Сергій Тихий: "Перемагають лише переможці". Розділи 8 і 9
Попередні публікації: Пролог і розділ 1, розділи 2-3, 4-5, 6-7
РОЗДІЛ 8. Як правильно ненавидіти?
«…Ненависть оселилася в нашому домі. Вона, мов базарна перекупка, влізла зі своїми брудним торбами в моє життя, в твоє життя, в її життя і в їхнє… Вона дарує іноді хвилини наркотичного захоплення, що змінюється днями малокомфортного співіснування з цими чорними об’єктами, об які ти постійно боляче вдаряєшся головою. Це все дуже й дуже надовго, але хіба могло би бути інакше? О, прийди, животворна байдужосте зверхності!»
Блог-пост 25.05.2015
Без ненависті нормальна людина не може стріляти в іншу людину, а шляхетний воїн перетворюється на вбивцю. Нам було конче потрібно піднімати її хвилю в 2014-му. Але впустивши її в себе, дуже некомфортно жити. І це ще не все. Без її трансформації в щось інше — відсторонення, зверхність, готовність терпіти присутність — нема й не буде остаточної перемоги. Ненависть — небезпечне й виснажливе почуття — але гарантований щит проти ворожих зазіхань і потужна зброя для відсічі. Але на що перетворюється вона з часом і який це має бути час?
В історії подібне вже було і не раз. У червні 1941 року «совєтскіє люді» і Червона армія, оброблені пропагандою про «пролетарську солідарність» (це ще від 1917-го) і «братство по зброї» (це лише з 1939-го, менше 2-х років, але дуже інтенсивно), — протистояли німцям відомо як: тотальний відступ, мільйони полонених, втрата колосальних територій. Щоб той настрій зламати, знадобилися і нацистські звірства на окупованих територіях, і статті Іллі Еренбурга, і знаменитий вірш Константіна Симонова, квінтесенція свідомої ненависті: «Сколько раз ты увидишь его — столько раз ты его убей!». І — навчилися, вбивали — у бою озброєних чоловіків, а потім, по інерції, ґвалтували беззахисних жінок, грабували й вбивали старих, коли Червона армія увійшла до Німеччини. Минули десятиліття після 1945-го, поки цей потужний запал ненависті поступово вщух, німецька перестала бути мовою смертного ворога, а місто Берлін — його лігвом. Утім моя бабуся, яка народилася ще у ХІХ столітті й дожила до 90-х років ХХ-го, не могла чути німецької до кінця свого довгого життя.
Ми тепер теж ненавидимо. Однак, по особливому, цілком у дусі часу — не тотально, а гібридно. Ненависть до ворога стала у нас ще одним маркером, не скажу «розділення», але «неєдності» українського суспільства. Багато хто з нас ненавидить щиро, та вистачає й тих, про кого ви добре знаєте, хто їздить до Росії не лише на заробітки, а, як виявилося, на екскурсії! Не вірите? То погугліть — сотні пропозицій на сайтах туристичних агентств! «Ермитаж — Санкт-Петербург», «Третьяковка — Москва», «Золотое кольцо России»… Тут все згідно з політекономією: попит породжує пропозицію. Ну, ви розумієте, не можуть люди жити без Ермітажу і Третяковської галереї…
Хтось не може чути «масковскага» акцента, у когось там родичі, й цим майже все сказано, а хтось — їх уже не багато лишилося — ще з радянських часів так і живе з головою, повернутою в бік Москви, бо лише там, на їхню думку, все справжнє — література, театр, кіно, Кіт Матроскін, кінець кінцем… І ради тому немає. Як із ними такими бути? Примушувати? Забороняти? Штрафувати? Повторюю: якщо війна гібридна, то й усе, що навколо неї, може бути лише гібридним — тобто, з винятками, з відступами від нормальної логіки та здорового глузду. Гібридна ненависть — це наша реальність. Чим вона відрізняється від ненависті класичної? Прорахованою технологічністю наслідків, так би мовити. Тих, хто готовий стріляти у ворога, Україні вистачає і вистачить. А тих, хто не лише неготовий, а й ладний таке афішувати, не настільки багато, щоб це створювало пряму небезпеку в тилу. І є болото, ті, чия позиція залежить лише від стороннього тиску. Їх чимало, і цей факт породжує у ворога нездорові ілюзії. Залізних гарантій в тилу все це теж не гарантує, але ж хіба тільки це?
