28 вересня. Пам’ятні дати

День встановлений з ініціативи Всесвітнього альянсу по боротьбі зі сказом і Центрів боротьби з хворобами і профілактикою хвороб (м. Атланта, США) за підтримки Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Мета Дня – привернути увагу до проблем розповсюдження цієї хвороби, а також до її наслідків.

Сказ – гостре інфекційне захворювання людини та інших ссавців, яке характеризується ураженням центральної нервової системи. Збудником сказу є нейротропний вірус. Зараження людини відбувається при укусі або потраплянні слини хворої на сказ тварини на ушкоджену шкіру або слизову оболонку. Вірус сказу поширюється по нервових стовбурах, уражаючи нервові центри і кору великих півкуль головного мозку. Спочатку у людини з’являється страх, нервове збудження, яке зростає при ковтанні води (водобоязнь), вдиханні повітря; згодом можуть спостерігатися дезорієнтація з повною втратою свідомості, агресивність, пітливість, рясне виділення слини, підвищення температури тіла, серцебиття та галюцинації. Якщо вчасно не звернутися до лікаря – хворий може померти.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), ця хвороба входить у першу п’ятірку хвороб, спільних для людини і тварин, що завдають найбільших соціально-економічних збитків. На сьогоднішній день сказ реєструється у 150 країнах світу. Щороку понад 15 мільйонів людей у всьому світі проходять вакцинацію після укусу тварин. За оцінками спеціалістів, це дозволяє запобігти сотням тисяч смертей від сказу.

Події дня:

80 років тому (1939), після придушення опору Війська Польського на всій території цієї країни, у Москві був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. «Уряд СРСР і Німеччини, – наголошувалося у преамбулі документу, – після розпаду колишньої Польської держави розглядають виключно як своє завдання відновити мир і порядок на цій території і забезпечити народам, які живуть там, мирне існування, що відповідає їх національним особливостям». Встановлювалися кордони між «взаємними інтересами на території Польської держави». Західний кордон України визначався по річках Західний Буг і Нарев. На додаток до радянсько-німецького договору про дружбу і кордони було підписано таємні протоколи: про готовність сприяти переселенню німців до Німеччини з радянської території, і українців та білорусів з німецької території до СРСР; про віднесення Литви до сфери радянських інтересів, а Люблінського воєводства і частини Варшавського воєводства – до сфери німецьких інтересів; про неприпустимість ведення «на своїх територіях жодної польської агітації»; про відмову уряду Німеччини від частини території Литви, вказаної у Таємному додатковому протоколі від 28 вересня 1939 року.

Ювілеї дня:

98 років від дня народження Михайла Миколайовича Зайця (псевдо: «Зенко», «Влодко», «Тарас», «Нестор»; 1921–1952), діяча УПА, охоронця командира УПА Романа Шухевича й автора спогадів про нього. За активну політичну діяльність разом із старшим братом Володимиром (також членом ОУН, а пізніше вояком УПА) був ув’язнений польською владою в Березі Картузькій (1937–1939). 1942 року вивезений у Німеччину. Михайло Заєць – один із двох постійних охоронців Романа Шухевича. Після його загибелі Заєць перебував біля Романа Кравчука на Золочівщині. Після 1950 року його доля довгий час була невідома. Лише після 2005 року в матеріалах Галузевого державного архіву СБУ було знайдено, що вояк у 1951–1952 роках перебував в одній із кур’єрських груп Головного командира УПА Василя Кука. За даними, зібраними управлінням Міністерства державної безпеки в Тернопільській області, кур’єрська група, де діяв «Зенко», здебільшого переховувалась на стику Зборівського та Бережанського районів Тернопільщини. 2 грудня 1952 року було розпочато чекістсько-військову операцію проти цієї групи, а наступного дня, 3 грудня Михайло Заєць і його товариш Василь Кузів («Орач») загинули в бою з пошуковою групою МДБ.

