Закарпаття вірить у перемогу, єдність і цілісність України

Сьогодні багато хто спекулює на тему Закарпаття. Тему русинів, національних меншин, які проживають у регіоні, мусують насамперед російські ЗМІ, видаючи один фейк за іншим. Розповідають про те, як місцевим угорцям складно і важко жити серед українських націоналістів. Хоча, будь-яка людина, котра хоч раз побувала б у Закарпатті, скаже, що це найтолерантніший регіон України. Ніколи там не ущемлювали права людини за мовною, релігійною чи етнічною ознакою.

У той же час, можу сказати, що жителі області безперечно бачать себе українцями, а Закарпаття – частиною України. Хоча сьогодні дуже частим гостем на російських телеканалах став виходець із Закарпаття, Павло Гецко, котрий багато років проживає в Санкт-Петербурзі. Даний суб'єкт деякий час позиціонував себе, як прем'єр-міністр невідомо коли, де і ким проголошеної «Підкарпатської Русі», підтримує сепаратистів Донбасу і окупацію Криму. На перших днях агресії на Донбасі в російських ЗМІ (ТАСС) з'явилася чергова провокація за участю Гецка, в якій стверджувалося, що на з'їзді русинських організацій у Закарпатті прийнято рішення домагатися від президента Порошенка надання автономії для регіону. Згодом новина про з'їзд і про нібито прийняте на ньому рішення була спростована представниками русинських організацій Закарпаття, які дізналися про так званий з'їзд і його «рішення» зі ЗМІ.

Але поки що Росія не покидає спроб дестабілізувати ситуацію в області й розпалити полум'я сепаратизму. Свою риторику вони будують довкола твердження про те, що Закарпаття стало частиною України тільки в 1944 році, коли прокомуністичний уряд Чехословаччини передав регіон СРСР. Але будь-хто, хто знає історію області, скаже, що хоча протягом століть Закарпаття й було відірвано від решти України, але, тим не менш, завжди прагнуло возз'єднатися з нею. Найяскравіше це прагнення було продемонстровано навесні 1939 року, коли була проголошена Карпатська Україна.

Землі Закарпаття увійшли до складу Київської Русі ще за часів Володимира Великого. Довгий час князі, спочатку київські, а після них і галицько-волинські, воювали з Угорщиною за контроль над регіоном. Перемогли угорці й довгий час Закарпаття входило до складу Угорського королівства, а потім, коли Угорщина увійшла до складу Австрійської імперії, як її складова частина, увійшло й Закарпаття. Крах Австро-Угорщини в кінці 1918 року й поява в той же період спочатку Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), а потім і її об'єднання з Українською Народною Республікою (УНР) дали надію закарпатцям на возз'єднання з історичною батьківщиною. 21 січня 1919 року на Соборі Русинів у Хусті було прийнято рішення про приєднання Карпатської України до УНР. Але крах останньої внаслідок агресії більшовицької Росії зробив об'єднання неможливим. На основі Сен-Жерменського і Тріанонського мирних договорів 1919-1920 років Закарпаття було передано до складу Чехословаччини, як автономна Підкарпатська Русь. Але автономія залишилася тільки на папері.

Коли в 1938 році, відповідно до мюнхенських домовленостей, почався розподіл Чехословаччини, закарпатські українці побачили в цьому можливість відновити свою автономію. А після того, як стало ясно, що дні Чехословаччини полічені, Сойм у Хусті прийняв рішення про оголошення незалежності. В ніч з 14 на 15 березня 1939 року було проголошена про створення незалежної Карпатської України, з українською мовою в якості державної, жовто-блакитним державним прапором і державним гербом, який об'єднував герб регіону (червоний ведмідь) з українським тризубом. Гімном було оголошено «Ще не вмерла Україна». Багато хто бачив у майбутньому Карпатську Україну частиною Відновлений Української Держави.

Подальші події дуже схожі на ті, що відбувалися в Україні після перемоги Революції Гідності у 2014 році. Дуже швидко народу, що радів перемозі, довелося стати на захист своєї країни. Практично одразу після проголошення Карпатської України в неї вдертися загони угорської армії. Справа в тому, що за секретним договором між Угорщиною і нацистською Німеччиною, Закарпаття переходило під контроль Будапешта. Таким чином, Гітлер купував лояльність угорського диктатора Міклоша Хорті. Сьогодні Будапешт грає в схожі ігри з іншим агресивним диктатором.

Так само, як навесні 2014 року, в березні 1939-го на захист своєї батьківщини стали прості робітники, селяни і студенти, хоча траплялися й колишні солдати чехословацької армії української національності. В організації оборони брали участь і загони воєнізованих добровольців з організації «Карпатська Січ». Серед них були й вихідці з Галичини. Деякі займали командні пости. Так, високий пост у штабі армії Карпатської України займав Роман Шухевич, у майбутньому – генерал-хорунжий і головнокомандувач Української Повстанської Армії. Дуже складно було зі зброєю. Частину її встигли вивести під час відступу до Словаччини загони чехословацької армії. В Ужгороді навіть відбулися зіткнення між чеськими військовими і Карпатоукраїнськими солдатами. Причиною став наказ чеського генерала Льва Прхала про роззброєння українських військових формувань. Однак наявної зброї, в основному стрілецької, і декількох гармат та протитанкових рушниць не вистачило для того, щоб зупинити просування армії з артилерією, танками й авіацією. Найважчі бої були під Хустом, на так званому Красному полі. Там, у триденній битві 1600 українських військових стояли проти 20-тисячного (!!!) угруповання угорських військ. Угорці кидали на українські укріплення все, що мали – артилерію, танки, літаки. Укріплення нападники захопили, але втратили при цьому 5 тисяч убитими й один літак. Втрати карпатоукраїнців становлять 1200 осіб. Сьогодні на цьому місці споруджено меморіальний комплекс «Красне поле».

Активні бойові дії тривали три дні. 17 березня президент Августин Волошин, разом з урядом, втік до Румунії. Але залишки «Карпатської Січі» чинили опір і вели партизанську війну аж до травня. Надалі вони теж відступили до Румунії, але були видані місцевою владою Угорщині. Частина з них були страчені, частина померли у в'язниці, галичани були передані Польщі. Один із розстріляних угорськими властями січовиків, Олександр Блистів, залишив після себе записку, яку написав, через брак олівця, власною кров'ю. «Я, Олександр Блистів, 22-річний з Хуста, іду на смерть за те, що любив свою рідну Україну». Переслідування будь-яких українських рухів здійснювалося протягом усього періоду угорської окупації.

Сьогодні закарпатці згадують про ці події. Згадують про загиблих у 1939-у героїв, ховаючи героїв нинішніх зі 128-ї бригади, які загинули на Донбасі, захищаючи незалежність України від нового агресора. Вони вірять у перемогу, в єдність і цілісність України!

Слава Україні! Героям слава!

Руссу Роман

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства