22.01.1919: Злука вільних та європейців

Подія сторічної давнини – не просто дата, що народила термін «соборність» для України. Це – важливий підсумок історичного шляху, що його пройшов український народ до того та накреслене завдання на майбутнє, яке виконати вдалося не повністю. Але й шлях ще не пройдено до кінця.

Обернутися, щоб розгледіти: хто був «під монголами» 80 років, а хто – 240…

Спочатку – усвідомимо: про Акт Злуки ми більш-менш детально та правдиво почали дізнаватися десь років трохи більше ніж тридцять тому. Комуністична система настільки пильно контролювала сферу минулого, що дізнатися не те що правду, а хоча б фактаж подій 1917-1921 років – було привілеєм дійсно «посвячених». Та й коли замовчати не було можливості – ну, на істфаці, наприклад – перекручування зводили нанівець будь-яку змогу розібратися об’єктивно.

А розібратися є із чим. Хоча б у тому що, в прийнятому зараз, звільненому від тоталітарних ідеологічних кліше погляді на Акт Злуки закладений дещо штучний фундамент. А саме: це завдяки революційним подіям став можливий складний, сповнений протиріч процес об’єднання українських земель в єдину державу. І от саме цей факт і є доленосним, визначальним, знаковим для усіх подальших національно-визвольних змагань, їх квінтесенцією, яка, на жаль, не отримала якісного розвитку. І якось само собою виходить, що підвішений цей факт ніби у порожнечі, а ставлення у нас до нього – як до самоцінності.

Проте історію творять люди – здебільшого колективно, іноді – за волею окремих персон. І це підштовхує замислитися, а що ж за люди вирішили об’єднатися 22 січня 1919 року, що рухало ними, окрім етнічної спорідненості, якій досвід вони пронесли крізь покоління предків та що заважало їм зробити це раніше?

І от відповідь на це питання – ускладнює картину, але робить її дійсно об’ємною. Адже історичний шлях українського народу, якщо взяти за певний водорозділ саме спробу створення єдиної національної держави, виявляється непересічним. І в ньому – два наріжні прагнення: демократії та Європи.

Судить самі. Сучасні українські землі стали центром східнослов’янської державності чи то як ми звикли називати її з підручників – Київської Русі. Жоден князь, як би не хотілося йому особисто узурпувати усю владу, все одно мав звертати увагу на віче та дружину, а якщо й були приклади нехтування такими принципами управління – то ті самі кияни могли князя й вигнати, причому не один раз, як це було із сином Ярослава Мудрого – Ізяславом. І хоч він повертався, але – був змушений прислухатися. Такі приклади це не просто історії про свари киян із керманичем – це про збереження демократичних традицій та їх природність для України-Русі, неможливість диктатури та спротив диктатурі як такій. І саме в Україні ця історія почалася ще з Середньовіччя. Тоді ж почалася й інша історія – адже саме Русь з центром у Києві була природнім та постійним учасником усіх європейських справ, ніхто із сучасників на захід від її кордонів не ставив це під сумнів та більше того – не вважав Гардаріку якоюсь неправильною державою, а, скажімо, київські принцеси чимало навели культурного шоку у доброму розумінні цього слова на королівські двори й Парижа, й Осло, й Копенгагена. Так що й прагнення та долучення до Європи – це теж історія давня.

Після ж монгольської навали відбулася ключова подія: Русь перестала існувати остаточно навіть як етнічне утворення, землі перетворилися на західну окраїну Монгольської імперії, але саме українським землям перебувати під владою завойовників зі Сходу довелося відносно недовго – десь 80 років, до 20-х років XIV століття. Альтернатива прийшла якраз із Європи – з Великого князівства Литовського, яке скористалося моментом: монголи не могли контролювати окраїни фізично, а тому – шляхом спадкування та здебільшого безкровного приєднання, литовці протягом сорока років поширили свою владу на етнічні українські землі, перетворившись у територіально найбільшу державу Європи із слов’янською – українською та білоруською – етнічною більшістю. І дуже скоро – слов’янська мова стала державною, а православна віра була прийнята княжою литовською родиною та розповсюджена серед литовців. Що це – як не знову природній зв’язок із Європою? До речі, й державний устрій литовської держави, при традиційному монархічному устрої феодальної доби передбачав відповідні станові дорадчі органи – Ради панів та місцеві сеймики, куди стали вступати та брати участь в управлінні й наші предки, що трансформувалися до опори княжої влади – православної шляхти. І це – пряме спадкування традицій Київської Русі та колективного управління, а значить – неможливість встановлення безконтрольної диктатури.

