Сергій Тихий: "Перемагають лише переможці". Розділи 12 і 13

Попередні публікації: Пролог і розділ 1,  розділи 2-3,  4-5,  6-7,  8-9,  10-11

РОЗДІЛ 12. Коли і як, нарешті, закінчиться війна?

Кисельов бере інтерв’ю у Парфьонова. Дехто у нас від цього в захваті… А мені смішно. Вони місток будують — мовляв, не всі там, за «парєбріком» путіністи… А це вже не має жодного значення. Як не путіністи — так ліберальні імперіалісти або ще які-небудь «істи»… Хто з них сказав, що Росія, щоб помириться з Україною, повинна стати іншою, такою, що по-іншому бачить Україну і себе? Ніхто, за дуже-дуже рідкісним винятком. І це не про Парфьонова… Я не проти «містка», але потім, коли на нього зможуть зійти вже принципово інші люди.

Блог-пост 19 січня 2018 року

Людство знало і 30-річну, і 100-річну війни… Але тут — як рахувати? Скільки уже російсько-українській війні, якщо лік вести від погрому, який учинив у Києві володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський 1169 року? Чи від Батуринської різні 1708-го?

Якщо так, то ця нинішня наша, п’ятирічна, гібридна — лише фрагмент війни, що, може, не закінчиться ніколи.

Історія світових війн стає парною. Спочатку була пара «гарячих» світових воєн. Між ними 21 рік. Другу війну «воювало» покоління, яке не пам’ятало війни першої. Першу Світову холодну війну (1947–1991) програла імперська Росія в реінкарнації СРСР. До 2014-го минуло 23 роки, зросло «безпам’ятне» покоління, і на очах здивованого світу, який про таке, схоже, й гадки не мав, розгорнулася Друга Холодна світова війна. У чому відмінності? У технологіях. А миру вже не буде, війна йтиме до перемоги/поразки, хоч би скільки Путін не танцював на австрійських весіллях і намагався встрявати в стосунки між союзниками по ЄС і НАТО. Зараз, у 2018-му, суперники в цій Війні вже не уявляють, як вони будуть між собою ТАКИМИ співіснувати, якщо залишиться все, як було.

Хто і цього разу програє — це не питання, тут все ясно: Холодні війни виграють економіки, суспільні відносини, а не армії. Союзників у Росії немає взагалі, а економіка становить, здається, сорокову частину від суми економік Вільного світу. Скільки триватиме Друга холодна війна? Ну, точно вже менше, ніж 44 роки Першої. Зрозуміло і те, що буде по тому: Росія, як і Радянський Союз, назавжди стане іншою, і вона, як сучасна Німеччина, більше ніколи не загрожуватиме світу.

Що буде з Україною в цій світовій бучі? У неї не залишається іншого варіанту, окрім, як розділити перемогу з антипутінською коаліцією. Головні питання: коли і якою ціною буде цю перемогу здобуто? Україні, так вже їй судилося, дісталася роль «гарячого» компонента нової Холодної війни. У Першій Холодній вони теж були, я не буду їх навіть називати, щоб не наврочити. Нам потрібно забезпечити три обов’язкових складових для нашого внеску у майбутню перемогу: вірити, боротися, ставати іншими. У якому порядку їх перелічувати? Не принципово. Головне, що третє в цьому списку потрібно робити якомога швидше.

Чому Росія не може не програти

Путін, Росія — нагадують перехожого, який послизнувся на зимовій дорозі. Ось він викручується, розмахує руками, приймає якісь немислимі пози, щоб не впасти, зачіпаючи при цьому все і всіх навколо… Але він неодмінно впаде, в нього немає жодних шансів встояти на ногах. Це по-перше.

