20 липня. Пам’ятні дати
Павло Шеремет загинув вранці 20 липня 2016 року у центрі Києва: авто, в якому він їхав, підірвали саморобною вибухівкою.
Павло Шеремет народився 1971 року в Мінську. За свою журналістську кар’єру працював ведучим щотижневої аналітичної програми «Проспект» Білоруського ТБ, головним редактором «Білоруської ділової газети», завідувачем білоруського бюро Громадського російського телебачення (ОРТ- згодом «Перший канал») і власним кореспондентом ОРТ в Білорусі, спеціальним кореспондентом програм «Новости» і «Время» дирекції інформаційних програм ОРТ, шеф-редактором російської та зарубіжної кореспондентської мережі дирекції інформаційних програм ОРТ. Був ведучим щотижневої аналітичної програми «Время».
Шеремет часто фігурував у ЗМІ як представник опозиції режиму білоруського президента Лукашенка. У 2005 році журналіст був ініціатором створення інформаційно-аналітичного сайту «Білоруський партизан». У другій половині 2000-х років Шеремет також згадувався в пресі в якості керівника видавництва «Партизан», яке крім його власних книг випустило, зокрема, одну з книг російського опозиційного політика Бориса Нємцова.
У 2010 році Павла Шеремета позбавлено громадянства Білорусі. Як офіційна причина в документах вказувалась наявність у журналіста громадянства РФ, хоча, як зазначалося в пресі, білоруські закони не забороняли друге громадянство. З 2012 року жив в Україні. Останні роки працював в «Українській правді», був ведучим на Радіо «Вести». Поховали журналіста в Мінську.
У червні 2017 року ім’я Павла Шеремета викарбували на стіні пам’яті у Вашингтонському музеї журналістики та новин «Ньюзеум», де щороку додаються імена журналістів з усього світу, які загинули через свою журналістську діяльність чи під час виконання службових обов’язків.
Справа про вбивство відомого журналіста одразу стала однією з найгучніших в країні.
Попередньо правоохоронці розглядали декілька версій того, що сталося. Зокрема, «професійна діяльність» та «російський слід». Слідство у цій справі тривало кілька років. Зрештою правоохоронці висунули остаточний мотив вбивства Павла Шеремета - дестабілізація ситуації в Україні.
12 грудня 2019 року були затримані 3 підозрюваних у вбивстві: лікарка й волонтерка Юлія Кузьменко, музикант Андрій Антоненко, військова медсестра Яна Дугарь.
22 травня 2020 року слідство у справі ймовірних виконавців вбивства було завершене. Розслідування щодо замовників виокремлено в іншу справу і триває.
Разом з тим, сьогодні в Україні та світі відзначається Міжнародний день шахів. Дата встановлена в день заснування в Парижі (1924) Міжнародної шахової федерації (ФІДЕ), яка наразі об’єднує 173 національні шахові асоціації. Федерація шахів України вступила до лав ФІДЕ у 1992 році. В Україні шахи відомі ще з Х-ХІ ст. Перший шаховий клуб сучасності був створений у 1881 році у Харкові, згодом у Києві, Одесі та інших містах. Перший, власне, український чемпіонат під назвою «Південно-російський» проходив у Одесі в 1909 році. У 1894 році у Львові був зареєстрований перший на Західній Україні український шаховий клуб. 1926 року львівські шахісти створюють Товариство українських шахістів. А вже через два роки у цьому місті відбувся перший український турнір на землях Галичини. З 1924 року в Україні провадяться щорічні чемпіонати шахів. З 1935 подібні чемпіонати запроваджено і для жінок. З моменту проголошення незалежності України український шаховий світ отримав змогу діяти самостійно. Нині в нашій країні щорічно проводиться власна першість серед чоловіків і жінок. У 1992 році було засновано Федерацію Шахів України (ФШУ). З цього ж року Україна виступає на Міжнародних шахових турнірах. Загалом за цей час за Збірну України зіграло 46 шахістів, з них 27 чоловіків та 19 жінок.
Події дня:
20 липня 1969 року американські астронавти Ніл Армстронг і Базз Олдрін вийшли з космічного корабля «Аполлон-11» й вперше у світі ступили на поверхню Місяця. Астронавти встановили на Місяці американський прапор, зробили знімки поверхні супутника, декілька простих наукових тестів, провели розмову з президентом США Річардом Ніксоном і встановили пам’ятну табличку з надписом: «Тут в липні 1969 року від Різдва Христового люди з планети Земля вперше ступили на поверхню Місяця. Ми прийшли з миром для всього людства».
Ювілеї дня:
716 років від дня народження Франческо Петрарки (1304–1374), італійського поета і вченого, зачинателя гуманістичної культури Відродження, одного з творців літературної італійської мови. Автор філософських й наукових праць (трактат «Про презирство до світу»), поеми «Африка». Основний італомовний твір – збірка «Канцоньєре» («Книга пісень»). 6 квітня 1327 року в церкві Святої Клари в Авіньйоні Петрарка вперше зустрів Лауру, яку покохав з першого погляду. Йому було двадцять три, їй двадцять. Вона була вже заміжньою. Він – молодим ученим і поетом. У сорок другу річницю їхньої першої зустрічі, через двадцять один рік після смерті коханої, Петрарка, вже старий, перебираючи архів, знайшов сонет, який раніше йому не подобався, і написав нові рядки: «В год тысяча трехсот двадцать седьмой, в апреле, в первый час шестого дня, вошел я в лабиринт, где нет исхода». Через п’ять років він помер, сидячи за роботою, з пером у руці. Незадовго до цього написав: «Вже ні про що не мислю я, крім неї». Він кохав Лауру до останнього дня – її і свого. Вона померла у сорок років, під час «чорної чуми», передчасно змарнівши від хвороб та частих пологів (була матір’ю 11 дітей). Петрарка бачив Лауру за декілька днів до її смерті – постарілу, з обважнілою ходою – але, дивна річ, він любив її так само, як і колись. Їхні відносини стали зразком ідеального платонічного кохання. А ще залишилися сонети – листи поета до Лаури – вершина лірики Петрарки та італійської поезії.
