Тюремний клінч, або СІЗО назавжди

Тюремний клінч, або СІЗО назавжди

Укрінформ
Старі в’язниці України вже давно мають стати музеями

Нещодавно міністр юстиції України Денис Малюська вкотре зауважив про необхідність перенесення слідчих ізоляторів за межі міст. І проблема, дійсно, існує. Бо на сьогодні колишні міські в’язниці стоять в історичних ареалах ледь не всіх великих українських міст: Києва, Львова, Дніпра, Одеси, Полтави, Харкова та багатьох інших.

Вони міцно вросли в міську топоніміку й офіційно вже не називаються страшним словом «тюрма», а доволі коректно: «Державна установа виконання покарань». У них зазвичай міститься слідчий ізолятор, де утримують осіб, що очікують вироку суду. Іноді поряд розміщується і сам виправний заклад – колонія, та ще й не одна.

Що об’єднує ці заклади? Майже всі вони були збудовані переважно в ХІХ столітті, а то й раніше. Майже в усіх – жахливі умови утримання: грибок, пліснява на стінах, відсутність належної вентиляції, антисанітарія.

Крім того, час від часу звідти надходять приголомшливі новини: про самогубства, побиття, наркотики, поножовщину, телефонне шахрайство, корупцію, іноді й про страшні вбивства. Міністерство юстиції України кілька років тому оголошувало про намір продати деякі СІЗО, але тих, хто бажав би придбати тюремну нерухомість, чомусь не видно. Тож їх будівлі й досі “прикрашають” собою міські ландшафти.

Тож які вони – найбільш відомі українські тюрми? Чи можна звикнути до в’язниці в місті? Що робити зі старими тюремними будівлями? Як цю проблему розв’язують в інших країнах?

«У ДІДА ЛУК’ЯНА». КИЇВ

Київська тюрма «Лук’янівка», відома нині як Київський слідчий ізолятор №13, була збудована за проєктом архітектора Михайла Іконнікова в 1862 році на околиці Києва. Наступного року вона вже прийняла перших арештантів. Це була перша велика забудова Лук’янівки.

Відтоді в’язниця розбудовувалась і з кожним десятиліттям все глибше й глибше вростала в тіло столиці. В передвоєнні роки там містилася тюрма ОДПУ НКВС і утримувалося майже 25 тисяч в’язнів, переважну кількість яких становили жертви політичних репресій. У добу Великого терору 1937-1938 років у Лук’янівській тюрмі було страчено майже 60 тисяч осіб.

Через Лук’янівку пройшла сила-силенна народу, а відомі прізвища можна перераховувати сотнями. До прикладу, навіть у радянських енциклопедіях було написано, що революціонерка Софія Богомолець народила у Лук’янівській тюрмі Олександра Богомольця – майбутнього фізіолога і президента АН УРСР. Серед відомих в’язнів – Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Микола Бердяєв, Микола Зеров, Максим Рильський, Василь Липківський та багато інших. Сидів у цій в’язниці навіть головний російський чекіст – Фелікс Дзержинський. Після закінчення Другої світової в’язнями Лук’янівської тюрми були Йосиф Сліпий, Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний), Степан Хмара, майже всі шістдесятники. Серед «найновіших» зіркових імен – Юлія Тимошенко і Юрій Луценко.

Останній нарікав на ранній гавкіт і виття собак за вікном, надокучливе «нічне» світло й монотонне капання води зі старого «доісторичного» крану. Скаржився на незрозумілу архаїчну заборону в СІЗО радіо – телевізор дозволяли, а радіо, ще з часів НКВС, коли боялися радистів-диверсантів – було заборонене. За ґратами майбутній генпрокурор розмірковував про життя, читав «Лексикон інтимних міст» Андруховича і вів щоденник. Одного грудневого дня 2011 року записав таке: «Поки краса врятує світ, уроди його загублять».

У народі Лук’янівський СІЗО іноді величають «Дідом Лук’яном». Найстаріший корпус називають «Катєнькой» (на честь Катерини ІІ, яка жодного стосунку до тюрми не мала). Є ще «Столипінка», «Брежнєвка», «Кучмівка» і «Сталінка» («малолітка»). Загальна територія слідчого ізолятора – майже 4 га.