Відчуйте різницю: 400 років в Європі і 150 – під Росією

Чи було в реальності все настільки логічно й послідовно, як-от виходить у нас описувати минуле? Звісно ні. Був і гніт феодалів, зокрема, щодо селян і, думкою народу можновладці цікавилися далеко не завжди. Були й чорні сторінки історії, коли більш-менш зважена політика Великого князівства Литовського змінилася відверто антиукраїнською політикою його наступниці - Речі Посполитої, яка була направлена прямо на викоренення історичних, суспільних, релігійних та культурних традицій українського народу. Але промовистою була відповідь українців – це була відповідь народу, який над усе цінує надбання демократії та самоуправління. Саме тому козацтво із військового прошарку (а споріднені приклади були й в інших європейських державах та у Московії) перетворилося на широку соціальну верству, яка мала широкі демократичні традиції управління та очолила боротьбу за національне визволення.

Власне, проект Гетьманщини Хмельницького, що здійснювався одночасно із Англійською революцією, в своїй ідеологічній основі мав ті самі цінності: республіканський устрій та відміну станових привілеїв помножену у випадку України ще й національним визволенням. Знов-таки, до фактів: влада гетьмана могла бути припинена у будь-який момент, але за вагомих причин, старшина мала повноваження уряду, що також був підзвітним. Але головне – саме на українських землях ще в середині XVII століття мав шанс розпочатися унікальний соціальний експеримент, коли основу суспільства мали складати дрібні власники, не обтяжені залежністю від феодала чи будь-кого ще. Що це – як не Європа, демократія та капіталізм?

Так, відомо, що з зовнішніх причин і внаслідок апетитів сусідів, відстояти це не вдалося. Та й не можна забувати, що протистояла цьому прагненню українців саме ординська логіка російського режиму – це українцям пощастило звільнитися із ординської неволі через 80 років після 1240-го, а майбутні території Росії перебували в тій владній традиції втричі (!) довше – 240 років та звільнившись – вже не змогли побудувати іншої політичної традиції окрім диктатури та узурпації. Українській вибір на користь Європи та демократії був тимчасово придушений, але навіть за таких умов тільки на ліквідацію особливих козацьких форм управління російському імперському урядові довелося витратити сто років, щоби нібито остаточно зробити Україну Малоросією.

А тепер порахуємо: існування українських земель у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої – тобто перебування у європейському історичному та політичному контексті, створення та трансформація козацтва, спроба встановлення Гетьманщини та зусилля Росії по її ліквідації – це майже чотири століття української історії. Час же перебування під повною владою російської імперської диктатури – від другої половини XVIII до початку ХХ століття, коли сама ця диктатура впала у лютому 1917-го. Відчуваєте різницю? Зовсім не дивно, що генетично природні прагнення до свободи, незалежності та Європи не могли не вийти на поверхню, українці знову спробували здійснити свій власний державний проект. Причому, якщо в нас протистояння проходило за різними точками зору на майбутнє – парламентське (Центральна Рада), монархічне (Гетьманат), тимчасово диктаторське (Директорія), то в тій самій Росії знов все звелося до поборювання двох, повністю протилежних, але – однаково тоталітарних та диктаторських уявлень «нового світу» - більшовицького та імперського.

От саме тому на Софійську площу у Києві 22 січня 1919 року прийшли люди, які були готові до демократії та Європи, які робили свій вибір свідомо, розуміючи що за їх спинами та в їх історичній пам’яті є достатньо досвіду та ґрунту саме для такого вибору. Це й треба розуміти нам сьогодні, коли ми святкуємо День Злуки. Вона була не лише природною, вона була демократичною та європейською за всіма ознаками.

Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук, Національний університет біоресурсів та природокористування України