95 років від дня народження Марчелло Мастроянні (1924-1996), італійського актора кіно і театру. Знявся у фільмах «Білі ночі», «Солодке життя», «Ніч», «Вісім з половиною», «Соняшники», «Місто жінок», «Джинджер і Фред». Найчастіше Мастроянні знімався у Федеріко Фелліні (був його улюбленцем) та Вітторіо де Сіки. Його зосереджена, стримана і дещо ексцентрична акторська манера гри слугувала ідеальним тлом для художніх пошуків цих режисерів. Марчелло Мастроянні народився в невеличкому гірському селі в Апеннінах. Батько був теслею, а мати домогосподаркою. Дитинство і юність Марчелло минули в Турині та Римі. Зігравши в «Білих ночах» (1957) у Вісконті та в кримінальній комедії «Зловмисники невідомі» (1958), Мастрояні був помічений Фелліні, який запросив актора на головну роль у своєму грандіозному проекті «Солодке життя» (1960). Саме завдяки цьому фільму Мастроянні зажив слави і став надзвичайно затребуваним актором у Європі. Також за ним закріпилося амплуа плейбоя, інтелектуала та космополіта. Вже наступного, 1961 року, кінокритики з захватом відгукувалися про працю Мастроянні у фільмі Мікеланжело Антоніоні «Ніч». Наступні кінокартини за його участю – «Розлучення по-італійськи» зі Стефанією Сандреллі (режисер П’єтро Джермі) та «Приватне життя» з Брижит Бардо (режисер Луї Маль) – були орієнтовані на більш широкий глядацький загал. Вигравши дві поспіль нагороди Британської академії кіно, Мастрояні виконав головну роль у новому шедеврі Фелліні – «Вісім з половиною» (1963), після чого продюсер Карло Понті залучив Мастроянні до спільних проектів зі своєю дружиною Софі Лорен. Це був дуже плідний творчий союз, один із найзнаменитіших дуетів світового кінематографа. Вони знялися в «Шлюбі по-італійськи», «Вчора, сьогодні, завтра», «Соняшниках» (до речі, частина фільму знімалася на Полтавщині). У другій половині 1970-х – 1980-х років Мастроянні надзвичайно багато знімався і, хоча ці фільми суттєво поступалися попереднім кіношедеврам, глядачі, так само як і критики, обожнювали Мастроянні. Одна з його останніх робіт – фільм Роберта Олтмена «Прет-а-порте» (1994), де він знову грає закоханого у Софі Лорен. Насправді ж з Лорен його поєднували виключно творчі й дружні стосунки. З 1946 року і до кінця життя Мастроянні був у шлюбі з Флорою Карабеллою. Але мав безліч романів, найгучнішими з яких були з Катрін Деньов та Фен Дануей. Результатом першого стало народження у 1972 році дочки К’яри (нині відома актриса), а щодо другого, то з Фей Дануей актор зустрічався майже три роки, але залишити дружину і дітей заради нового кохання все ж не наважився. Мастроянні помер 19 грудня 1996 року від раку підшлункової залози. Перед похоронами фонтан Треві в Римі, що стійко асоціювався з його роллю у «Солодкому житті», був символічно відключений і задрапований у чорне на знак поваги до померлого актора.

90 років від дня народження Дмитра Павличка (1929), українського поета, літературознавця, громадського діяча, дипломата, Героя України (2004). У 1953 році закінчив Львівський університет, працював головним редактором журналу «Всесвіт» (1971-1978), автор чисельних збірок віршів, слів до відомих пісень – «Два кольори», «Лелеченьки» та ін. За мотивами його творів Олександр Костін написав оперу «Золоторогий олень» (1982); Євген Станкович, «Реквієм» («Бабин Яр», для солістів, хору та симфонічного оркестру, 1991); автор сценаріїв до фільмів «Сон» (1965), «Захар Беркут» (1970), перекладав драматичні твори Вільяма Шекспіра; Лауреат державної премії України ім. Т.Г.Шевченка (1977); депутат Верховної Ради України ряду скликань.

85 років від дня народження Бріжіт Бардо (1934), французької кіноактриси, кінозірки 50-60-х років ХХ століття. Знялась у фільмах: «І Бог створив жінку…», «Бабетта йде на війну», «Віват, Марія!», «Приватне життя»,  «Парижанка», «Істина», «Презирство». В середині 70-х років припинила кінокар’єру. Нині колишній секс-символ є активісткою руху за права диких і домашніх тварин, а також виступає з жорсткою критикою міжрасових шлюбів, гомосексуалізму, ісламу й іммігрантів, за що неодноразово була засуджена (з формулюванням «за розпалювання міжнаціональної/релігійної ворожнечі»). Актриса є переконаною вегетаріанкою.

Роковини смерті:

День пам’яті Остапа Вишні (справжн. – Губенко Павло Михайлович; 1889–1956), українського письменника-сатирика і гумориста. Автор збірок «Діли небесні», «Вишневі усмішки», «Кому веселе, а кому й сумне». Започаткував новий художній жанр – нарис-усмішку. В середині двадцятих років минулого століття в Україні не було популярнішого письменника за Остапа Вишню. За кількістю видань він посідав перше місце серед своїх колег по письменницькому цеху і був найзаможніший. Його друг, письменник Майк Йогансен (пізніше репресований і розстріляний) писав: «Всі українці поділяються надвоє, але не рівно: 99 відсотків складають ті, хто тільки побачивши «вишневу усмішку» і ще навіть не обізнавшись з її змістом, вже хапається за живіт, тоді падає долі і качається по землі в нападі гомеричного реготу, аж через силу благаючи: «Ох, дайте ж мені скоріше прочитати, щоб я бодай знав, з чого сміюся!» А про один відсоток годі й мовити – це заздрісники…» Втім, саме завдяки заздрісникам всенародний улюбленець, «Гоголь Жовтневої революції», як його називали сучасники, заробив 10 років сибірських таборів і став однією з перших жертв сталінського терору. Тричі він стояв на межі між життям і смертю, але залишився живим. Уперше це трапилося у лютому 1934-го, через два місяці після арешту. Гумориста засудили до вищої міри, однак згодом розстріл замінили десятьма роками виправно-трудових робіт. Удруге Вишня ледь не наклав життям у Печорському таборі восени 1938-го. У супроводі конвою його доправляли на баржу, де знаходилися такі ж самі смертники, але дорогою він захворів на крупозне запалення легенів і його, стовідсоткового «доходягу», залишили на якійсь гулагівській цегельні. Так він вижив. А втретє Павло Михайлович відчув подих смерті у 1943 році. Втім, і цього разу минулося – 54-річного хворого письменника випустили на волю. Це теж було наче диво: як стало згодом відомо, у зв’язку з початком визволення України від гітлерівців Хрущов разом з декількома відомими українськими митцями – Рильським, Довженком, Бажаном, Яновським та ще з кимось, почали клопотатись про звільнення з таборів деяких представників української культури. Були складені списки. Але з усіх, хто був там зазначений, вижив тільки Остап Вишня. Його й відпустили. Після повернення Вишня напише ще багато гострих, позначених фірмовим «вишневським» гумором творів, але вже ніщо не зможе стерти з його душі, з його обличчя, погляду зачаєної гіркоти і болю від побаченого й пережитого. Українці раділи поверненню письменника. Раділи, що він живий, що знову пише. А ще, в мільйонів людей, у кого в ненаситному череві сталінських тюрем і таборів безслідно зникли рідні та близькі, зажевріла надія, що й вони, безвинно покарані, колись таки повернуться додому. Документ про реабілітацію письменник отримав наприкінці жовтня 1955 року, рівно за одинадцять місяців до своєї смерті.