідно, зробити це часто-густо технічно неможливо. А запропонована модель, на жаль, такі реалії не враховує. Що робити, якщо відстані – великі, дороги – погані, та ще й райлікарні на периферії стають все менш функціональними (багато ініціатив їхніх керівників щодо перетворення їх на хоспіси, соціальні заклади, де немає хірургії, анестезіологів тощо). Відповідно, тяжкого хворого туди не привезеш. Доведеться їхати ще за десятки кілометрів до опорного медзакладу. Це означає відтермінування надання людині фахової допомоги. Тож шансів вижити у пацієнтів стає менше”, – застерігає від поспішних рішень Вадим Арістов.
Водночас директор Revival Institute for Future наголошує: якщо керівництво МОЗу саме порушує цю тему, усвідомлює та визнає прорахунки і помилки, є надія, що лікувати “хвороби” галузі екстреної меддопомоги буде легше. При цьому фахівець радить розширити коло критеріїв оцінки. Це мають бути не тільки швидкість приїзду екіпажу, а й клінічні результати надання допомоги, відсоток виживання людей після екстрених випадків, задоволеність громадян обслуговуванням..
Владислав Обух, Київ
