Як перемогти ворога, якого чверть українців не вважають агресором?
Більшість жителів України, 63%, визнають Росію державою-агресором, – йдеться в дослідженні соціологічної групи "Рейтинг". Втім, аж 24% населення (на п’ятому році війни. – Ред.) не вважають, що північно-східний сусід діє проти нашої країни агресивно. Ще 13% – із оцінками не визначилися. Передовсім, прикро вражають результати опитування у окремих регіонах Півдня та Сходу.
"На Харківщині, Донеччині, Луганщині та Одещині людей, які не вважають Росію агресором, більше, ніж тих, хто має протилежну думку", – зазначають соціологи. Причому, якщо на Харківщині та Одещині багато тих, хто “сумнівається”, і перевага людей, що “увірували у добрі наміри РФ” не така суттєва, то більше половини жителів підконтрольних Україні районів Донецької та Луганської областей категорично не погоджуються із твердженням про російську агресію.
Чому так? Адже саме у цих районах найбільша концентрація переселенців, які змушені були утікати від “принад” “русскава міра” і які не з чуток знають, що таке обстріли, відсутність води, продовольства і переховування в підвалах...
Причини віри у “добру Росію”: пропаганда, самоідентифікація, “брудна” політика...
“На жаль, і через чотири роки життя на мирних територіях України чимало внутрішньо переміщених осіб продовжують вважати, що втікали не від розв’язаної Москвою війни, в від “громадянського” конфлікту, який розгорівся “ні з того, ні з сього”, – констатує політолог, доцент Київського університету імені Шевченка Петро Олещук, – причому, дехто і досі переконаний, що ініціювала протистояння не Москва, а міфічна “київська хунта”, яка й позбавила їх житла, зарплат і пенсій. Для таких людей самі по собі факти, якими б промовистими вони не були, нічого не означають. Визначальною є їх інтерпретація. А вона залежить від самоідентифікації – особистої, етнічної, культурної, мовної. Люди, котрі вважають себе причетними до російської культури, не можуть назвати “Рассєю-матушку” агресором. Бо вони самі є частиною “руссково міра”. Тож і виходить, що в результаті війни ти можеш втратити будинок, позбутися колишнього способу життя. Але уперто продовжуватимеш звинувачувати в цьому не Москву, а Київ. І, як не парадоксально, – прагнеш переїхати та намагаєшся налагодити “нове життя” в Україні, а не в Росії”.
При цьому, за словами Петра Олещука, негативна відповідь багатьох цих людей на запитання щодо ідентифікації РФ як держави-агресора, не означає, що вони вірять, що на українській території немає російських військ. Просто із тих або інших причин вони вважають загарбницькі дії Росії “правильними і справедливими”.
“На жаль, мусимо констатувати: і через майже три десятиліття після здобуття незалежності, частина суспільства усе ще більше асоціює себе з Росією, аніж з Україною, – вважає Олещук, – і переконати їх, навіть, наочно демонструючи жахи розв’язаної Кремлем війни, дуже складно. Багато хто пояснює це впливом російського телебачення. Відповідно, і боротися із такими наслідками, мовляв, можна через вітчизняні ЗМІ. Але, на мою думку, питання не лише у медіа. Вони, безумовно, десятиліттями підживлювали подібні настрої. Та “корінь зла”, іще раз повторюю, – у самоідентифікації громадян. Причому, це стосується не лише росіян «за паспортом», а й багатьох інших представників, яких у Кремлі називають “русскоязичним насєлєнієм”.
І йдеться, за словами експерта, не лише про переселенців, а й багатьох із тих, хто десятиліттями осіло живе в Одесі, Харкові, Києві, Полтаві та в інших містах і селах країни.
Іншої думки політолог Володимир Цибулько. Він вважає, що роль засобів масової інформації у формуванні відповідних настроїв частини суспільства применшувати не можна. “Не дуже приємні із точки зору країни, яка піддалася нападу, результати соцдосліджень – наслідок прямої присутності російського телебачення в українському інформпросторі. Скільки б ми не намагалися позбутися кремлівської інформаційної голки, зробити цього не вдається, – наголошує Цибулько. – Дехто із співвітчизників, навіть пройшовши війну, втративши на фронті рідних та близьких, продовжує через супутник та Інтернет дивитися російські канали. І для того, щоб позбавити громадян такого інформаційного наркотику, потрібно дуже багато часу та багато зусиль”.
