30 січня. Пам’ятні дати

Відповідно цієї угоди, під владою Московської держави опинилась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ. Правобережна Україна і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом залишалися в складі Речі Посполитої. Київ на два роки передавався Московській державі. Запорізька Січ передавалась під спільне управління Польщі і Московщини.

Як відомо, після смерті Богдана Хмельницького, на українських землях вирувала громадянська війна між численними угрупованнями його спадкоємців, які, до того, мали розбіжні погляди на подальший шлях розвитку своєї країни.

Відправною точкою в протистоянні козацьких еліт стало одночасне обрання у 1663 році одразу двох гетьманів: орієнтованого на союз із Польщею Павла Тетері (1663–1665) на Правобережжі та вірного союзу із Московією Івана Брюховецького (1663–1668) на Лівобережжі. Після усунення правобережного гетьмана Павла Тетері, йому на зміну прийшов Петро Дорошенко, який мав план об'єднання України: укласти союз з Кримом та Туреччиною і користуючись слабкістю Речі Посполитої, знесиленої війною з Московським царством, звільнити від поляків Правобережну Україну і об'єднати її з Лівобережжям. Зрештою, кримський хан надав допомогу - 30 тисяч ординців, за підтримки яких Дорошенко під Браїловим вщент розгромив польське військо. Для Польщі, виснаженої війною, це стало страшним ударом і вона змушена була терміново укласти мир з Росією, що й було зроблено 30 січня 1667 року в Андрусові. За умовами цього перемир’я припинялась польсько-московська війна 1654-1667 років, а Україна поділялася на дві частини по Дніпру: Лівобережжя залишалося у складі Московського царства, а Правобережжя, крім Києва, і Білорусь переходили під владу Польщі.

Угода між Московським царством і Річчю Посполитою викликала велике невдоволення серед українського суспільства, що переросло у повстання, яке очолив гетьман Іван Брюховецький. Згодом під його тиском майже всі російські війська були вигнані. На Правобережжі у жовтні 1667 року Петро Дорошенко, за підтримки Туреччини, також домігся від Польщі виведення військ і встановлення українсько-польського кордону по річці Горинь.

Ювілеї дня:

138 років від дня народження Франкліна Делано Рузвельта (1882–1945), політичного та державного діяча, 32-го президента США (1933–1945) від Демократичної партії (єдиний, хто обирався на 4 терміна). За життя Франкліна Делано Рузвельта як тільки не називали: одні мало не молилися на нього, інші звинувачували в усіх смертних гріхах. Ось деякі яскраві характеристики того часу: «найрезультативніший американський політик ХХ століття», «великий реформатор», «комуніст», «остання надія демократії», «дурна голова з месіанським комплексом і мізками бойскаута», «перший президент мас-медіа», «політична Джульєтта, що фліртує з народом на балконі Білого дому» та ін.. Нетерпимість частини американської еліти до президента Рузвельта досить яскраво описана відомим письменником Томасом Вулфом. У кают-компанії розкішного океанського лайнера Вулф озвучив свій намір підтримати Рузвельта на чергових виборах. І тут знялася справжня буря: «Накрахмалені сорочки почали накручувати свої спини, як рулетки. Дівочі шиї, які лише секунду тому назад були білі й граціозні, наче лебедині, раптом так напружилися від енергії та патріотичного шаленства, що діамантові намиста розірвалися й розлетілися на шматочки. Мені було сказано, що в разі, коли я проголосую за цього гидкого комуніста, цього зловісного фашиста, цього інтригана і заколотника-соціаліста і за його банду конспіраторів, то тоді я більше не зможу вважати себе американським громадяниним». То був 1935 рік, а вже наступного, 1936, Рузвельта тріумфально переобрали на другий строк. Він переміг у всіх американських штатах, крім двох. З ім’ям цієї людини пов’зана ціла епоха в історії США. Передусім, він відомий тим, що вивів Америку з Великої депресії. Його економічна політика і до сьогодні викликає дискусії серед фахівців, але ніхто не може оскаржити знамениту тезу, озвучену Рузвельтом під час інавгурації: «Єдине, чого варто боятися, – це самого страху». Неперевершений соціальний психолог, Рузвельт одним із перших зрозумів: головна небезпека – коли депресія панує не лише на фондових ринках, але й у свідомості людей.

121 рік від дня народження Володимира Горбового (1899-1984), українського державного, громадського, політичного діяча, політв’язня радянського режиму. Народився у місті Долина, на Івано-Франківщині. Під час Першої світової війни воював у складі австрійської армії. З 1918 року - в Українській Галицькій армії, брав участь у поході на Київ 1919 року. З 1920 член Української Військової Організації (УВО), а з 1929 - ОУН. У 1935-1936 році Володимир Горбовий був адвокатом Степана Бандери на Варшавському процесі. Перед початком Другої світової війни перебрався у Краків, був Головою комісії Державного планування при Революційному Проводі ОУН, Головою Президії ІІ Великого Збору ОУН, Генеральним Суддею, Головою Українського Національного Комітету. Після початку війни арештований нацистами, до 1942 року сидів у тюрмі. 1 липня 1947 року Володимира Горбового заарештували у Празі, депортували до Польщі, а там переправили до радянського НКВД. У 1948 році його засудили до 25 років. Своє покарання Горбовий відбув повністю. Близько співпрацював з в'язнями Михайлом Сорокою та Петром Дужим. У 1972 році повернувся у Долину, де й помер у 1984. У 2008 році рішенням Долинської міської ради Володимиру Горбовому було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Долина» посмертно, а в 2015 на його честь в місті названо вулицю.

