Ці три страшних дні – назавжди в моїй пам‘яті
Ці три страшних дні – назавжди в моїй пам‘яті. Перші поранені з вибитими очима, яких затягуємо в медпункт ВР. Забитий регіоналами кабінет переляканого спікера Рибака, й одна депутатка з яскраво-кривавою помадою на губах цідить нам в спину: «Вас всіх посадять».
Важкі переговори з матюкливим п‘яним антимайданом в Маріїнці, щоб допустили швидкі. Евакуація важкопоранених з пробитими головами, й ми з кількома дівчатами - Оленою Кондратюк, Mariya Ionova, Ірою Купрейчик витягаємо їх з намету, перетвореного на катівню. В наметі – кров на землі й дуже багато людей. Якась сюрреалістична розмова з агресивним натовпом і крикливими тітками. Але – вони таки віддають нам 11 важких.
Перша швидка з найтяжчими – і ми мчимо забитими міліцією вулицями в 17 лікарню. Триденне чергування. Афганці на вході – аби відбити поранених, якщо прийде міліція. Журнал поранених, в якому червоним викреслюють тих, хто помер... Сотні киян під вікнами з криком: «Іра, які ліки і препарати потрібні, кажи негайно!». Страшні новини з Майдану. Швидкі. Швидкі. Швидкі. Закривавлений телефон Лесі Жуковської, яку на ношах несуть в операційну, а на екранчику висвітлюється «тато» – й треба взяти трубку.
Щогодинний зідзвон з колежанками - Лілією Гриневич, Олександрою Кужель, Оксаною Продан, Марією Матіос, Тетяною Слюз, Людмилою Денісовою, які чергують в ЛШД і Жовтневій, інших лікарнях.
І... мій ровесник, що кусає губу і шепоче в ординаторській: «Я папа... папа Саши Плеханова...» – перша для мене страшна, усвідомлена в ті дні смерть...
Вічная Пам‘ять... Дякуємо, що з Неба тепер захищаєте Україну...
Ми зобов‘язані зробити ще дуже багато, аби Україна перемогла. Україна. А не антимайдан...
Ірина Геращенко
FB
реклама