Еміне Джапарова каже, що давно вже хотіла приїхати до Запоріжжя, але через те, що у Міністерстві інформполітики працює лише 40 людей, не завжди є час, аби вирватись у регіони. Першим пунктом програми її поїздки у наше місто став Форум громадських організацій, ініціатором проведення якого виступила Запорізька ОДА.

“Коли держава організовує певні майданчики, де відбуваються дискусії на важкі теми: як жити разом, як будувати країну, як покращувати умови життя в регіоні, це свідчить про рух у напрямку Європи. Важливо не ховатись від активістів, вони не мають наздоганяти представників влади. Між ними має бути діалог, а не прірва. Тільки у випадку, коли громадськість буде долучатися, будь-який процес у країні стане успішним”, – сказала Джапарова.

Еміне Джапарова погодилася відповісти на кілька запитань кореспондента Укрінформу.

- В одному з інтерв'ю ви казали, що важко відвойовувати інформаційний простір на окупованих територіях. П'ять років триває війна, інформаційно ми програємо чи перемагаємо?

- Я не вважаю, що ми програємо інформаційну війну. Так, ми багато чули нарікань: російська пропаганда шарашить на весь світ свої негативи, а ми програємо. Не погоджусь.

Через 5 років у таких жорстких умовах репресій, коли вся російська державна машина виділяє мільярдні ресурси й людей для того, щоб вичавити опір людей, які досі отримують українські паспорти і їздять з окупованих територій на материк, щоб отримувати українські документи, – а це тисячі людей щодня, – чи не ознака це того, що ми не програємо? Ми би програвали тоді, коли були б фізично відірвані від українців. Допоки у людей є українські паспорти – це наші громадяни. Ця ознака є ключовою, на яку ми маємо орієнтуватися.

- Країна-агресор намагається впливати на свідомість людей. Як протидіяти цьому?

- Когнітивний вплив у світі недооцінюють, тому що західна військова доктрина розглядає інформаційну загрозу тільки в контексті кіберзагроз. Відома українська письменниця Оксана Забужко казала, що сучасні війни – це не бомбардування міст, це бомбардування мізків. І це абсолютна правда, це те, що ми сьогодні в Україні відчуваємо. Росія вкладає в це шалені кошти. Жодна країна в світі такого не робить.

- Як же протидіяти?

- Питання надскладне. Тому перед нами є одне завдання – зберегти свободу слова. Можливо в авторитарних системах це було б легше: шляхом заборон, зачисток досягається результат. Україна вже має досвід того, що робити, і ділиться ним. Мова йде про громадянський актив. Держава намагається моніторити й аналізувати соціальні настрої у різних регіонах, відчувати запит і формувати відповідну комунікацію та пояснювати. Це неможливо зробити за один рік. Це зміна свідомості, це нові соціальні домовленості між громадами, між державою і громадськими організаціями.

- Держава витрачає багато грошей на кіноіндустрію, є квота на українську музику – чому саме на ці галузі уряд зробив наголос?

- Українські стрічки, мова, пісні, – це все те, що формує національну ідентичність. Уряд виділяє на кіноіндустрію сьогодні рекордне фінансування. Такого раніше ніколи не було. Голлівуд знімає 3000 стрічок щороку, але тільки 35-40 стають такими, які бачить увесь світ. Ми свідомо інвестуємо у це кошти. На бюджет наступного року також закладена величезна сума на кіно, напевно ми матимемо ситуацію, коли кожні два тижні буде прем’єра українського фільму, – і це правильно.

- Який ваш улюблений фільм?

- Мій улюблений фільм – “Будинок слова”. Це про будинок літераторів у Харкові. Це про інтелігенцію 30-40 років, яку знищили. Думаю, що на початку 2020 року ми матимемо художню прем’єру стрічки.

- Переселенці під час зустрічі з вами продемонстрували ролик про Крим. Спостерігала за вами, ви ледь стримували сльози. Що відчули?

- У мене всередині біль. Він є завжди. З перших днів, коли я виїхала з Криму. Одна справа, коли ти знаєш, що можна повернутись, а інша – коли не знаєш, чи буде така можливість. Це автоматично дає такий шалений біль, коли Крим сниться у снах майже кожного дня. Майже вся моя родина – там, і я не можу відвідувати її на свята. У мене у рідної сестри два роки тому було весілля – і я не змогла поїхати, сестра моєї бабці померла кілька місяців тому – і я не змогла поїхати. Я намагаюсь питання Криму та Донбасу сублімувати в професійний обов’язок.

Моя старша донька, коли їй було п’ять років, запитала: “А ми повернемось у Крим?”. Я кажу, що звісно. Вона каже: “А що треба робити для цього?” Це питання мене частково паралізувало. Історія кримських татар – це прекрасний кейс того, що право на батьківщину варто не просто очікувати, а треба виборювати. Коли ми внутрішньо налаштовуємось на цю боротьбу, вона приводить до кінцевої мети.

- Що відповіли дитині?

- Дитина давала мені різні рецепти. Перший рецепт: “Давай ми візьмемо подарунок Путіну, поїдемо – і подаруємо, а він нам Крим віддасть”. Я сказала, що це не спрацює. Вона каже: “А якщо зброю візьмемо – і поїдемо його лякати, то віддасть?” Кажу, що це теж не спрацює. Дитина спитала – а що ж із ним робити тоді? Я сказала: треба чекати. Дочці зараз 9. Вона дуже цікавиться політичними процесами. Я звітую перед нею насамперед, що я зробила сьогодні для того, аби прискорити процес повернення Криму. Головний ревізор моєї діяльності – це моя донька, якій уже 9 років, її звати Іман.

- Ви провели багато зустрічей із запоріжцями. На вашу думку, ми правильно проінформовані чи потрібно працювати у цьому напрямку?

- Під час спілкування із запоріжцями відчула, що є потреба продовжувати. Треба створювати майданчики, де будуть представлені й представники держави, в тому числі місцева влада, і громадські діячі – для того, аби просто говорити одне з одним. Все є стосунками, а в стосунках у нас є єдиний інструмент – це мова, тобто діалог, комунікація. Треба говорити одне з одним.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя

Фото: Дмитро Смольєнко, Укрінформ