Російсько-українська війна — це продовження давньої ненависті. Ненависть до окремої від Росії України, її істеричне неприйняття, демонстративна неповага до неї нагніталися в імперії завжди. Гоголю теж доводилося виправдовуватися, що він, мовляв, ніякий не «самостійщик», а якщо хто так подумав, то він вибачається. Ну, скільки ж можна вибачитися? Те, що гримить на нашому Сході зараз — це абсолютно природно, інакше й бути не могло. Тобто це греблю прорвало на 23-му році незалежності де-юре, і вже немає жодних шансів, що промоїна якось сама собою «залатається». Чи стане тепер хворому краще? Не стане. Здається, що це кінчик Кощієвої голки проткнув гнійний міхур імперської ненависті — вона виллється, вигорить, бо здохла вже імперія, висохло її джерело. Порятунок тут неможливий у принципі. Це по-друге.

Пам’ятаю, як в Москві на Луб’янці в серпні 1991-го демонтували пам’ятник Дзержинському, «залізному Феліксу». Я був тоді в Москві спецкором республіканської газети «Комсомольское Знамя», бачив, як, плив, погойдуючись на тросах, на очах тріумфуючого натовпу цей «бронзовий цвях епохи». Мені здавалося тоді, що його потрібно б залишити, не тільки як нагадування, а тому що він ніби «тримав» величезну цю площу. (Тоді, бач, і автор був небайдужий щодо таких речей у Москві!). А висмикнули «цвях» — і все розсипалося, все стало окремо — універмаг «Дитячий світ», стіна «Китай-города», проклята будівля Контори, з якої ЧК тримала в страху і в покорі радянську імперію… Це я так тоді писав, і думав теж так само, але минули роки і виявилося, що річ тут не лише в архітектурі. Я зрозумів це через 23 роки, достопам’ятним літом 2014-го, коли рашистські батальйонні групи оточували наших в Іловайську, а Дзержинського на Луб’янці — відновили. Звісно, то був символ. Цей «цвях» терору був і є єдиною реальною імперською «скрєпою». Витягни його — розвалюється не лише архітектурний ансамбль Луб’янської площі, а й сама імперія Російська. Свобода її не тримає, культурі це не під силу, церкві православній теж — вона у них не Богу молиться, а Владі… Тільки терор і страх можуть ці території між океанами і «разноязыкие» натовпи утримати від дезінтеграції. І було так — від царя Гороха і до нинішнього блідого мучного хробака з кремлівської пропискою… Ось і повернули Фелю… Але як повернули! Чого, питається, не того височенного бронзового ідола, такого, як був, а скульптурку набагато меншу, нижчу - такий собі цвяшок шпалерний. Чому? Не інакше, як дуже не хотілося повертати ЧК — ОГПУ — НКВД — КДБ у повному, так би мовити, обсязі, щоб не довелося ні одного-двох-десяток, а тисячі «ворогів народу» покласти, в тому числі й тих, хто цілком в капітал-кримінальному дусі Росію пограбував і мав намір грабувати далі. Ось і вирішили цвяшком обійтися, мовляв, і так згадають… І на цьому, власне, і погоріли. Тому-що не втримає цвяшок цю опереткову «реконструкцію імперії». У Пекло провалиться, проклята. І це теж питання не десятків років, а набагато ближчої історичної перспективи. Це по-третє.

А ще нинішня Росія ще не переживала справжньої катастрофи. 1991-й це все-таки не 1917-й-18-й-19-й. Те, що відбувалося з імперією 30 років тому, в «перестройку», здавалося грою, вона не встигла усвідомити свій крах. Вона, здавалось, ось була у всій своїй аномальній величезності і — вмить перестала існувати. І тепер саме тому Росія так люто прагне до свого минулого, як ніби це її майбутнє, щоб таки прожити катастрофу, переконатися в її достовірності. Можемо не сумніватися, Росія і переживе її — справжню і остаточну. Бо не живуть «імперії заради імперії» у наш час. Це по-четверте.

Нарешті, всі ці ДНР, ЛНР, «русские миры» «працюють» лише на ненависті. Заллєш її в бак— їдуть, скінчилася вона — стоп машина. Але де ж їй, ненависті, взятися в таких масштабах у добу тотального споживання? А жити коли? — репетує, якщо не ватник, то його діти. Коротше — вигорить там все дотла. Масштаби не ті, географія не та, Раша не та, час не той, Україна не та. І це по-п’яте.