138 років від дня народження Михайла Слабченка (1882-1952), українського історика, правника, публіциста, громадського та освітнього діяча. З 1919 року був доцентом, з 1920 – професором кафедри історії Одеського університету та створеного на його основі Інституту народної освіти. У 1926 році очолював Одеську науково-дослідну секцію історії України. Був головою Товариства краєзнавців, членом Одеського наукового товариства при ВУАН. З 1929 – дійсний член Всеукраїнської академії наук. Був засновником і керівником одеського осередку українознавства, виховував нову генерацію істориків, економістів та літературознавців, розпочав формування школи істориків України. Автор близько 200 друкованих наукових праць (серед них 12 монографій), шести підручників для вищих навчальних закладів, низки публіцистичних і художніх творів. Наукові праці вченого присвячені соціально-економічній та юридичній історії Гетьманщини; він є автором одного з перших у вітчизняній історіографії синтетичного дослідження з історії України ХІХ ст. Слабченка можна вважати одним із фундаторів української політології та державницького напряму в національній історіографії. Доля видатного українського вченого склалася досить трагічно. Разом із сином Тарасом його було засуджено у справі СВУ (Спілки визволення України), потім – ще одне засудження, втрата рідних. Помер Михайло Слабченко у листопаді 1952 року у Первомайську Миколаївської області. І лише у 1989 його реабілітували.
147 років від дня народження Альберто Сантос-Дюмона (1873-1932), французького повітроплавця, пілота і авіаконструктора, одного з піонерів авіації та повітроплавання. Уродженець Бразилії. В 1901 році 28-річний Альберто Сантос-Дюмон тричі облетів навколо Ейфелевої вежі. 23 жовтня 1906 року здійснив перший у Європі політ на літаку власної конструкції (цього дня військово-повітряні сили Бразилії відзначають своє професійне свято). Він був надзвичайно популярною особою на початку ХХ століття. З його портретом виходили марки, листівки, на яких можна побачити невисокого, елегантного, надзвичайно вишукано одягненого чоловіка; йому навіть було відкрито два пам’ятника. Сантос-Дюмона обожнювали буржуа, котрим він влаштовував повітряні прогулянки на дирижаблі над Парижем і міська біднота – бо їй він роздавав усі гроші з численних премій. Йому було 59 років, коли він покінчив життя самогубством у себе вдома в Сан-Паулу. Альберто Сантос-Дюмон зневірився в житті. Не у власному – воно у нього було прекрасним, а взагалі у житті. Миру не було ані в його рідній Бразилії, де йшла громадянська війна, ані в Європі, яка стояла на порозі 2-ї світової війни.
Роковини смерті:
Сьогодні день пам’яті Сергія Параджанова (1924-1990), видатного вітчизняного кінорежисера, народного артиста України (1990), лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1991, посмертно). Сергій Параджанов народився у Тбілісі 1924 року. У 1952 році закінчив Московський державний Інститут кінематографії (ВДіК), де вчився спочатку в майстерні Ігоря Савченка, згодом у Олександра Довженка. Після навчання направлений на Київську студію художніх фільмів у якості режисера-постановника. Із 1949 до 1960 року Сергій Параджанов працював на кіностудії імені Олександра Довженка. У Києві він створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Перший хлопець», «Українська рапсодія», «Квітка на камені». Світову славу Параджанову приніс кінофільм «Тіні забутих предків» (1964), знятий за мотивами однойменної повісті Михайла Коцюбинського. У 1966 році Параджанов почав роботу над фільмом «Київські фрески», який згодом закрили, а режисер переїхав до Єревану. У 1973 році його арештували через сфабриковані обвинувачення, він був засуджений на 5 років колонії суворого режиму. Звільнений на рік раніше, він повернувся до Тбілісі, до батьківського дому. У 1984 році на кіностудії «Грузія-фільм» він зняв стрічку «Легенда про Сурамську фортецю», згодом – «Ашик-Керіб», за мотивами казки Михайла Лермонтова. У 1989 році на студії «Вірмен фільм» Параджанов почав знімати автобіографічну стрічку «Сповідь», яку не встиг закінчити через тяжку хворобу. На запрошення уряду Франції він поїхав лікуватися до Парижа. Але хвороба була невиліковна. Останні дні в липні 1990 року режисер провів у Єревані. Похований у Пантеоні столиці Вірменії. Фільми, зняті Сергієм Параджановим нині є класикою світового кіно. Один тільки фільм «Тіні забутих предків» одержав 39 нагород, 28 призів кінофестивалів у двадцять одній країні. У 1991 році в столиці Вірменії відкрито музей великого режисера і художника. У червні 1997 року на території кіностудії імені Олександра Довженка в Києві відкрито пам’ятник Сергію Параджанову.