Кого ненавидимо
Давайте розберемося, кого, власне, ми ненавидимо. Не стільки людей, скільки очманілих носіїв «русского мира». Яка у них основна спільна ознака? Ну, як же, «русская душа»! Те, чому належить поклонятися, мов ідолу, не розуміючи толком, що це таке. А розібратися в тому немає жодних шансів, і не намагайтеся, це і всесвітньо відомим класикам виявилося не під силу. Кажуть, що у «русской души» якісь особливі, особисті стосунки з Богом? А це як? Є в Антона Чехова далеко не найвідоміша з його творів повість «Деревня». Так там молитва «русского мужика» показана, не інакше як одним із обов’язкових елементів технології вбивства. Серійних убивств із пограбуванням на постоялому дворі. Помолився — убив. Убив — коли-небудь покаявся. Аж дрижаки пробирають, коли читаєш, як один убивця хизується перед іншим убивцею, що саме він молиться правильно, «истово»…
Тим і живе імперська Московія-Росія усі свої майже п’ятсот років, починаючи від царя Івана, якого за криваве дикунство не Катом вони прозвали, а з острахом і пошаною — Грозним. Мовляв, колись покається Расєюшка — і все їй буде прощене — і клятвовідступництво, і братовбивство, і сльози, і кров. А поки що, до того, все дозволено. Може, у тому і є загадка «русской души»?
А взагалі, як на мене, душа їхня «загадкова» — це саме тому, що ніхто толком нічого в ній не розгледів, хоч би як намагався, а відтак, і нічого сказати про неї до ладу не здатний. А може, нема її зовсім, «русской души»? Чи, даруйте, це таке собі стихійне… звалище? От, уявіть собі, ви стоїте над сміттєвим баком… Хто знає, що там, під верхнім шарами відходів, яке там життя, що там кублиться, сновигає? А нас закликають, принаджують: «давайте разберёмся, рассудим», пофілософствуємо над цією купою — що ж там заховане, що? Але ось їде сміттєвоз… Сталева рука підйомника перекидає бак усередину сміттєприймача, а потім — ставить на місце. Двоє сміттярів підчищають лопатами те, що випало. І все, чисто. Тільки ще смердить трохи…
Я тут раптом, здається, зрозумів! Ось дивіться, паралельно зі світом державного порядку, хоч би який він був, існує світ злочинний. Там заповіді не убий і не вкради не те що не діють, там убити й вкрасти — це, так би мовити, цілком законна діяльність, яка вкладається в кодекс «понять». Там існує своє представництво — сходки, з’їзди і свої представники «низів» — злодії в законі. Там є і свої виконавчі органи — кримінальні королі й пахани із почтом бригадирів та інших гоблінів. Ці люди прекрасно розуміють, як вони живуть і що роблять, і вважають, що це правильно, так і треба жити. Вони ще й більше нашого жертвують на церкву і теж віддають своїх донечок до музичної школи, а синів — на дзюдо. Два світи — наш та їхній — десь і перетинаються, часто проростають один в одному. Але це нічого, по суті, не змінює: ми — тут і вони — там, упевнені в своїй правоті. Переконувати безглуздо, можна (і потрібно) тільки твердо стояти на своєму.
Так ось, коли ви бачите перед собою перекошену від злості пику і налиті ненавистю баньки чергового представника «русского мира», то знайте, він – звідти, з паралельної реальності. Їх аж 86% із 140 мільйонів? (Дані 2014 року). Багатенько, звичайно, та що тут вдієш? Питання вашого з ними протистояння не вирішується на рівні мозкової діяльності звичайної людини, це десь вище вирішиться. А до тих пір від них слід якомога надійніше відгородиться, а якщо будуть лізти — мовчки, без зайвих емоцій, бити в ніс.
Парад наших ідіотів
А що таке ненависть? Не так давно Оля Боглевська, журналістка з Запоріжжя, запостила уривок з книжки спогадів письменника Валентина Катаєва, як він у середині 20-х років ХХ століття ледве не силою примусив у майбутньому знаменитого поета Едуарда Багрицького залишити провінційну Одесу заради столичної Москви. І на цей пост був такий коментар: «Це був уривок з так званої «вялікої руцкої літєратури»? Які хрестоматії, яка культура? Вони всі були нездари, плагіатори і покидьки, тільки й здатні шо лизати сраліна і смоктати члєніна за невеликі гроші. Вся так звана «вялікая культура» тривала може років 50 — з 1860-х до 1910-х. Якби їм Гоголь, український геній світової літератури, трохи не підкинув текстів, там би взагалі не було б нічого вартого уваги. А від 1914 і до тепер це великий жирний смердючий НУЛЬ».
Тут, як кажуть, все збережено. Чи варто повторювати очевидне, про цю «арію пітекантропа», який і гадки не має, що класична російська культура не потребує захисту від подібної маячні, а принижує він самим фактом такого свого «мислення» не Росію і російське, а в першу чергу — Україну і українське? Ця «партія пітекантропів» у моїй (та й у вашій теж) ФБ-стрічці «світиться» щодня. На що вони хворіють? На все одразу! Росіяни вкрали у нас самоназву Русь? Ну то й що, українці хочуть її повернути собі? Так Путін же зі своїм «аднім народом» саме це і пропонує! А ще — пишуть вони — московити, насправді, ніякі не слов’яни, це — ерзя, мурома… і перераховують, з саркастичною підковиркою, угро-фінські племена і народності, які взяли участь в етногенезі нинішніх росіян. Ну то й що? Це настільки принципово? Ви що, не відчуваєте, як від вас і ваших слів тхне псиною, расизмом тобто? А то начувайтеся — вам теж нагадають, і абсолютно справедливо, до речі, що і українці формувалися як нація не лише зі слов’янських племен, а і з тюркських теж, і половці, і хазари «домішувались» у степах причорноморських, а останні взагалі юдаїзм сповідували… Отже, коли ваші ідейні спільники з-за «парєбріка» «похрестять» вас «Українським каганатом», то не дивуйтеся.