Чому Україна не може не перемогти

Для України йде не просто війна. Перемога і поразка в ній — це назавжди. Якщо програє Росія, то вона втратить назавжди Україну в тому вигляді, в якому вона її бачить і хоче бачити. А Україна — не програє, бо не маємо на те права. А значить, кінця, як для війни і того, що вона несе людям, — чекати довго. Доки?

Аж поки Росія не розвалиться, чи не стане іншою. Аж поки в Росії не з’явиться хтось, на самій горі, той (Росія не Україна, вона без «отца родного» не може), кого слухатимуть усі, і хто скаже: а давайте-но придумаємо і побудуємо собі іншу Росію, таку, яка б відповідала часові. Ну, як Ататюрк на руїнах середньовічної Османської імперії створив сучасну Туреччину. І до речі, скаже «російський Ататюрк», давайте будемо говорити «в Украине», а не «на», якщо українці так вже того хочуть. Нам що, шкода? Та й взагалі, треба з ними якось інакше…

Скажете, таке неможливо?

У вересні здивував сербський президент Александр Вучич. Він сказав те, чого в Європі хотіли почути від когось з очільників Сербії так давно, що здається уже й не чекали. Вучич закликав співвітчизників перестати марити відродженням Великої Сербії в кордонах і за принципами колишньої Югославії, а просто жити в цивілізованій Європі, розвивати добрі стосунки з сусідами, розбудовувати свою рідну країну, ростити дітей у мирі та щасті. Тобто сербам запропоновано відмовитися від претензій «старшого брата» по відношенню до інших південнослов’янських народів. «Нехай Сербія переможе, — сказав президент Вучич, — уперше не знаю за скільки років. Без крові, без мертвих, без жахів та могил. Я хочу, щоб ця країна була великою не завоюванням Балкан чи світу, а тим, що вона завоює своє майбутнє. Роботою, знаннями, дітьми — так це майбутнє буде завойоване».

…Так, всього за кілька тижнів ситуація на Балканах повернулася в звичне русло, тобто Сербія і Косово - у конфронтації. Але Вучич саме так сказав, а значить, мине якийсь час — і хтось скаже це знову.

Тобто це не така вже ненаукова фантастика — те, про що автор згадав трохи вище? Безперечно, Росія не Сербія — масштаби не ті, історія, зрештою, теж — під впливом імперських ілюзій серби жили максимум 150 років, втричі менше, ніж росіяни. Але. Але тут головне  інше — Александр Вучич ніби сказав: дивіться, це можливо в принципі! А крім того — що, хіба не можна мріяти?

Поки що у нас все не так — Росія в чорній гарячці. Тактика її змінюється, але лишається стратегічна ціль: щоб відновити Російську імперію, треба знищити незалежну Україну. У 2017 році ми ще думали про наступні вибори — і президентські, і парламентські — що вперше за багато років вони пройдуть без «присмаку катастрофи», в режимі або/або — або «так» і незалежна Україна живе, або «ні» — і її немає. Росія нині, в 2018-му, докладає всіх зусиль, щоб забезпечити саме такий настрій в українському суспільстві, переконати нас, що все знову тримається на волоску. Непевність у досягненні мети і невпевненість у собі — це останнє, чим хоче уразити нас ворог. Та не тримається Україна більше на волоску! Після двох Майданів, п’ятирічної вже війни, затямимо це нарешті! Це не означає, звісно, що у нас все стабільно. Але треба заборонити собі розганяти «зраду»: проблеми є у всіх, і ми не виключення, але це проблеми не з тих, що вбивають.

 Ми вивчимо, нарешті, слово «стоп» і будемо повторювати його собі щоразу, коли нас будуть примушувати повірити у щось без запитань і швидко. Ми навчимося ставити запитання, щодо коротких словосполучень, які нам накидають, користуючись усією потугою сучасних комунікацій, намагаючись зробити їх ніби само собою зрозумілими. «Бізнес на крові» — СТОП, — що конкретно ви маєте на увазі, який це бізнес, кому він належить? «Корупція лише посилюється» — СТОП, — не могли би ви навести факти і порівняти з тим, що «було»? Союзники — Європа і Америка — втомилися від України, вони готові її здихатися — СТОП, — конкретніше, будь ласка.