На початку 2017 року Мінюст оголосив про початок інвестиційного конкурсу з продажу Лук’янівського і Львівського СІЗО на онлайн-платформі Європейського банку реконструкції та розвитку. Київський СІЗО хотіли перенести в Коцюбинське, потім – в Ірпінь чи Бучу, в район Київської окружної дороги, а на місці нинішнього закладу відкрити нічний клуб, торговельно-розважальний центр або ж побудувати висотки. Нещодавно в Київському СІЗО відкрили кілька платних камер. Тож переїзд відкладається.

ЛЬВІВСЬКІ «БРИГІДКИ»

У Львові найбільшою і найстарішою діючою тюрмою не тільки Галичини, а й усієї України, є в’язниця на Городоцькій, так звані «Бриґідки».

До 1782 року там містився римо-католицький жіночий монастир святої Бригіди, але австрійська влада вирішила, що доцільніше використовувати будівлю як тюрму. В кінці ХVІІІ і в середині ХІХ століття будівлю монастиря було дещо перебудовано.

На початку ХХ століття Бриґідки були переповнені – у них утримувалися понад тисяча в’язнів. Серйозним випробуванням для влади став тюремний бунт 1904 року, тому в’язницю, що стояла майже в центрі міста, хотіли закрити, але завадила Перша світова війна (до речі, саме з 1914 року розпочалось використання тюремних установ із політичною метою).

Ось уже понад 200 років двері цієї буцегарні «гостинно» відкриті для в’язнів багатьох поколінь. Вона «вірою і правдою» служила і Габсбургам, і Другій Польській Республіці, й нацистам, і совєтам.

«Конкуренцію» за кривавими невинними жертвами їй могла б скласти хіба що інша львівська тюрма – на Лонцького, яка з 2009 року стала національним музеєм-меморіалом жертв окупаційних режимів.

Нинішня офіційна назва Бриґідок – Державна установа «Львівська установа виконання покарань №19», або Львівський слідчий ізолятор №19.

Питання про перенесення Львівського СІЗО порушувалося ще в 2008 році, коли зайшла мова про підготовку до Євро-2012. Тоді міська влада виділила ділянку на вулиці Збиральній, площею близько 8,3 га, де мав би бути збудований новий СІЗО з новими стандартами утримання і реабілітації, а стара тюрма-монастир мала б перейти у власність міста. Втім, каменем спотикання стало земельне питання, тому проєкт державно-приватного партнерства так нічим і не закінчився.

ТЮРЕМНИЙ ЗАМОК НА БЕРЕЗІ ЧОРНОГО МОРЯ. ОДЕСА

Відгадайте загадку: як називається вулиця, на якій справа лежать, а зліва сидять? Одесити одразу ж скажуть: «Люстдорфська дорога». На цій вулиці по один бік стоїть в’язниця – вона ж Державна установа «Одеська установа виконання покарань», а з іншого розкинувся Другий Християнський цвинтар.

«Тюремний замок» було збудовано в Одесі в 1894 році. Того ж року Одеса стає четвертим за величиною містом Російської імперії після Санкт-Петербурга, Москви і Варшави. Побічним наслідком бурхливого економічного розвитку стало зростання злочинності, тож місто потребувало не тільки розкішного оперного театру, а й тюрми.

Одеський централ став найбільш сучасним пенітенціарним закладом Російської імперії, про що було заявлено на 5 міжнародному тюремному конгресі в Парижі (1895).

Одеська тюрма схожа на пітерські «Хрести», адже їх спроєктував один архітектор – Антоній Томішко. Автором арки головних воріт став італієць Бернардацці.

