Томос і тимос: Якими мають бути стосунки церкви й українського суспільства?
…Рівно рік тому, коли автокефалія маячила десь у далечіні майбутнього, а про те, що таке Томос, більшість українців не мали жодного уявлення, тим не менш – популярною була дискусія: чи переходити українським православним християнам на святкування Різдва за Григоріанським календарем? Тобто, 25 грудня…
Зараз, як бачимо, жодної дискусії немає. І хоча чимало українських вірян пручаються: «Ви собі там реформуйте, що хочете, а ми робитимемо так, як чинили наші батьки й діди», – вже майже очевидно, що перехід неминучий.
І справа не в тому, що новорічне застілля недоречно припадає на Різдвяний піст, і ця незручність разом із переходом Церкви на Григоріанський календар зникне. Просто колись для католицьких монахів було важливо максимально точно, з погляду Всесвіту, знати дату і час приходу Христа на цю Землю, і вони скористалися для цього математикою й астрономією. Отже й нам треба бути ближчими до істинного часу…
Увійти в новий стиль – це увійти в нове розуміння Віри, де Старий заповіт не суперечить онлайн відеотрансляції з поверхні Марса.
Бо європейське християнство, попри численні «темні часи», завжди давало мотивацію для цивілізаційного розвитку. Це такий собі платонівський «тимос», вічне пристрасне прагнення людства до самореалізації, який не дає йому заскніти у рослинному існуванні.
Десь напередодні подій, пов`язаних із Томосом, один з константинопольських ієрархів мимохідь натякнув, чим різняться очікування українців від Помісної церкви й очікування Варфоломія. Українці прагнуть своєї, національної, патріотичної, войовничої, антиросійської церкви. Фанар – подолання розколу, приєднання українців до Вселенства, європейських гуманістичних традицій, цивілізованої православної християнської сім`ї.
Константинополь, казав ієрарх, готовий притамувати свої бажання на користь наших. А чи готові ми залишити в минулому всі оті архаїчні московські «штучки», які в`їлися в нашу кров і душу?
Чи зможемо ми поєднати обидві цілі?
1. ПРАПОРИ І КОРОГВИ
Софійська площа в день Об`єднавчого собору була схожа на маленький Майдан: майже не було ікон і корогв, зате море прапорів – синьо-жовтих і червоно-чорних, патріотичних стрічок у петлицях. Хіба що священиків і ченців було більше, ніж на звичайному політичному мітингові.
Не виключаю, що утворення ПЦУ багатьом й здається успішним політичним проектом. Одним – продовженням гасла «Геть від Москви!», іншим –рейтинговим електоральним кроком. А третім – таким собі тестом на патріотичність, коли можна було затаврувати політичних опонентів, відсутніх цього дня на Софійській площі – як «зрадників».
Але віра і політика – речі різного ґатунку.
Хоча дуже часто віра використовувалася для досягнення політичних цілей, а політика, в свою чергу, допомагала утвердженню в суспільстві віри.
Втім, будь-яка політична ціль, як і політична перемога – річ швидкоплинна. Президентські вибори швидко минуть. Потім минуть наступні, через деякий час зміниться політичний устрій держави, в якому, можливо, вже й не знайдеться місця президентській посаді. Іншою стане мапа світу, розвалиться на цеглини глиняний колос Росії, подорослішає людство…
А церква, народжена цими днями в тих таки політичних і суспільних потугах, залишиться. І через кілька століть здаватиметься, що вона існувала вічно і не було тих темних віків підпорядкованості Московії.
Згадаймо для прикладу українських греко-католиків. Берестейська унія була результатом політичних компромісів, і мету мала дуже конкретну – зберегти українську ідентичність у католицькій єзуїтській державі. Така собі тактична ідея – перечекати до кращих часів. Але церква, з`явившись, вже не зникла, скільки її не намагалися знищити.
Церква народжується не тоді, коли того прагнуть політики, а тоді, коли на неї є цивілізаційний запит, коли рамки старого світосприйняття виявляються затісними для нових прагнень. Людська цивілізація просунулася у майбутнє, російський церковний лубок лишився десь у 17 столітті. Тож відхід мав статися давно, війна і політична кон`юнктура – лише підштовхнули.
Боюся тільки, аби не було, як із Майданом: доки боролися, всі були разом, але майбутнє кожен бачив по-своєму – згідно зі своїми політичними програмами і коаліційними угодами. А отже й перед Помісною православною церквою України – перепуття різних шляхів. І варто вирішити, яким вона піде.
2. МОЛОДШИЙ ПАРТНЕР ЦЕЗАРЯ?