Давайте по порядку — про те, чого не можна не помічати, чого б не було без незалежної України, без обох Майданів; про те, що уже нікуди не зникне й завжди буде з Україною — будуватиме її, боронитиме від ворога, прославлятиме — так, саме це пафосне слово — прославлятиме у світі. Просто любити треба свою Україну, любити за те, що вона є. Саме тоді, коли цього відчуття бракує в соціумі — процвітає «зрадство» і «всепропальство».

Україна і Росія — мов колишнє подружжя, яке змушене жити в одному помешканні, бо ніяк не вдається роз’їхатися. Тільки, на жаль, у людей хоча б може бути надія, що коли-небудь такий шанс з’явиться, а у народів, у держав — його немає. І це беззаперечний факт, так є і буде. І тут, за великим рахунком, є два шляхи. Або без кінця клясти жорстоку долю і кожного дня ​​помічати ВСЮДИ лише осоружну пику, і тим губити своє життя безповоротно. Або прийняти цей факт, як долю, і навчитися — для цього є безліч способів — не бачити зайвого. І жити, жити, жити!!!

Нам конче треба перемогти Росію просто зараз, не відкладаючи на колись, перемогти у національній свідомості, ще перед тим, як досягти цього на бойовищі. Ми позбулися вічного свого комплексу, ми більше не жертви, ми – переможці. І тому у нас є тверда переконаність, що ми переможемо, бо інакше й бути не може, це само собою зрозуміло, а все, що доведеться ще пережити заради цього, то лише деталі.

Це, власне, головне, що хотілося сказати.

РОЗДІЛ 13. Надії пост:  Ера щирості, або Чи був сенс

Про людей Майдану було багато написано — і панегіриків, і образ, і дурниць. Але головне в них те, що більшість українців на рівні підсвідомого уміють розрізняти, коли «так жити не можна», а коли «треба жити попри все». Не завжди так, звісно, як ми живемо нині, але з надією на те, що стане краще. І Україна їхня, якій ще дуже далеко до тієї, про яку вони мріють, саме в цьому їм і довіряє і тримається досі саме через це.

Блог-пост 27-12-2017 

Це тепер назавжди будуть наші особливі зимові дати. Щороку упереміш зі святковою метушнею, з дитячими подарунками відразу до двох Миколаїв (католицького й православного), з двома ж святвечорами, новорічною ніччю і навіть на День закоханих, на лютневого Валентина, ми, й святкуючи, пам’ятатимемо про Майдан, а хтось ковтатиме сльози в пам’ять тих днів. Що залишилося з нами в нашому сьогодні від тих листопада-грудня-січня-лютого? Що не викликає сумніву?

30 листопада 2013-го, перший подих стихії, неочікуваної і водночас довгожданої — ніхто з киян, тих, хто йшли тим ранком на Михайлівський майдан не знав, що там буде. Мітинг? Чи просто треба допомогти? Чи Янукович проб’є танками ворота Михайлівського монастиря, який прихистив побитих і поранених уночі студентів? Не знали, не прораховували, але підходили й підходили. Так минув день. І ось вони стоять разом, мов диво молодої зими, що взялося нізвідки — реальні десятки тисяч людей, сигналять — ми з вами! — машини, проїжджаючі мимо, гудуть дзвони Михайлівського собору, а навпроти, за дзвіницею Софії сідає криваво-червоне сонце. Утім, народу не до символів і не до пророцтв.

…Потім, тижнів за два. Ніч. Парадна зала Київради. На інкрустованому паркеті сплять покотом бійці майданівських сотень і просто народ з усієї України. Але рух по залі не припиняється ні на мить. Люди йдуть кудись, щось переносять, пересуваються, тихо перемовляються. І все це, весь цей броунівський рух революції дивним чином зшиває музика. Білий рояль на сцені. Шопен.