За царату Одеський централ був проміжним пунктом великого каторжного шляху. Звідси пересилали на сахалінську каторгу ув’язнених зі всієї європейської частини Російської імперії. У цій в’язниці сиділи Михайло Вінницький – Мішка Япончик, який став прототипом бабелівського Бені Крика, Григорій Котовський, Лев Троцький, засновник сіонізму Володимир Жаботинський. Останній писав: «Одеська тюрма міститься в пречудовій будівлі. Мені слава богу, є з чим порівняти її, і жодного разу не була осоромлена моя патріотична гордість. Тоді ще не було в ній електричного освітлення, і в камері, куди мене помістили, я знайшов маленьку гасову лампу. Я ліг і заснув наче мертвий…»

В Одеській тюрмі не відбувалося таких масових розстрілів, як у Києві, Харкові чи Львові. Чекісти знаходили більш «пристосовані» для цього місця – зокрема в порту. Англійські моряки згадували, як чекісти приймали в 1945 році «вантаж» – повернених в результаті насильницької репатріації за умовами Ялтинської конференції радянських солдат і офіцерів – їх сотнями розстрілювали у портових складах…

В Одеській тюрмі страчували до середини 1960-х років, потім почали відправляти засуджених до «вишака» у Вінницю, Дніпро і Львів.

Нині будівля знаходиться в аварійному стані. Взимку цього року міністр юстиції Денис Малюська заявляв про наміри продати Одеський СІЗО.

ХОЛОДНОГІРСЬКА В’ЯЗНИЦЯ. ХАРКІВ

Микола Хвильовий писав, що Харків «ховає в своїх завулках криваві легенди на сотні років». Але є в цьому місті будівля, якій не сховатися – вона вся, наче афінський Акрополь – на видноті. Щоправда, дехто вбачає радше схожість із солікамським «Білим лебедем». Це – Харківська тюрма на Холодній Горі, або Холодногірська тюрма. Неофіційні назви: «Харківський централ», «Будинок жахів».

«Гора над містом. На горі – тюрма. В тюрмі – ми», – писав Олесь Гончар у романі «Циклон». А ще додавав, що це місце абсолютно розчавлює й спустошує… У липні 1942 року Гончар потрапив у німецький полон і разом із майже 20 тисячами радянських військовополонених перебував у концтаборі на Холодній горі, «де без води, без крихти хліба ми гинули серед липневої спеки від хвороб і туги за волею, як останню надію ми кидали крізь колючий дріт записочки в натовпи змучених харків’янок, сподіваючись, що чудо «народної пошти» спрацює і відшукає в окупаційних безвістях тих, хто нас порятує».

Якби комусь прийшло в голову почепити меморіальні дошки на стіни цієї будівлі, то певно, що й місця мабуть не вистачило, аби увічнити пам’ять усіх, хто там перебував.

У 1888 році, перед відправкою в Бутирку, а потім і до Сибіру, в Харківській тюрмі сидів Павло Грабовський. У 1920-х в’язнями Холодногірської тюрми стало чимало діячів УНР, зокрема Всеволод Голубович – Голова Ради Народних Міністрів УНР (перший прем’єр-міністр УНР). Його молода дружина – генеральська дочка – Тетяна Кардиналовська приїхала навістити чоловіка і сама потрапила за ґрати.

У 1926 тут сидів Мейєр Зайдер на прізвисько «Майорчик» – убивця Котовського. В’язнем тюрми на Холодній Горі був й Іван Багряний, який змалював жахіття цієї в’язниці в романі «Сад Гетсиманський». Українська правозахисниця Оксана Мешко називала Холодногірську тюрму «Українською голгофою», адже величезна кількість людей, потрапивши за стіни цієї в’язниці, назад уже не вийшли...

В’язницю було збудовано в 1847 році на західній околиці міста. У різні роки вона називалася по-різному й належала різним репресивним органам, зокрема й таким, як ВЧК-ДПУ-НКВС. Була вона і «Арештантськими ротами», й пересильно-каторжною в’язницею.

Під час Другої світової війни за нацистської окупації тут розміщалася міська в‘язниця Харківського обласного комісаріату і міський табір військовополонених №364.

На теперішній час при Харківському слідчому ізоляторі №27 функціонують арештний дім для тримання осіб, засуджених до арешту, а також сектор максимального рівня безпеки для тримання чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі.

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД

Практично всі країни світу стикалися з проблемою закриття старих в’язниць.

Серед прикладів можна назвати Стару Мельбурнську тюрму, закриту ще в 1924 році. З 1972 року вона діє як музей – щороку її відвідують тисячі туристів. Екскурсоводи розповідають моторошні історії про привидів і маніяків, демонструють особисті речі давно померлих злочинців.

