Томос: нові сподівання і старі вороги

Під час процесу автокефалії багато речей відбувається вперше. І чи не вперше процес автокефалії відбувається паралельно із процесом її наукового переосмислення. В Укрінформі відбулася розмова експертної та наукової спільноти про Томос («Томос: очікування, шляхи вирішення та проблеми російського втручання в процес надання автокефалії»), яку зорганізував головний think tank країни – Науковий інститут стратегічних досліджень.

Про процес надавання автокефалії, очікування та виклики говорили люди, чий сумарний досвід дослідження та творення автокефалії на тих чи інших посадах (якщо брати головних спікерів) перебільшує століття. 

Під час круглого столу більшість спікерів з надією говорили, що за кілька годин відбудеться зустріч президента України із єпископатом УПЦ МП й деякі з них розраховували на якесь порозуміння та бодай частковий компроміс. Цікаво, що один зі спікерів попереджав, що противники автокефалії з Лаври заявляли про рух непокори – і ця концепція стане підґрунтям для підготовки актів цієї самої «непокори» та протистояння і реалізацією саботажу й протидії автокефалії, викликаючи нестабільність у суспільстві.

Слова виявилися пророчими. Як відомо, зустріч із президентом була зірвана очільниками УПЦ МП. І лише після собору, який під тиском із Москви розірвав євхаристичне спілкування з Константинополем, частина єпископів змогла прибути на розмову до Українського дому.

А 12 головних меседжів та фактів цього заходу звучать ілюстрацією – деколи радісною, деколи тривожною – сьогоднішньої церковної ситуації.

1. РПЦ має понад десяток укладених угод з міністерством оборони Росії, Федеральною Службою РФ, Службою Зовнішньої розвідки РФ, міністерством охорони здоров'я Росії аж до головного управління козацтва при президенті Росії. Чи може церква (УПЦ МП) служити національним інтересам України, якщо вона (її безпосереднє керівництво в Москві) має такі угоди з інституціями РФ?

2. Московський патріархат діє в усіх світських структурах Європейського союзу, парламентських міжнародних структурах. Вони їдуть та устами наших єпископів і священиків, які є номінальними громадянами України, повідомляють, зокрема, про «невиданные притеснения, нарушения прав человека, хуже чем при коммунистическом режиме». На виїзному засіданні в Запорізькій єпархії співробітники НІСД чули інформацію з вуст керуючого єпархією, що центральна влада розпалює релігійну ворожнечу та веде український народ до загибелі (розповів Сергій Здіорук, провідний науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень).

З іншого боку:

3. Томос про автокефалію дасть українському православ'ю шанс вирватися з нав'язаного Московським патріархатом політичного православ'я, а для суспільства це стане потужним чинником ментального відродження української нації.

Для суспільства отримання автокефалії православною церквою в Україні – це потужний і практично не залучений чинник ментального відродження української нації та її політичного, економічного й соціального розвитку. Тобто, ми повинні тікати від подвійності буття, нав'язаної московським православ'ям, і повертатися до свого українського буття.

4. Томос – це шанс зняти внутрішньоправославне протистояння, яке з початку 1990-х років просто розриває українське суспільство. Ми не можемо рухатися вперед, не маючи суспільної злагоди і миру всередині суспільства.

5. Є цікава статистика, яка ілюструє рівень патріотизму, наприклад, в Житомирській області. УПЦ КП в 2015 році (це рік, коли ще не було налагоджено постачання в армії) мала 209 громад, МП мала 651 громаду. За цей рік від КП пожертвували на забезпечення наших воїнів понад мільйон гривень, від Московського патріархату надійшло менш як 130 тисяч гривень. Це без урахування продуктів, одягу та медикаментів.

6. Греко-католики підтримують ідею помісної церкви на рівні з Київським патріархатом (Олександр Саган, професор, релігієзнавець). І це свідчить про фейковість кремлівських тверджень щодо відсутності релігійного миру в Україні.