Ні, все це клініка, а не ненависть. Про це можна було б і не згадувати, якби не було соромно.
«Себе треба більше любити!»
Між тим скажу очевидне, але обов’язкове: градус ненависті колись і понижувати треба, перетворювати її в собі на щось не менш ефективне, проте інше. Ненависть, як помста — у певний момент вона має ставати виваженою і стриманою.
На що вона перетворюється, ненависть? Ну, от мій власний досвід про те, як це випадково помічаєш, дякуючи, наприклад, хокею з шайбою.
Ось мій пост у ФБ 18–01–2015. «Канада — Х@йлостан. — 6:1. Україна в захваті. Я теж — здається, на небі від такого щастя. Радість, що ворога принижено, аж розтоптано, переповнює мозок і вихлюпується в ФБ. Нехай жеруть вони ці 6:1 зі своїх телекорит у проміжках між «розіпнутими хлопчиками» і «фашистами під квітучими каштанами Хрещатика!»
Три роки пройшло. Січень 2018-го. Знову Канада — Росія — 4:3. З напрягом. У додатковий час…. Приємно? Приємно. Але уже якось не так, і справа тут не лише в скромному рахунку… Від пекучої ненависті теж втомлюєшся. Я — втомився.
Мій співрозмовник — Володимир Кулик.
С.Т.: Без ненависті до ворога не повоюєш. Але виявилося, що жити по-людському з такою каменюкою за душею дуже важко. Як нині, на п’ятому році війни, ти бачиш трансформацію ненависті у щось інше?
В.К.: На те й розрахунок був — гібридний, так би мовити. Коли йде війна, ти не думаєш про гуманістичні цінності, ти ненавидиш, ти бачиш ворогів через приціл, а вони — тебе. І тут же ти їх бачиш по інакшому - то на сцені, то на екрані телевізора… У сучасному світі культивувати ненависть важко, ти стаєш схожим на орангутанга…
С.Т.: І що робити?
В.К.: Треба менше, може, ненавидіти їх, а більше любити себе, своїх.
С.Т.: Прекрасна формула! Та все-таки, у що має трансформуватися ненависть?
В.К.: Перш за все, у критичне уявлення й на меншу присутність їх та їхнього. Взагалі менше їх показуйте, не показуйте їх тарганами і не показуйте їх кровожерними вбивцями — просто не показуйте. Зробіть культурний репертуар, так би мовити, горизонт уявлень української людини менш залежним від них.
А це з розмови з Ольгою Мусафіровою:
С.Т.: На що з часом перетворюється ненависть?
О.М.: Погана новина для всіх нас: якщо в людині визріла ненависть, то до того моменту, як запанує мир, ця каменюка нікуди зсередини не подінеться. Добре було б, як би її розбивати на якісь маленькі шматочки, як камені в нирках і виводити…
С.Т.: Але ж бували війни й по сто років… Ізраїль, до речі хороший приклад, там уже не часто зустрінеш людину, яку б аж трусило від ненависті до арабів.
О.М.: Але вони знають, що вони мусять боронити свою країну. І ніколи не підставляти другу щоку, якщо вдарять. І вони не будуть поступатися своїми територіями, це мені дуже в них подобається.
С.Т.: А навпаки, ти віриш в те, що може трансформуватись у щось інше ставлення росіян до українців і України?
О.М.: На щастя, ні.
С.Т.: Чому на щастя?
О.М.: Тому що історія інколи дає унікальні шанси. Може, якщо б не сталося цієї війни, дрейф України в бік Росії тривав би й тривав. Міф про братні народи — український і російський — він би жив собі й жив. Були б якісь у нас конвульсивні рухи в бік Європи, але знову й знову перемагала б оця лінія, що ми ж одного кореня, ми маємо духовну єдність, мовну єдність, людську єдність, родинні зв’язки… А тепер — розрізано — з кров’ю, ніколи більше Україна не буде в зоні впливу Росії.
Резюмую: Хай живе ненависть — стримана та виважена, озброєна логікою і терпінням!
Чорна гарячка, або Лепрозорій для «русского мира»
А ще є такий спосіб захистити себе: до тих, кого спочатку дико ненавидиш, треба починати ставитися, як до безнадійно хворих. Ну, отаке горе... Це як проказа — навіть поспівчувати важко. Хвороба називається «чорна гарячка» (не плутати з білою!), спровокована імперським комплексом і впливом «русской души». Вона є практично невиліковною. В жодному разі не подумайте, що ця пошесть вражає будь-кого, хто називає себе росіянином, розмовляє російською чи вважає своєю російську культуру. Ми знаємо, що захворіти може і українець, і будь-хто.