У другого Майдану все-таки було жіноче обличчя. Може, і в цьому теж була особливість революції — музика, пророцтво і гарантія природної, материнської незаперечності того, що відбувається. Чоловіки — ходили строєм з фанерними щитами і дерев’яними списами напереваги, стояли на блок-постах, тримали оборону. Київ? Так, місто-герой з живою стіною під мостом над Інститутською в ніч на 11 грудня, з вогненним гребенем барикади на Грушевського.

«Горіла шина пала-ла, Там барикада стоя-ла». Чоловіки й хлопчаки Небесної сотні…

Але душа, дух, підсвідомість Революції гідності — це все ж таки замерзлі дівочі пальчики на клавіатурі вуличних «піанін», дівчатка-волонтери зі своїми «канапками з чаєм». Потім ці самі наманікюрені пальчики розбиратимуть бруковані тротуари Хрещатика на зброю Майдану. І взагалі, революція — це тоді, коли коктейль Молотова в підворітті на Грушевського розливають по пляшках немолоді кандидатки мистецтвознавства. А коли ні, то як ще накажете таке назвати?

Незбагненна висота. Це були дні, коли люди показують, які вони є насправді. А виходило так, що разом з кожним з них говорив про себе весь український народ: я такий, Господи. Таке не минає, від цього не втомлюються, в цьому не розчаровуються — це код і вектор, обраний на всі важкі роки, які ще попереду: там, у майбутньому ми уже тоді бачили себе, і те, що ще не відбулося, теж уже визначилося там, на Майдані.

Майдан — це як кохання, неможливий Майдан з розрахунку — дуже точно сказав мій молодий колега Сашко Охрімович-Вербицький. Це з приводу смішних цих спроб сконструювати собі якийсь «майданчик» під кон’юнктуру — «тарифний» чи «податковий». «Третій майдан» — з ідеєю якого від 2015-го носилася Москва, аби таки розвалити Україну — туди ж.

В українців є чудовий «граматичний» привілей ставити не крапку над «і», а крапки над «ї». Тобто не одразу, швидко, похапцем, а дещо розважливіше, бо остаточно. У нас не було двох Майданів. То був один Майдан, так само, як дві Світові війни ХХ сторіччя — це, насправді, одна війна. Основні вузли протиріч і міфів не були розв’язанні: людство перепочило — і знову взялося за своє. Так і Майдан-2004. Українці не хотіли Януковича, як символу й гаранта «підмосковської» України. Саме проти такої перспективи, а не через «дві відсидки» претендента повстали українці. Але, як випробування для всіх і всього на справжність, Янукович повернувся. А Україна перепочила і таки пройшла цей тест — у 2013-му знову взялася за своє. Багато чого можуть перетерпіти українці, але одного не потерплять точно: це коли їх намагаються позбавити мрії. Надію й не думайте в нас забрати!

А наші сусіди, не тільки зі Сходу, а й із Заходу? Це не лише Росія, раптом, побачила своє майбутнє в минулому, це і Європа, яка ніяк не збагне, не наважується збагнути, що нічого вічного, крім самої вічності немає, що навіть таке досконале творіння живої природи, як дерево баобаб, проживе свої дві-три тисячі років, блисне у всій своїй могутній і раціональної красі і — все одно — приречене на смерть. Європейці побудували навколо себе простір зразкового порядку й комфорту, але тепер їм би придумати, як зберегти його від розпаду, що наближається, мов потяг за розкладом. Вони зупинилися і все відкладають момент вибору — куди йти далі. Їх тепер прийнято за це критикувати: мовляв, боягузи, обивателі, не здатні захистити навіть свою ситість. Але уявіть собі 1939-й, напередодні… Ветеранам Світової (тоді вона була без номеру, ще одна-єдина) війни по 40–50 років. Їм жити хочеться і вони знають, що таке війна. Не страшно? Ну, от — їм і тепер теж страшно, хоча й не воювали вони уже майже 75 літ. Вони не хочуть виходити зі свого комфорту так, як це двічі доводилося робити в ХХ столітті. Вони не знають і не хочуть знати, як це буває в Європі в ХХІ-му.