Натомість директор Агентства моделювання ситуацій Віталій Бала, погоджуючись із деструктивним впливом російських пропагандистських і “доморощених” прокремлівських медіа, все ж вважає головною причиною доволі високого відсотка лояльних до Росії українських громадян бездумне й безвідповідальне політичне протистояння всередині нашої країни. Саме “політична боротьба без правил”, коли використовуються різні методи протидії опонентам і впливу на суспільну свідомість, за оцінками політолога, сіє відразу й зневіру.
“Заради політичних дивідендів “внутрішні” опоненти влади зробили для цього навіть більше, аніж кремлівська пропаганда. Для прикладу – численні заяви щодо нібито зацікавленості української влади у продовженні війни, – вважає Віталій Бала. – Це ж стосується, до речі, і процедури введення воєнного стану та подальших коментарів, які ставили під сумнів доцільність такого кроку і суттєво впливали на думку громадян. На відміну від багатьох країн, які переживали подібні ситуації і зуміли об’єднатись довкола протистояння ворогові, у нас такого об’єднання не відбулося – насамперед, через деструктивні дії політиків”.
Причому, за словами експерта, йдеться про представників так би мовити різних “таборів”. І політиків та політсил, які навмисне грають на проросійських настроях, і тих, хто нібито позиціонує себе як патріот, а насправді ж не зовсім конструктивними, а іноді і відверто деструктивними діями “ллє воду на млин агресора”, дестабілізуючи ситуацію. Своєю чергою дії влади, на думку Бали, також не завжди сприяли заспокоєнню, а іноді – іще більше розбурхували суспільство, посилюючи зневіру. Це стосується, зокрема, прорахунків в інформаційній площині. Коли влада не могла належним чином пояснити ті чи інші свої кроки. А на закиди опонентів замість чіткої аргументації часто відповідала за спрощеною і “вивіреною” формулою: “сам дурень!”. Або програвала в оперативності – намагаючись виправдовуватись, після того, як недоброзичливцям уже вдавалося добряче “нагнати туману”.
“Тому завдання на майбутнє – не повторювати колишніх помилок: і дії, й заяви мають сприяти згуртуванню суспільства, а не сіяти зневіру й роздрай”, – переконаний Віталій Бала.
Чим загрожує Україні впевнена у добрих намірах Москви “чверть”?
Опитані Укрінформом експерти вважають, що невизнання частиною наших співвітчизників факту російської агресії навряд чи штовхатиме цих людей на реальне протистояння із проукраїнською частиною суспільства чи акції спротиву українській владі. Натомість свій “руйнівний ресурс” ці люди використають під час виборів. Зокрема, як свідчать результати досліджень електоральних симпатій, вже зараз ми мусимо змиритися із тим, що до майбутнього парламенту обов’язково потраплять, може, навіть і кілька політсил, які належать до умовного проросійського табору.
“Аби хоча б частково обмежити коло їхніх симпатиків, потрібно розробити комплекс превентивних заходів, які б сприяли зменшенню кількості українців, що не вважають Росію агресором, у той час, коли так вважає увесь цивілізований” світ, – наголошує директор Агентства моделювання ситуацій Віталій Бала, – при цьому велика відповідальність лежатиме на майбутньому главі держави. Адже, перемігши на виборах, він автоматично отримає вотум довіри – нове “вікно можливостей”. Тому зобов’язаний невідкладно ухвалювати низку достатньо жорстких, але зрозумілих рішень, і вміти пояснювати логіку своїх дій усьому суспільству, а не лише так званій “еліті”. Для прикладу: багатьом людям незрозуміло – чому, незважаючи на кремлівську агресію, рівень торгівлі з Росією постійно зростає? Вкрай назріли вольові рішення, які дозволять подолати таку колізію”, – вважає експерт.
Причому, частину важливих кроків у цьому напрямку, за його словами, вже зроблено – приміром, припинено дію договору про дружбу і співробітництво з Росією. Надалі ж ми маємо бути першими, хто впроваджуватиме санкції проти агресора за будь-яке спровоковане ним загострення ситуації. А вже потім вимагати їх впровадження від міжнародних партнерів.