7. До процесу автокефалії причетні практично всіх державні інституції – і представники виконавчої влади, і президентська адміністрація, і парламент. Це мало свої плоди і на міжнародному напрямку. Тільки дві помісні православні церкви (Сербія та Антіохія, не рахуючи самої Росії) заявили про прихильність до московської моделі вирішення цього питання.

8. Тема автокефалії набула найширшого суспільного обговорення. Втім, це має свої вади. По каналах ходять кілька десятків «експертів», які з однаковим «успіхом» говорять про газ, космічні кораблі, сільське господарство, а заодно й про Томос. Добре, що люди дізналися про засадничі речі в автокефалії, але якість дискусії повинна дотримуватися, це тонка та специфічна річ. Один відомий в 1990-х роках політик, який уже зійшов зі сцени, але став зіркою одного проросійського каналу, всерйоз каже, що для нього головний авторитет у автокефалії – його донька, тож він ходитиме до тої церкви, що і вона, і його політична сила також.

Що можна на це відповісти? Хіба що те, що подібна кухонна аргументація може працювати в рамках однієї тої сім'ї, це її суспільне право, але якщо ти політик, ти повинен розуміти історичну логіку та суспільні тенденції.

9. Фактично, автокефалія в Україні вже існує з кінця 80-х років, у серпні 1989 року була утворена перша автокефальна структура, але вона не мала визнання. Зараз іде мова про отримання усіма бажаючими канонічного визнання з боку світового православ'я. З 1992 року в Україні є православна церква Київського патріархату. Вони прагнули й шукали шляхів об'єднання та визнання і незабаром ми будемо мати об'єднання всіх, хто хоче автокефалії.

Варто сказати, що, якби не було жертовного руху Константинополя, який перевищує очікування, не відомо – як би все складалося.

10. Усі 332 роки Константинополь не був виключений із українського еклезіального контексту. Правобережні єпархії залишалися в єдності з Константинополем до кінця 17 століття, останні осередки в рамках православної традиції у єдності із Константинополем (Манявський скит) зберігали єдність із матір'ю-церквою до 18 століття, були в юрисдикції Вселенської церкви і Закарпаття. 

11. Відсоток тих, хто підтримує помісну церкву, зростає, і сьогодні сягає 54 процентів, але беззаперечним соціологічним фактором є те, що відсоток тих, хто поєднує себе із Московським патріархатом, майже стабільний – 18-20%. Україна приречена мати цю юрисдикцію, і Україна гарантує їм ці права. Але існування людей, які мають протилежну точку зору, зобов'язує гарантувати їхні права і дати їм можливість самознаходження та своєї духовної візії.

Що робити?

12. Найближчим часом ми маємо провести законодавче урегулювання процесу утвердження автокефалії. Слід негайно розглянути та ухвалити законопроект №4128, який забезпечує реалізацію схеми легітимних механізмів переходу громад з однієї юрисдикції до іншої. А також слід відстояти право держави не реєструвати статути громад, які не відповідають українському законодавству. Бо ж від нас вимагають реєструвати статути тільки тому, що їх реєстрували при Януковичу. (З виступу голови департаменту Державного комітету релігій Андрія Юраша).

Підсумуємо.

Визнана церковна незалежність виборюється дуже болісно. Але мають рацію учасники заходу: в результаті цілого ряду кроків, включно із учорашнім «ігнором» Президента з боку керівництва УПЦ МП, – ми бачимо цілу низку саморозкриттів російської агентури. Або начальство УПЦ МП було нещирим, коли казало, що вважає себе частиною загальнонаціонального церковного руху, або вони виконують не свою реальну волю, а волю людей ззовні, які впливають на процеси.

Так само, як помітно, що Російська церква важко прощається зі своєю схемою, історіософською традицією, яку вона експлуатувала багато сотень років, привласнюючи всю київську спадщину як базу розвитку своєї традиції.

Але вже нема сумніву, що наш шлях – духовне визволення та конституювання Єдиної Помісної Церкви. Будемо чекати на об'єднавчий собор, де ми зможемо разом утворити Єдину помісну церкву, яка багато років існує в автокефальному статусі у різних юрисдикціях, але повинна мати об'єднану структуру.

Лана Самохвалова, Київ