Ось, наприклад, – чи має нова церква бути державною? В мить народження підтримка держави є просто необхідною. Юна ПЦУ дуже вразлива до дій досвідчених провокаторів із Росії, і дуже легко розірвати те, що тільки-но склеєно.
А далі? У дискусіях проявилося чимало охочих перетворити її на ідеологічний відділ – умовно кажучи, АП чи щось на кшталт міністерства пропаганди. Апелюють при цьому до традицій старої Візантії, де світська влада й церква були єдиним організмом. Свого часу з цього приводу влучно висловився Семюел Хантінгтон: «В Ортодоксальній церкві Бог є молодшим партнером Цезаря».
Сьогодні, коли триває війна, це здається виправданим. Але ж у країні, де панує демократія й «цезарі» обираються на всенародних виборах, існує певна загроза. Кожен новий правитель може забажати змінити світоглядну орієнтацію Церкви під себе особисто. І Церква помре.
А отже, потрібен «вічний» правитель? Що ж, той, хто мріє про «сильну руку», «освічений» авторитаризм, – той разом з одержавленою церквою отримає старий добрий тоталітарний режим. Наочний приклад – сьогоднішня Росія.
Чи бажаємо ми цього? Чи все ж воліємо, щоб кожен займався своїм: Бог –душами людськими, а обраний Цезар – економікою й безпекою країни.
3. ЦЕРКВА І ВІЙНА
«Томос – сильний аргумент у гібридній війні з Росією!» – сказав на ток-шоу в день об`єднавчого Собору один відомий політик. Начебто, сказано правильно. Але вслухаймося в акценти: адже йдеться про народження самостійної церкви як про аргумент у війні! Нарівні з новими розробками протикорабельних ракет, танками, джавелінами, інформатаками? Та ще й гібридний…
Звичайно, церква не може бути поза війною. Але у них мають бути особливі стосунки. Не думаю, що нам варто запозичувати досвід російських попів, які окропляють святою водою «Іскандери», ховають зброю у Святогірській Лаврі чи проповідують «ядерний катарсис» для планети.
Війна для церкви – це допомога пораненим, милосердя полоненим – своїм і чужим, це співчуття і розрада сім`ям загиблих героїв, переселенцям, які змушені були покинути домівки.
Священик не може бути при зброї, капелан – не має підіймати іменем Бога солдатів в атаку – на те є інші функції й інші люди. Його покликання – в іншому. Як писав митрополит Лондонський Антоній Сурозький, кожному воїнові в передсмертний час конче важливо, щоб його тримав за руку слуга Божий…
Слово «мир» стало сьогодні майже синонімом зради. Але церква має нести мир: із самим собою й своїм сумлінням – у людини, між українцями – в суспільстві. Бо мир між українцями – це й є перемога.
4. «ХТО Я ТАКИЙ, ЩОБ СУДИТИ ГОМОСЕКСУАЛІВ?»
«Толерантність» – ще одне слово, яке сприймається в нашому суспільстві вороже. З подивом читаю у ФБ пости відомих політиків начебто із демократичного табору, які ставлять перед новою українською церквою завдання – остаточно розібратися з «лівацьким лібералізмом», мультикультурністю, ЛБГТ й різною іншою меншиною, «яка прагне встановити на Землі свою диктатуру».
Як гострий симптом застарілої хвороби, сприймається стаття одного з високопосадовців, покликаних забезпечувати обороноздатність держави, про лихо, яке несе з собою «страшний» Гендер. І згадує він у своїх доводах християнські традиції та древні церковні канони.
Але ж, якщо будувати наше сучасне життя за древніми канонами, можна загубитися в минулому. Бо ж вони є різними. Один знаний релігієзнавець, як приклад, наводив такий: забороняється православному митися в одній лазні з юдеєм…
Наша нова церква, звичайно, може піти й цим шляхом. Але тоді чим вона відрізнятиметься від РПЦ, окрім мови?
І чи не час уже придивлятися, як реагують на всі ці – незвичні гендерно-мультикультурні виклики – християни Західного світу? Згадаймо Папу Франциска, який хоч і не схвалює одностатеві відносини, але задається риторичним запитанням: «Хто я такий, щоби судити гомосексуалів?»
5. ЄДИНО ПРАВИЛЬНА ЧИ РІВНА СЕРЕД РІВНИХ?
На зорі Незалежності, коли відходило в минуле оте страшне чудовисько марксизм-ленінізм, один з філософів сказав: «Найстрашніше в марксизмі – не те, що він був хибним ученням, а те, що оголошувався ученням єдино правильним».