Стамбульський чотиризірковий готель «Чотири сезони» на площі Султанахмет міститься в колишній тюрмі. На вхідних дверях готелю написано арабською: «Стамбульський центр ув’язнення злочинців», але навряд чи туристи, зокрема й українські, це читають.

Тюрма Мальмезон у Оксфорді – збудована ще в ХІ столітті, закрита в 1996 і перебудована нині в розкішний бутік-готель, де ціни за добу починаються зі 170 фунтів. Тюремна атрибутика збережена, а охочих полежати на «люксових нарах» вистачає. Постільну білизну тут міняють щодня, але відвідувачам дозволяється поводитися погано: наприклад, красти рушники.

Прикметно, що в 2015 році уряд Британії оголосив про наміри закрити і продати всі тюрми ХІХ століття – обслуговувати їх справа витратна, до того ж, важко здійснювати контроль за ув’язненими. Не сприяють вони і реабілітації останніх. Старі тюрми мають бути замінені 9 новими в’язницями, що коштуватиме країні майже мільярд фунтів стерлінгів, а на місці «вікторіанських реліктів» планують збудувати нове житло – понад 3 тисячі будинків. Яскравий приклад – знаменита Редінгська тюрма, відкрита в 1844 році, в якій у 1895-1897 роках утримувався Оскар Уайльд, про що він власне й написав у листі-сповіді «De Profundis» і в «Баладі Редінгської тюрми». Редінгську тюрму закрили лише в 2013 році. Місцева влада планувала відкрити там центр мистецтв, але наштовхнулася на непоступливість британського Мінюсту. Впродовж кількох років тривали дискусії з приводу долі знаменитої тюрми, а в жовтні 2019 року Міністерство юстиції таки повідомило, що виставило будівлю на продаж. Обслуговування подібного комплексу коштує понад 250 тисяч фунтів стерлінгів на рік.

Серед інших яскравих прикладів можна назвати тюрму-фортецю Хептапіргіон у грецьких Салоніках. Збудована ще в ІV столітті фортеця, впродовж віків була відома як військовий форт, у ХІХ столітті втратила своє стратегічне значення і була перетворена на тюрму. Історія Греції ХХ століття так само непроста, як і українська. Фашистська диктатура 1936 року, гітлерівська окупація, громадянська війна, семирічний режим «Чорних полковників» 1967 – всі ці політичні події не сприяли зменшенню контингенту, зокрема й політичного, в грецьких тюрмах. До прикладу, якщо в Редінгській тюрмі Британії остання страта відбулась у 1913 році, то в стінах Хептапіргіону в Салоніках впродовж ХХ століття було страчено сотні людей. Всі вони знайшли останній прихисток у братніх могилах неподалік тюрми. У 1989 році Хептапіргіон було закрито. Нині там ведуться реставраційні роботи, об’єкт частково відкритий для туристів.

Надзвичайно вдалим прикладом реінтеграції колишньої в’язниці в сучасний простір європейського міста є колишній бенедиктинський монастир Мурате (Monastero delle Murate) у Флоренції, відомий тим, що на його території в 1509 році була похована Катерина Сфорцо – знаменита графиня доби італійського Відродження. З 1883 по 1985 рік у Муратському монастирі містилася чоловіча тюрма Флоренції. Стіни цієї в’язниці теж бачили чимало: тут утримувалися і кримінальні головорізи, і політичні в’язні: анархісти, соціалісти, комуністи, антифашисти. Умови утримання в Муратському монастирі були жахливими: камери площею 9 квадратних метрів, антисанітарія.

На момент закриття на території стародавньої в’язниці перебувало близько 600 ув’язнених. Усіх їх згодом перевели в новозбудовану сучасну тюрму Соллічано. Натомість будівлю монастиря було реставровано, відкрито кав’ярні, магазини, ресторани; частину будівлі здали під офіси й  житло. Певна територія була відведена під культурний простір, зокрема під майстерні художників і музей

P.S.  У долі українців тюрма впродовж тривалих часів була своєрідною зловісною міткою, точкою перетину людських доль, точкою неповернення і майже неуникністю. Тож нині настав мабуть крайній час для переосмислення її логіки й концепції, щоби максимально коректно розв’язати питання безпеки, міської інфраструктури, реабілітації ув’язнених, а також історичної пам’яті.  

Світлана Шевцова. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-