Що з тим робити? Вивчати систематично, застосовуючи науковий підхід — класифікувати симптоми, практичні конференції проводити, дисертації захищати, синтезувати ліки і розробляти методики лікування. Може, й дасть це результат. Колись. А поки пам’ятати про те, що «чорна гарячка» — хвороба заразна, а особливість її полягає в тому, що передається вона не через укус, не при чханні, не під час переливання крові і не через статевий акт, а переважно інформаційним та соціальним шляхами. Тобто всі контакти мають бути зведені до мінімуму. І якщо тут і має якесь значення спадковість, то лише у тому розумінні, що імунітет різні люди успадковують різний за здатністю чинити опір хворобі. Але якщо все погано, то вихід, повторюю, один — максимально можлива ізоляція хворого, аж до лепрозорію. Це означає не контактувати з ним від слова «ніяк» — не вступати в дискусії ні в живу, ні в соцмережах, не намагатися спеціально шукати в Росії нормальних, хоча вони, звісно, є, не обмінюватися «мейлами» включно з привітаннями, не дивитися одних і тих самих телепрограм, не мати з ними спільних свят, не відвідувати їхні сайти, не слухати їхньої музики, по можливості, навіть книжок з ними одних не читати — щоб не виникало спокуси обговорити.
Меншість — а це мільйони — нормальних, або людей з легкою формою «чорнушки» там, звісно, є. З ними теж не спілкуватися? Можливі винятки, але загалом — так, відрубати. А родичі, друзі — як бути з ними? Чи вони втрачені назавжди? Ну, родичів не вибирають, але часто і з ними переривають спілкування з різних причин. А друзі не рідко стають колишніми і не за таких обставин. Це хіба для вас новина? Тобто не знаю, що тоді робити, тут нічим не зарадиш… Є люди з послабленим імунітетом, і вони в групі ризику, будь-що може статися. Але ж це аж ніяк не відміняє профілактики!
Закінчу цей особливо відповідальний розділ дуже важливою цитатою.
«Я вдячна долі за те, що живу в країні, народ якої навчився жити в морі ненависті, і не зненавидів тих, хто хоче його знищити. (…) Бувало, нам хотілося піддатися спокусі, поступитися тиску, прийняти пропозиції, які б дали нам спокій на кілька місяців, можливо, навіть на кілька років, але призвести це могло лише до ще більшої небезпеки. (…) Світ жорстокий, егоїстичний та брутальний. (…) Тепер, коли великі народи здатні схилитися перед шантажистами, а рішення приймаються в залежності від великих держав, ми не завжди можемо приймати їх поради і тому зобов’язані мати сміливість дивитися на речі реально і діяти так, як нам підказує інстинкт самозбереження».
Хіба це не про наше сьогодення? А це Голда Меїр, уродженка Києва, четверта прем’єр-міністр Ізраїлю написала в книжці «Моє життя» понад 40 років тому.
РОЗДІЛ 9. Як співіснувати з «русским миром»?
Зненавидіти Кота Матроскіна? Прошу! У нас тут багато хто сумує. «С легким паром» не покажуть! Розенбаум не приїде! І взагалі нічого тепер «звідти», звичного, як розношені домашні капці, не б-у-у-уде! Відповідаю: і слава Богу! І не в тому навіть справа, що саме дозволяли собі публічно базікати фігуранти відомого списку, а в тому, що відчалювати від цього берега давно вже пора. У нації мають бути СВОЇ власні легенди, кумири й солодкі спогади».
Блог-пост 24.12.2015
Колись і цю війну буде закінчено, буде укладений мир. Але мир — це ще не замирення, не відновлення нормальних стосунків між людьми, не можливість запросто ходити одне до одного в гості, сидіти за одним столом. Реалісти кажуть, що на замирення підуть десятиліття. Нехай так. Але Україна — сторона, яка зазнала агресії, це її зраджено й пограбовано, і тому вона має першою висунути умови, на яких замирення може розпочатися. Поки ми цього не зробили і не закарбували в свідомості — своїй та їхній, — у тієї сторони зберігаються ілюзії: мовляв, та що там, роздавимо пляшку — і все буде, як було! Ні, так вже не буде. А як? Ми маємо самі сформулювати це «як», заволодіти ініціативою, не чекати поки нам почнуть диктувати.
А поки що винесемо за дужки територіальні питання — Донбас, Крим. Давайте не будемо зараз згадувати про компенсації за спричинені збитки — зруйновані підприємства, інфраструктуру, житло. Це все питання експертів і дипломатів — підрахунки, переговори, міжнародні угоди, гарантії дещо відмінні від Будапештських… Поговоримо про відновлення людського. За яких умов це взагалі можливо для українців?
Моя версія.
По-перше. Має пройти час. Багато часу. Скільки саме? Не знаю. І ніхто ще не знає. Може, 20 років, може, 50. Це зсередини має піти такий сигнал, а підганяти тут не те що не можна — неможливо.
По-друге. Це не може відбутися мовчки: от не було нормальних стосунків, а от вони — раз — і відновилися. Цьому має передувати публічне й масове визнання їхньої вини без усяких з нами «дискусій» і на всіх рівнях. Це — стовідсотково їхня проблема.