Україні випало дізнатися — як. У цьому виявилася наша місія. Ми теж іноді ніби зупиняємося, ніби не бачимо перед собою шляху, ми втомилися під обвалом новин, нам інколи хочеться їх більше не бачити і не чути, але — прислухаємося до себе — треба йти далі. Ми маємо придумати, розчути згори, як це зробити, мусимо побачити свій шлях крізь темряву зневіри не тому, що ми розумніші або богообрані: ми просто опинилися з усім цим своїм — минулим, нинішнім, проблемами, пристрастями — в цей час і в цьому місці. Тільки в тому, може, і полягає наша богообраність.

Як іти? Макіавеллі — учитель політиків, казав, що дипломатія — це мистецтво можливого. Закулісний шепіт, сплановані для тестування реакції «зливи» інформації, кулуари, де все насправді вирішується, язик, даний дипломату (політику), щоб нічого не сказати. А народу приписано сприймати все це як обов’язкову умову і — терпіти, терпіти, скільки треба? Так от. В українців і України немає ані найменшого шансу вижити, якщо ми будемо покладати всі свої надії лише на цей арсенал усього старого — прийомів, практики, авторитетів, понять, розхожих цитат. Ми самим своїм існуванням задаємо новий сенс і стандарт у відносинах між державами і цивілізаціями, і він називається — «відкритість, публічність і неприхованість чітко сформульованих реальних цілей». Не буде цього — людську спільноту просто знесе потік дешевої попси з Мережі. А відтак, у тому, що ми говоримо, не треба шукати другого дна й прихованого сенсу — нам дійсно треба те, про що ми просимо, ми попереджаємо, що ми насправді дуже наївні люди, говоримо те, що думаємо. І є передчуття, що у новому тисячолітті це стане законом для багатьох — немає сильних і слабких, є чесні і безчесні, щирі і ті, що носять камінь за пазухою, зрозумілі і каламутні.

Що про нас іще сказати? Ми — Міст між Росією і Заходом? А кому потрібен міст, якщо по ньому нікому і нікуди йти. Заходу — до Росії? Але по що? По досвід і сенс життя? Але Росія не тільки дивиться в минуле, вона ще й форсовано туди суне. Може, Заходу по російські ресурси йти треба? Теж ні до чого, ХХІ століття надворі. Гроші — так, це серйозний аргумент. Через гроші, коли вони йдуть до рук, важко щось прогнозувати. Моляться на Північний Потік-2 і вкотре хочуть «зрозуміти Росію»? Але хіба розуміння буйного психа може бути стратегією? Агресивного божевільного треба ізолювати й лікувати.

Ну, тоді, може, ми — Стіна? Взагалі-то у нас такі розмови чути. Мовляв, Захід нам усім зобов’язаний, ми його захищаємо від нової Орди. Але і це не більше, ніж ілюзія. У наш час Стіна може бути лише Китайською, тобто, відразу як би туристичним об’єктом, щоб за гроші її показувати. Ні, з тактичних міркувань оборонні споруди на нашому східному кордоні, може, й потрібні. Але який стратегічний сенс у Стіні нині, коли агресія можлива звідусіль, з будь-якого напрямку, хоч з космосу, хоч з оптико-волоконних ліній, хоч з інформаційних мереж.

Тому ми не Міст і не Стіна. Ми — Зерно. Дещиця нового сенсу і виток нового світового порядку, зернина, затиснена між двома старими жорнами Історії, що зупинилися. Ми — зона багатьох цивілізаційних розламів — між Сходом і Заходом, християнством та ісламом, православ’ям і католицизмом, лісом і степом, Європою, Азією, Євразією, по нашій землі проходить лінія, до якої доповз із півночі Великий Льодовик… Тепер до цього переліку додався ще один розлам — між віджилим і новим уявленням про новий Світоустрій. Ні, яким він має бути, толком ще ніхто не знає. Але з нашого боку — є розуміння нагальної потреби в цій новизні, а з їхнього — навпаки — спроби пошуку рятівної моделі в минулому. Це Україна поставила сучасний світ перед викликом: біда не в тому, що Світ якось не так управляється. Світ уже зачекався нових принципів і шляхів, що їх сформулює наступна генерації політичних геніїв. Нинішні таке не потягнуть.