Здавалося, з цим покінчено назавжди. І дуже не хотілося б, аби синдром «єдиноправильності», тільки розфарбований в інші кольори, був поширений політиками на нову церкву.
Дехто сприймає слова «Єдина церква» не як об`єднання на ґрунті консенсусу, а як привілей для когось одного, навколо якого мають «об`єднуватися» всі непривілейовані.
І ще одне. Чи не занадто часто чуємо як аксіому: «Ми живемо в православній державі»? Тоді як наразі ми є державою світською. І в нас є, як мінімум, ще одна християнська конфесія – греко-католиків, яка хоч і менша за чисельністю, але без її пастирів Шептицького, Йосифа Сліпого, Гузара – сучасної України, інтелектуальної, такої, як ми її знаємо, не було б.
А на сцену Майдану, якщо пам`ятаєте, виходили й представники Римської католицької церкви, протестанти, юдейські рабини й мусульманські муфтії.
Якщо й має втручатися держава в церковні справи після отримання Томосу, то тільки в одному: не допустити монополії однієї церкви, забезпечити чесну конкуренцію в релігійному полі.
Наразі таку багаторічну монополію РПЦ в українському просторі віри зруйновано, а далі Українська церква має самотужки боротися за душі вірян – як рівна серед рівних.
6. КАНОНІЧНА ДЕМОКРАТІЯ
Подейкують, блаженніший Філарет був авторитарним керівником. І незмінним. І очевидно, навички одноосібного управління церковним механізмом, здобуті свого часу в РПЦ, стали у нагоді, коли УПЦ КП відчайдушно боролася за право на життя – ніким, крім українського народу, не визнана, відкинута на маргінес як мінімум двома з колишніх президентів. Авторитаризм у цих умовах був виправданим.
Однак нині ПЦУ має зовсім інший статус і вона вже де-юре (ну, нехай після 6 січня) є європейською церквою. Що передбачає довгий ряд демократичних засад, на яких має ґрунтуватися її діяльність.
Це не дуже звично для українського кліру, який тривалий час перебував у вільному неканонічному плаванні й міг жити за законами, які сам і вигадав. Як визнав колишній очільник УАПЦ Макарій: «Ми не дуже притримувались канонічного поля – і тепер у нього треба знову входити».
Можна сказати, що очікуваний Томос – це свого роду угода про Асоціацію з ЄС, тільки – в просторі віри. Як і в Асоціації, так і в Томосі є вимоги, які можуть не сподобатися багатьом, бо обмежують сильних і дають права слабшим. Але, як кажуть росіяни, «назвався груздем – залізай у кошик».
Ми бачили, як тяжко готувався Об`єднавчий Собор, як важко пробивалися такі принципові для Фанару умови: таємне голосування, участь у виборах предстоятеля рядових священиків і мирян, періодична ротація синоду. Статут церкви, «спущений» із Константинополя, кажуть, не сподобався частині кліру (і політиків), і пішли розмови про його можливу зміну після отримання Томосу. (Дуже хочеться вірити, що це лише чутки).
Ми бачили, яке невдоволення викликала ідея Варфоломія – направити запрошення на Собор усім ієрархам УПЦ МП з Онуфрієм включно. І як не пускали (і з невідомих причин – не пустили) туди запрошеного Варфоломієм відомого богослова (боялися, що вплине на результати голосування?). Учасники Собору повідали, як довго вмовляли одного з претендентів – зняти свою кандидатуру на користь наперед узгодженої.
Вірю, що все це робилося на користь справі. Але ж чи було це демократично?
На щастя, підлабузницької одностайності на Соборі ми не побачили. Кожен міг вільно виявляти власну волю. Але це значить, що, цілком можливо, сформувалася й опозиція до Епіфанія, з якою новообраному предстоятелю доведеться рахуватися і докласти зусиль, аби перетворити опонентів на однодумців.
Чи буде нова церква демократичною в ухваленні рішень, стосунках з віруючими, чи питатиме думки парафій і громад щодо життєвих питань поширення і зміцнення віри? Чи як РПЦ – замкнеться річчю в собі й у своїх непереборних комплексах? Ми маємо розуміти: демократичність і відкритість церкви обов`язково позначиться на ступені демократичності й відкритості суспільства.
6. ВІД ШПАРИНКИ ДО ВСЕСВІТУ
Цікавий факт пролунав у одному з коментарів щодо завдань новоутвореної церкви: виявляється, в проекті Статуту та інших документах, направлених із Фанару, 15 разів згадується слово «просвітництво».