По-третє. Ми вимагаємо кримінального покарання, реальних термінів і конфіскацій для тих російських громадян, які вчинили злочини проти України й українців. Для всіх, хто на той момент залишиться живий. У першу чергу йдеться про Бородая, Гіркіна, Безлера, Герасимова, решту російських генералів і військових, усіх, кому вдалося втекти, і чию участь в агресії проти України доведено…
По-четверте, ми не потерпимо більше зверхності й «старшобратства» в усіх їхніх проявах. Їм доведеться публічно це визнати і багато про що забути в спілкуванні з нами.
Що буває, коли кожний думає про своє?
Згадайте мережевий скандал під кодовою назвою «Висоцький і Цой — «щупальцы КГБ», його започаткував глава Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Скандал палахкотів і пахнув сіркою, але добіг кінця, так і не давши жодної ясності, щодо суті й висновків. Так уже не раз було в Україні — десятки, якщо не сотні разів. Головні спікери висловилися, традиційно не те що не почувши одне одного, а навіть не збираючись цього робити. Процитую дещо.
Це Алеся Бацман: «Особенно Вятровичу ненавистны гении! Талантом раздражают. Есть один способ заглушить эту ноющую под лопаткой зависть-боль! Давайте облегчим его непосильную ношу и набросаем сюда фамилии известных людей, которые (если идти в борозде логики Вятровича) вполне себе тоже могут быть со «щупальцами». Которые хоть что-то написали или спели по-русски (…). Никого не жалейте! Особенно тех, кто давно умер, и только из-за этой неуважительной причины не знают, кто такой Вятрович».
А це Віталій Портніков: «В русской культуре — странно было бы это отрицать — немало культурных вершин. Но для меня это — чужие вершины. Как и польские, немецкие, французские, японские. Я люблю дышать воздухом чужих гор. Но ничто не сравнится для меня с куполами Киева и куполами Иерусалима. Это — другое. Это не горы. Это корни».
А це Юрій Винничук: «Ви можете скільки завгодно боготворити Булгакова, який ненавидів нас, аборигенів цієї землі. Бо в той час, як він собі міг вільно творити, писати те, що йому хотілося, українські письменники його рівня вже лежали у вічній мерзлоті».
Кожен висловив те, що хотів. Портніков — як особисто він сприймає культуру і відчуває корені. Бацман – що В’ятровичем керує заздрість. Винничук вказує на те, що коли Булгаков писав, «що хотів», цвіт українського відродження уже було знищено — і це правда.
А про що ж говорили? Як це торкається колосальної проблеми, яка стоїть перед Україною, безпосередньо від цих «щупальцев» походить і називається — нагальна потреба суверенізації українського ментально-культурного простору. Тоді б суперечок, подібних до згаданої, не виникало б у принципі. Які «щупальцы», про що ви? Але простір цей все ще багато в чому залишається спільним із Росією, а таких людей, як Юрій Винничук, що читали і П’єра МакОрлана, і Мора Йокаї, і можуть довести, що Булгаков щось узяв з їхніх творів для «Майстра…», повірте, в Україні не надто багато…
І тому є факт: більша частина українців і досі існує у спільному з Росією культурно-ментальному просторі, не лише говорять однією мовою — а й у дитинстві, зрілості й старості читають один і той самий набір книжок, дивляться одні й ті самі фільми і серіали, у значній більшості — мають один набір перших величин у літературі й у музиці, їх смішать «спільні» коміки, вони навіть анекдоти однакові розказують. Значна більшість цих людей інакшими уже не стануть, бо не зможуть. І сподіватися тут треба не на те, щоб вони масово стали іншими, а щоб це вдалося їхнім дітям і внукам. А їм, цим людям, якось уже забезпечити життя без щоденного стресу і переживання за свою окремішність, раз їм судилося в житті таке.
А Володимиру В’ятровичу треба було б подякувати хоча б за те, що він не дає про це забути. Як він це щоразу робить — то інша справа, проте він нагадує: питання не лише не вирішене, воно на притомному рівні ще навіть не обговорене.
Чому сучасна російська культура приречена?
Тому що поезії, музики, натхнення немає без правди й сумління. А це значить, що завдання наше — полегшуються. На чому, питається, концентруватися, чому поклонятися тим, хто звик надавати перевагу всьому російському? Класична культура Росії — це минуле, а новому — нема звідки взятися: нинішня Росія і культура — це поняття не сумісні.
Вже майже 400 років іде процес творення Російської імперії. Вже 100 років, як паралельно, запущений процес її розпаду. Океани крові і страждань. Між тим, «мозок нації» ніяк не може сформулювати якусь іншу ідею, інший сенс існування географічного простору під назвою «Росія». А без цього їхній культурі, якщо вона не фейк і не інтелігентські «вправи», уже ніяк не обійтись.