Здається, що тут ще вигадаєш: сильне громадянське суспільство контролює ефективну державу. Біля підніжжя материка цивілізації, що височіє над океаном хаосу, — зелені баранчики хвиль неминучої, але не надто нахабної корупції, злочинності «в рамках» і дрібних особистих негараздів в усіх їхніх проявах. Здавалося, це — назавжди. Кінець історії — помилився Френсіс Фукуяма, але ж як це формулювання усім сподобалося, бо ж виявилося, що все так просто і не треба більше напружуватись!

…І тут Майдан сказав — ні, заходьте, панове, на черговий виток.

Повертаюся до розмови з Олею Мусафіровою.

С.Т.: Скажи, а чому не вдалося створити «Партію Майдану»?

О.М.: Мені здається, що «партія Майдану» — це абсолютно утопічний проект. Якщо пригадати, на Майдан не йшли політики.

С.Т.: А хіба партія складається з самих політиків? А внески членські хто платитиме?

М.Т.: Не хотіли, люди одномоментно вийшли тоді й усе…

С. Т.: Ну, в інших було ж не так. Народна хвиля полякам Валенсу винесла. А чехам — Вацлава Гавела. А у нас Яценюк з Тягнибоком і Кличком...

М.Т.: Все правильно. Там політичні були процеси, а у нас — історичний процес… І це набагато вище, ніж у всіх інших. Те, що було в Україні 12-го і 13 року, це не можливо порівняти. Ми тоді зробили неймовірне, космічну відстань подолали.

…Люди на Майдані. Їх підштовхували туди маніпуляціями? Хтось розраховував скористатися енергією їхнього протесту заради досягнення власних цілей? Брехня, втім, припустимо, навіть, що це так. Але тоді «ляльководи» не врахували того, хто ж насправді були ці люди, що підсвідомо штовхало їх на площу? А секрет в тому, що вони були абсолютно щирі, і ця відкритість зламала в результаті і хитромудрий план, якщо він був, і імперську машину. Ви безнадійно відстали від технологій, панове! Смішно удавати з себе Макіавеллі в цифрову епоху, коли досить одного кліка комп’ютерної мишки, щоб таємне зробити явним для усього світу. Це Майдан просурмив закінчення «моди» на закулісні маневри. Це Україна проголосила початок епохи відкритості намірів — епохи «насправді». І навіть, м’яко кажучи, дещо дивакуватий Дональд Трамп з його «глобальною політикою в Твіттері» — це ніщо інше, як американська спроба вловити український тренд. На зміну принципу ядерного стримування прийшла епоха морального наступу: ми все про вас знаємо, Путін, скільки б ви не брехали своєму народу і Федеральним зборам. Політику десакралізовано. Хай живе епоха ЩИРОСТІ.

У хитромудрих побудовах народу України відводилася певна роль? Тоді її писали, виходячи з тих уявлень, які про українців мали «драматурги». А народ, як від нього вимагалося, на геополітичну сцену вийшов, але зіграв самого себе таким, яким він є насправді. З героями, громадянами, обивателями, боягузами, зрадниками, тітушками, подвижниками… Дивіться, мовляв, це ми. Саме ця щирість зламала всі гіпотетичні плани і поточні розрахунки тоді, взимку 2013–2014-го. Це, схоже, залишається в наших руках єдиною зброєю, яка здатна перемогти тепер, через 5 років, і перемагатиме ще, скільки треба буде…

Квітень–листопад 2018 року, Київ

Сергій Тихий

Автор працює в Укрінформі. Листування з ним – або за адресою stykhy@gmail.com, або у Facebook

Попередні публікації розділів книги С.Тихого «Перемагають лише переможці»:
Пролог і розділ 1
Розділи 2 і 3
Розділи 4 і 5
Розділи 6 і 7
Розділи 8 і 9
Розділи 10-11