Чому це так важливо? А тому, що тривалий час, перебуваючи в складі (можна сказати – під ярмом) РПЦ, православне українство дивилося на світ крізь шпаринку московського церковного невігластва, суворим імперативом якого було: найміцнішою вірою є сліпа віра, а знання – то гріх.
І я думаю, що під тим «просвітництвом» усе ж розуміється не просто штудіювання канонічних текстів, а засвоєння українським суспільством усієї багатої богословської, філософської, історичної й культурної спадщини Вселенської церкви. У Другому Римі ж бо колись зберігалося безліч артефактів, що стосувалися не лише історії Християнства, а й древніх шумерів, єгиптян тощо.
Хтось скаже: навіщо це все? Хтось ладен буде обмежити стратегію церкви двома цілями: вийти з-під оруди РПЦ і правити літургію українською. «З нової церкви має повністю бути вилучена церковнослов`янська мова, – повчав на ТВ один із провідників ВО «Свобода». – Бо це частка «руского міра».
Але ж церковнослов`янське письмо винайдено не в Москві! Його заснували Кирило і Мефодій – для навернення до східного християнства слов`ян Моравії.
Церковнослов`янська була офіційною і діловою мовою Київської Русі за часів Ярослава Мудрого. Нею писав свої богословські тексти і перекладав на неї грецьких авторів митрополит Петро Могила – один з найвизначніших просвітителів в історії України.
А ще хотілося б почути (і гадаю, що почую в Андріївській церкві!) літургію давньогрецькою мовою, можливо – тією самою, якою написані як мінімум три з чотирьох Євангелій. Шкода, що більшість вірян в Україні її не розуміють – але варто просто відчути її мелодику й уявити, як зверталися до нащадків євангелісти.
Але сучасній церкві треба йти далі, знайомити українців зі спадщиною Західного християнства. Тут у нас є добрий приклад в особі вже згаданого митрополита Петра Могили, який, хоч і болісно коливався між православ`ям і католицизмом, але знався в обох течіях і завдяки цьому долучав духовенство, православну шляхту й молодь до творів Сенеки, Горація, Цезаря, Цицерона, Макіавеллі, трактатів Авіценни…
7. А ДЛЯ ЧОГО ЦЕ АТЕЇСТАМ?
Насправді, віра більша за релігію. Але й релігія – в чомусь ширша за віру.
Бо так уже склалося в цивілізаційному процесі, що світові релігії стали наріжним каменем світогляду, морального кодексу, наукових стратегій і навіть економічної політики. Бо саме Блаженний Августин розкрив людям очі на безмежність Всесвіту та вічність Часу. Якби не монахи, які вираховували число ангелів, які можуть поміститися на кінчику голки – ми б не знали, що таке вища математика. Завдяки Фомі Аквінському, який писав, що Бог сотворив світ, аби ми його пізнавали, виникли цілі галузі природничих наук. І якби не Реформація, писав Макс Вебер, можливо, – не існувало б сучасних високотехнологічних країн Західної Європи…
Доки у Всесвіті – фізичному й людському – є речі, які не можна пояснити розумом, віра не згасатиме. А у минулорічній доповіді Римського клубу наукове й духовне пізнання світу були фактично зрівняні в правах.
8. ЗОВНІШНЄ І СУТНЄ
І, нарешті, останнє. Хотілося б, аби нова церква вчила українців менше звертати уваги на зовнішні атрибути віри, а більше заглиблюватися в її сутність. Щоб дискусії в суспільстві кипіли не довкола того, що можна їсти, а що ні – під час посту, або – чи варто святити на Великдень сало й горілку. А щоб знали: на піст не можна брехати в електронних деклараціях і на передвиборчих мітингах. І красти гроші з бюджету, навіть, якщо вони підуть на різдвяне «засівання», як у відомого судді.
А ще – змусити наших політиків ходити в церкву для того, аби поспілкуватися з Богом, а не для піару. Бо хіба буде щирою молитва, якщо в голові одна думка – який кращий ракурс обрати для телекартинки у новинах. А якщо виступати в храмі, то хіба що – з публічною сповіддю (є у православ`ї така форма сповіді перед громадою, притаманна святим старцям).
За взірець скромності й доступності для простих людей мають слугувати й самі церковні ієрархи. Бо всі оті золоті наручні годинники, броньовані мерседеси й заміські палаци, якими козиряє московська церковна братія, у нашій країні «не прокатять» – все це одразу стане предметом журналістських розслідувань…
Хочеться, щоб духовна еліта була елітою в усьому.
Має ж щось у нашій країні, переобтяженій інституціональними і моральними симулякрами, бути справжнім?
Євген Якунов. Київ