Російська культура — література, музика, малярство — виходили на світовий рівень протягом ХІХ і ХХ сторіч, імперія зростала, падала, зростала, але все це, попри кров, пригнічення і неправедність, які вона несла народам, хоча б мало якусь задекларовану перспективу, навіть, коли вона була стовідсотково утопією, на кшталт комуністичного «царства Божого на землі». А те, що коїть Росія зараз в Україні і в світі, — це Зло заради Зла. А відтак, жодної перспективи нема у сучасної російської культури. Так, там теж є різні люди – письменники й актори, які не торгують сумлінням, але на поверхні – ті (їх абсолютна більшість), хто цілком комфортно і без зайвих запитань з цим абсолютним же Злом не тільки співіснує, а й виторговує собі подачки. Навіть Каїнів гріх братовбивства спокутувати можна. Але непростима спроба виправдати Каїна, замовчати скоєне, видати його за святе благо, не кажучи вже про те, щоб розцяцьковувати його різними витребеньками… Що може написати письменник з такою хворобою особистості? Що здатний зіграти такий актор? Цього розуміння мало б бути достатньо українцям, щоб забувши про сфальшовану ностальгію, зосередитися, нарешті, на собі, на своїх; щоб згадати про те, що існує культура великого світу.
Якими ж насправді дрімучими ідіотами, нікчемами, що не вміють найголовнішого для художника — відчувати і співчувати, — виявляються ті, кого обожнювали мільйони! Мінімально перефразувавши одного російського генія, «лицо африканской национальности», точніше не скажеш: Мистецтво і Злочин не сумісні. А сам Пушкін в «Моцарті і Сальєрі» так написав: «Гений и злодейство — две вещи несовместные»». І то ж про геній ідеться. А в абсолютної більшості всіх цих підписантів — ніякий не геній. У когось із них є те, що можна назвати «талантом на кожен день», робочий інструмент лицедія, белетриста, живописця. А в декого — і того немає… А такий талант, як казала Фаїна Раневська, він — як бородавка — може вскочити на носі у кого завгодно – у дурня, неука, негідника…
Здається, історія не пам’ятає такої масової акції з псування собі некрологів. Ну то попсували Табаков, Кобзон, Дементьєв, Євтушенко — вже, а Гафт, Моріц, Гришковець та іже з ними — в майбутньому — а нам то що з того, співгромадяни? Чому так багато з нас на всьому їхньому й досі «залипає»? Щойно з’являється повідомлення, що хтось з колишніх «світочей» оголяється в своєму укрофобстві, — обсмоктуємо, обурюємося, шкодуємо. Потім показують, як «об’єкт» (буває й таке) по-хамському вибачається, — шкодуємо, обурюємося, обсмоктуємо…. Чому ж просто не проігнорувати? А не виходить. Тому що він групенфюрер? Тому що він автор влучних епіграм про діячів далекого вже минулого, чи милого дитячого віршика про «ёжика с дырочкой в правом боку»? Ні, мабуть через те, що він Кіт Матроскін!
…Це як чорнильне тату на внутрішньому устрої багатьох. Його не виведеш, хіба шкіру поміняти.
А чи це можливо — звільнитися від залежності?
Скільки не намагався підшукати обнадійливий аналог у світовій історії — нічого не вийшло. Тут нам теж доведеться першими пройти цей шлях.
Не сумніваюся, «митці з-за парєбріка» будуть мімікрувати під своїх у дошку, прилаштовуватися, мов бліда спірохета до антибіотика. Серійні вбивці й хрестоматійні російські фашисти зробили все, що могли, і в Москві вони вже не в тренді. Патологічні покидьки, на кшталт Мотороли і Гіві — капут, разом із Захарченком. А «русский мир» у черговий раз намагатиметься взяти Україну «добром» — так, як він це «добро» розуміє: з Калашніковим в руках, з матюком у роті, але з галушками, салом і гопаком у якості супроводу. І вся ця банда співучих трусів, нащадків Кобзона і графоманів прилєпінського призову буде повною мірою залучена в цих спробах. Вони знову намагатимуться розірвати українців на «бєндєровцев» і «милых хохлов»; вони, мов хрущі, гудітимуть над нашими вишнями, що «рушник вишиваний», а «підем, де трави похилі»; вони лагідно присиплятимуть етнографією, але зчинятимуть ґвалт за будь-якої спроби говорити й творити про сучасне та майбутнє. Бо так вони уявляють і уявляли собі Україну: лише так, лише з такою згодні замирюватись і допускати її існування саме в такій — «з салом і галушками» — інтерпретації. Хто здатний на таке купитися? Я таких людей не знаю. Поки що. Але їх уперто шукатимуть одержимі своєю маячнею, а одержимих здатні стримати лише розважливі.
Усі ці роки багато порядних людей в Україні вдивлялися з жахом в список підписантів якого-небудь чергового підлого листа «про фашистів, які скачуть на Майдані». Обрушився світ, у центрі якого жила вся їхня особиста історія — спогади дитинства, фільми з ностальгічною сльозою, пісні, яким хотілося підспівувати, книжки, які час від часу потрібно було перечитувати, вірші…
Я розумію тих, кому це важко. А втім, це можливо — переглянути минуле, подивитися на нього іншими очима. Жити лише минулим не вийде, книжок, які написані колись, людині замало, їй потрібні сучасники і їхні одкровення про сьогоденність. І зважайте при цьому на те, до кого тоді доведеться доторкатися душею по той бік «парєбріка» за будь-якої спроби читати їх, дивитися, слухати.