“Для комплексного розв’язання цієї проблеми потрібно розробити план зведення “до нуля” стосунків з Росією, в першу чергу в економічній і торговельній сфері. Але при цьому варто діяти на упередження. Зокрема, знайти можливість компенсації втрат, яких, безумовно, зазнає вітчизняна економіка, – пропонує Віталій Бала, – і, вочевидь, уже час ухвалити закон – як його називають – “про антидержавну діяльність”, який би визначав певні межі і “стоп-сигнали” в інформаційній сфері. Аби політики та інші спікери, які говорять про дружні відносини з агресором, про мир на умовах капітуляції тощо, відповідали за це. І такі заходи жодним чином не можна розцінювати як наступ на свободу слова, оскільки обмеження стосуватимуться лише безпеки та оборони і не впливатимуть на право критикувати владу за економічні, політичні чи соціальні дії поза межами цієї сфери”.
Поділяє таку думку і Володимир Цибулько. Хоча і вважає, що ухвалювати такі радикальні рішення буде нелегко:
“Частина суспільства їх категорично не сприйме. Доволі критично щодо цього можуть бути налаштовані і деякі міжнародні партнери України. Та й РФ обов’язково використає це у гібридній війні проти нашої держави. Але, вважаю, що в умовах війни будь-яка демократична країна має право припиняти діяльність “сумнівних” медіа, які працюють в інтересах агресора. І, навіть, тимчасово затримувати ворожих інформаційних агентів. Нехай, і не карати їх доволі жорстко, але обмежуючи доступ до медіаресурсу а отже – зменшуючи їхній деструктивний вплив на громадську думку”.
Натомість політолог Петро Олещук не вірить, що ці заходи допоможуть радикально змінити ситуацію вже найближчим часом. Частина громадян і надалі обиратиме у владу людей, які в більшості членів суспільства асоціюються із підтримкою Москви:
“Швидко переконати їх голосувати за проукраїнські сили не вдасться – навіть, якщо із ранку до вечора намагатися робити це через усі телеканали. Адже йдеться про світогляд, що формувався десятиліттями. Тому нам варто зосередитися на вихованні майбутніх поколінь. Аби до досягнення повноліття кожна дитина, яка народилася в Україні, незалежно від національності, усвідомлювала себе частиною українського суспільства і визнавала свою приналежність до українського народу”, – вважає Петро Олещук.
70% патріотів – ”лише” чи “аж”?
І цьому зв’язку нагадаємо: іще одним предметом згаданого дослідження соціологів був рівень патріотичних настроїв у суспільстві. Більшість респондентів – 69% – заявили про почуття гордості за те, що є громадянами України. Водночас близько третини опитаних у згаданих вже Донецькій, Луганській, Харківській та Одеській областях, а також на Полтавщині і Запоріжжі, українським громадянством не пишаються. Краща ситуація із так званим “регіональним патріотизмом”. 74% опитаних пишаються, що є мешканцями тієї чи іншої області, 78% – свого міста чи села.
“За європейськими мірками, показник “патріотичності” доволі високий, – вважає політолог Володимир Цибулько, – адже жителі європейських країн часто позиціонують себе “між нацією і європейством”. Хоча й там останнім часом помітні зворотні тенденції, які не завжди обмежуються демократичними формами – іноді, призводячи до виникнення радикальних рухів. Що ж до українського патріотизму і української ідентичності, то вони стали прямою реакцією на російську агресію. Спрацювала захисна функція, яка, до того ж, стала не руйнівною, а будівною. Адже надихає українців на продуктивні і конструктивні дії”.
А ось Віталій Бала вважає, що для країни, яка перебуває у стані війни, цифра у 69% патріотів таки недостатня. І це, за його висновками, також пов’язано із наслідками нечесної боротьби між представниками політичної еліти:
“Аби змінити ситуацію у майбутньому, Україні не треба винаходити велосипед. Варто скористатися досвідом інших країн, аби вже з дитячого садка виховувати своїх громадян патріотами. Можливо, навіть запровадити клятву, яку б юнаки та дівчата давали при отриманні паспорта громадянина України. І це не повинно розцінюватись як примус. Треба зробити ці речі символічними, аби вони стали частиною певного таїнства – елементом гордості за свою країну”.
Та процес “прищеплення гордості”, на думку експерта, доволі непростий. Адже при цьому, окрім гуманітарної, дуже важливою є й економічна складова. Бо іноді ніщо не є таким переконливим аргументом як комфорт і добробут. В людини не лише має бути бажання жити тут, а й мрія про те, що тут житимуть її діти”, – наголошує Віталій Бала. Свою роль у вихованні патріотів, за словами експерта, мають відіграти і мова та Церква.
Владислав Обух, Київ