115 років від дня народження Оксани Мешко (1905–1991), відомої української правозахисниці, учасниці національного відродження 60-х; засновниці Української Гельсінської групи. «Вона була рухливим нервом нашого національного життя, супутником і вірним помічником тих, що берегли честь українського імені в роки ганьби й духовного занепаду. За мірою винесених ударів, за надлюдською витривалістю вона – людина виняткова навіть на дорогах української Голгофи». (Євген Сверстюк про Оксану Мешко).

90 років від дня народження Всеволода Нестайка (1930–2014), відомого українського дитячого письменника, автора «Тореадорів з Васюківки», «Одиниці з обманом», «Пригод Робінзона Кукурузо» та багатьох інших чудових творів для дітей. Неперевершений майстер казки та пригодницької літератури, твори якого перекладені двадцятьма мовами світу - від англійської до бенгалі. За книгу «Тореадори з Васюківки» у 1979 році рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури ім’я автора занесено до «Особливого Почесного списку Г.Х. Андерсена».

69 років від дня народження Філа Коллінза (1951), відомого британського музиканта, одного з найбільш комерційно успішних музикантів світу (третій після Майкла Джексона і Пола Маккартні), суперзірки 80-х. Барабанщик і вокаліст легендарного рок-гурту Genesis, композитор, актор, продюсер, лідер біг-бенду. Зробив вражаючу сольну кар’єру, продавши понад 150 мільйонів копій своїх альбомів. Серед його нагород – 7 «Греммі» та «Оскар» за кращу пісню до мультфільму «Тарзан». Знявся в багатьох фільмах. Один із найвідоміших – «Бастер» (1988), де йдеться про пограбування поштового поїзда в 1963 році. У березні 2011 року співак заявив про припинення музичної кар’єри, але нещодавно знову вирішив повернутися на велику сцену. На осінь 2016-го планується вихід мемуарів музиканта. Розповісти йому є про що: за плечима 65-річного Коллінза буремне музичне життя, п’ять шлюбів (одній із своїх дружин Колліз виплатив 25 мільйонів фунтів стерлінгів, що склало приблизно 50 мільйонів доларів – це була одна з найбільших на той час сум відступних серед «зоряних» розлучень), депресії, хвороби, нав’язливі думки про суїцид, ненависть оточуючих (дехто називав його «Антихристом»), боротьба з алкогольною залежністю. «Ні, баста, з цим покінчено! Я маю вийти й показати на що здатен. Робитиму це не задля музичних критиків чи тих, хто давно поставив на мені хрест, а, передусім, задля своїх дітей», - зауважив Філ в одному з інтерв’ю.

Роковини смерті:

Цього дня, у Нью-Делі на 79 році життя, був убитий Махатма Ганді (Мохандас Карамчанд Ганді; 1869–1948), індійський політик, лідер руху за незалежність Індії. Передостанній замах на життя Махатми Ганді стався 20 січня 1948 року, через два дні після того як він припинив голодування. Лідер країни звертався до віруючих з веранди свого будинку, коли біженець з Пенджабу кинув у нього саморобний вибуховий пристрій. Бомба вибухнула за декілька кроків від Ганді, втім, тоді ніхто не постраждав. Індійський уряд пропонував посилити охорону Ганді, але він категорично відмовився, зауваживши: «Якщо мені судилося загинути від кулі шаленця, я зроблю це з усмішкою». Через декілька днів сталося непоправне. 30 січня 1948 року Ганді прокинувся на світанку й узявся допрацьовувати проект конституції, який треба було представити конгресу. Цілісінький день пішов на обговорення з колегами майбутнього основного закону країни. Настав час вечірньої молитви, і в супроводі племінниці він вийшов на галявину перед будинком. Як і завжди, натовп радісно вітав «батька нації». Частина людей кинулася до свого наставника, аби, за давнім звичаєм доторкнутися до ніг Махатми. Скориставшись метушнею, вбивця серед інших наблизився до Ганді й тричі вистрілив у нього з пістолета. Перші дві кулі пройшли навиліт, третя застрягла в легенях поблизу серця. Останніми словами вмираючого Ганді були: «О, Рамо! О, Рамо!», а потім слабкими жестами він показав, що прощає свого вбивцю. Махатму Ганді вбили індійські націоналісти, які були противниками розділення Британської Індії й утворення двох держав – Республіки Індії та Пакистану, а також виплати Індією уряду Пакистану 550 мільйонів рупій, як то передбачалося угодою про розподіл. На цій виплаті наполягав Ганді, за що націоналісти вважали його зрадником інтересів країни. На місці вбивства Ганді нині споруджено пам’ятник. В Індії цього дня вшановують пам’ять усіх полеглих у боротьбі за незалежність країни.