Так, спільний ментальний простір, про який ідеться, — він уже не той, це видно неупередженому оку. Тиражі їхніх книжок, «московських» газет і журналів — мізерні, більшість — взагалі зникли з прилавків і каталогів, гастролі — прямують до нуля, телеканали, найбільш одіозний онлайн — під забороною. Хоч би як там було, але відвідуваність з українських адрес Вконтакте і Одноклассников зменшилася вполовину. А ще залишаються — «спільні» серіали, ностальгійні «урочисті набори» Інтера, спроби таки запрошувати в Україну на «чьос» колишніх кумирів. А небайдужі люди їх, цих гастролерів та їхніх промоутерів, ганяють, мов контролери «зайців» в електричці. І хоч вистачає ще в Україні тих, хто на ці концерти все-таки намагається ходити, обурюється, шукає лазівки в Мережі, щоб залишитися ВКонтакте — процес розходження материків давно почався, триває і триватиме. От скільки ще на це піде часу — не знаю, і ніхто цього не знає.
А зрештою, не всім допоможуть навіть і найпереконливіші аргументи, і не під силу буде це усвідомлення і перехід для багатьох цілком порядних людей. До них прохання тоді: і не намагайтеся засуджувати тих, кому це вдається і вдасться. А вони тоді вас теж зрозуміють.
Володимир Кулик: Треба визнати, російської культури в нашому житті було забагато. Її частку треба радикально знижувати. Це наслідок імперії. Хоча російська культура сама по собі начебто не винна, але не така вона й безневинна. Я от для себе без програмової настанови, але фактично відкинув її повністю — я перестав читати російські книжки.
Ольга Мусафірова: Для мене важлива якість. Якість перед усім. У товарах якість, в культурі якість, в літературі, поезії. І мені теж потрібний український Окуджава, але набагато менше, ніж він був потрібен, коли мені було 30 років. Але якщо ви не читаєте українську книжку, то якого біса, письменник писатиме її? Я читаю сучасну українську прозу, і я не подарунок для українських письменників, тому що у мене висока планка.
І ще, принципово важливе. Треба, нарешті, перестати весь час порівнювати себе з Росією, з російським. Є речі, поняття, які в принципі неможливо порівнювати. В якому співвідношенні перебувають, скажімо, літератури — англійська й французька? Абсолютне недолуге запитання, бо вони разом з великими літературами інших націй — німецькою, російською, американською — є рівноправними частинами світового культурного надбання. До того ж, там де порівнюють, не обійтися без визначення вартості «товару», а там, де вартість, там і меншовартість чатує. І «більшовартість» — теж, а вона, до речі, нічим не краща. Вона звужує кругозір і взагалі — заліплює очі. Подивіться, зрештою, що на загальнолюдському тлі істерична «більшовартість» зробила з росіянами…
Неможливо сказати, що Пушкін дорівнює, або не дорівнює Шевченкові. Геніальність не вимірюється в балах. Шевченко не менший від Пушкіна, але й не більший від нього — отак лише і можна сказати. Коли нарешті ми перехворіємо на цю хворобу автоматичного порівнювання будь-чого і будь-кого у нас і у них — отоді і стане все на місце. І буде українська культура, література, які сповідатимуть, навчатимуть, розважатимуть і якими ми будемо пишатися, і буде класична і – колись – нова російська культура з літературою, яким ми віддаватимемо належне. На відстані.
Вони запізнилися!
Про все легко говорити, що воно можливе, не кажучи основного — як. Одне зауважу: інструментів для звільнення від «російськозалежності» нині є безліч — інтернет, рідери, плеєйри, відкриті кордони, авіакомпанії-лоукости, які за 30 євро (тільки замов вчасно!) і за 2–3 години донесуть тебе до Парижа й Рима — і ще й назад повернуть. Тільки прийми рішення.
— Зусилля над собою потрібні, — ділиться думками Володимир Кулик — Це те саме, коли людина з дитинства їла м’ясо, а потім твердо вирішила бути вегетаріанцем. Відкрий для себе американців, поляків, японців, покажи собі світ, не залеж так сильно лише від російського. А ще — створи передумови, щоб твої діти й не мали такої проблеми.
Як бути з Котом Матроскіним? А ніяк. Коту потрібно вказати на його місце. Нікого не треба примушувати від чогось відмовлятися. Заміщувати треба. Відсувати віджиле на другий план — ну, згадається колись. Щасливі ті люди, яким вистачає інтелекту робити такий перехід самостійно. Кажете, що вони не складають більшості? Тоді решті — треба допомогти.
Чогось не люблю модного словечка «культовий». Культовий фільм, актор, ресторан, режисер, книжка культова… Ось і Матроскін — культовий образ. Але нам потрібні свої власні культи для масового споживання. Ми затрималися з їхнім формуванням? Наші «митці» так звикли до життя у своєму культурному гетто, що їм боязно його залишити? Коли, нарешті, зрушиться з місця цей клятий віз!
От якщо припинити ставити собі риторичні запитання, то відкриється й несподіване. Так він же (віз) зрушився уже, навіщо репетувати і розганяти #зраду!
Це от пост у ФБ Ольги Герасим’юк, яку ви безперечно знаєте. 1 вересня 2018 року:
«Порятунок року — читання. Тут було — без жодних зрад, насолода. Світ був адаптований під мене, не мучив, бо був описаний:) всі його трагедії — це, в результаті, прекрасні слова…
1. Андреас Штайнгьофель «Середина світу» — інакшість, хороша проза.
2. Володимир Рафеєнко «Довгі часи» — відкриття, донецька українська література, якої раніше не знали. Глибоко, таки література — не літераторство.
3. Ольга Альохіна « Размышления за чашкой кофе» — хороша причина пошукати відповідь на свої «щастя немає» — в собі. Гарне видання на подарунок людині, що шукає примирення з життям.
4. Ювал Ной Харрарі «Homo Deus» — майбутнє, фантастика, яку людина вигадала — і зробила реальністю, нічого не буває вигадкою.
5. Катерина Калитко «Земля загублених» — так ніхто не писав досі…
Не знаю, що робити… П’ять — це ще навіть не почала радити прекрасний список року»…
Дивіться, чотири книги «від Ольги Герасим’юк» — українською мовою, одна — російською. А що, правильне співвідношення, суголосне часу, цивілізоване. Дві книжки — українською перекладені. І це якісні переклади, не яка-небудь піратська лабуда. Кількість виданих українською книжок наростає, мов, лавина. І світові новинки все частіше з’являються раніше у нас, аніж в Росії. Це не слова: ось статистика: у 2016 році кількість перекладних українською книжок, порівняно з 2015 зросла майже на 38%, у 2017-му це зростання дорівнювало вже понад 40%. За 2018-й цифр ще немає, але я побував улітку на Книжковому арсеналі і тому сумнівів у статистиці-2018 у мене немає теж. Десятки сучасних книжкових видавництв, які контролюють увесь процес зустрічі читача з книжкою — від роботи з автором до продажу — це уже українська реальність. Те саме — мережі книжкових магазинів — вони спільно змінили культурний контекст України.
А на кіно держава виділила у 2018 році уже не півмільярда, як у попередньому, а цілий мільярд гривень. Хтось скаже: поділіть його на 30 — отримаєте бюджет одного голлівудського блокбастеру в доларах. Нічого, ми за Голлівудом поки що не женемося. Зате, для початку, українські фільми, ще минулорічні, почали з’являтися на слуху, їх обговорюють в Україні, радять, нарешті, їхній переглянути: «Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва, «Донбас» Сергія Лозниці, «Червоний» Зази Буадзе… І перші рекорди (свої, звісно) вони почали встановлювати в прокаті: трохи більше 100 тисяч доларів за три тижні, які зібрав в Україні «Червоний» — на історичну, не касову, тему фільм, це не голлівудські десятки мільйонів по всьому світу, але це початок. І от уже українська комедія «Скажене весілля» набирає у жовтні понад мільйон доларів за один лишень вікенд!
І квоти «українські» на радіо спрацювали. У вересні опублікований звіт по першому року дії квот: радіостанції навіть перекрили норму української музики, яку для них установив закон. Спитаєте чому? А тому що набагато привабливішими стали їхні ефіри, додатковий вимір в них з’явився, попит — спричинив пропозицію, а редакторам заповнювати слоти стало цікавіше і легше!
І от є уже у нас радіо «Країна -100 ФМ», яке віщає без будь-яких квот — 100% українською. І їм є чим якісно «завантажувати» ефір, і це реально хочеться слухати. Кілька днів тому я їхав в авто, слухав «Країну», а там — дитяча пісенька. Назви не зафіксував, авторів і виконавців — теж; ну, там щось про кошенятка, цуценятка, левенятка… — з точними такими рефренами, з чудовим настроєм — класно зроблено, талановито! Я доїхав, куди мені було треба, раніше, ніж пісенька закінчилася — і не глушив мотор, поки не дослухав. А от би тепер мультик зняти до цієї пісеньки! Він точно гірше не буде: ані музики такої, ані тих, радянських, ще російськомовних фільмів, на яких росли ми і наші діти! Чи — я просто цього можу не знати — пісеньку ту і написали спеціально до мультика, який уже дивляться наші внуки?
І знаєте, що я скажу, щоб закінчити цю розмову? Імперія знову прорахувалася, повірила своєму тупому стереотипу про Україну і українців, уперто орієнтується лише по ньому. Вони знову запізнилися!
(Далі буде)
Сергій Тихий
Автор працює в Укрінформі. Листування з ним – або за адресою stykhy@gmail.com, або у Facebook
Попередні публікації розділів книги С.Тихого «Перемагають лише переможці»:
Пролог і розділ 1
Розділи 2 і 3
Розділи 4 і 5
Розділи 6 і 7
