8 листопада. Пам’ятні дати
Член Закордонного представництва Української Гельсінської групи, редактор-укладач «Вісника репресій в Україні» (США), лауреат премії імені Василя Стуса (1992), Державної премії України імені Тараса Шевченка (1994). Сестра Івана Світличного. Надія Світлична (1936-2006) народилася в селі Половинкине Старобільського району на Луганщині. За фахом філолог, випускниця Харківського університету. Після закінчення вишу працювала вчителькою, директором школи на Донеччині. 1963 року переїхала до Києва. Працювала редактором у видавництвах, перекладачем з російської в декількох журналах, науковим співробітником Інституту педагогіки і за сумісництвом – учителькою вечірньої школи в київському мікрорайоні Дарниця. Крім того, співала у хорі «Жайворонок», пізніше – у хорі «Гомін». З середини 60-х років – активна учасниця неформальних літературних вечорів, зборів, маніфестацій. Була близькою подругою Алли Горської. У березні 1969 разом із братом – літературознавцем Іваном Світличним – фігуранти кримінальної справи, порушеної слідчим відділом КДБ за фактом розповсюдження фотокопії забороненої книги Авторханова «Технология власти». Чергову кримінальну справу органами КДБ стосовно Надії Світличної порушено в березні 1972 року – її звинувачували в антирадянській діяльності. Як результат – 4 роки таборів строгого режиму А дворічного сина Надії Олексіївни «гуманна» влада віддала в інтернат. Після звільнення восени 1976 року надіслала до ЦК КПУ заяву-відмову від радянського громадянства, мотивуючи свій крок жорстокими переслідуваннями владними структурами інакодумців. «Нижче людської гідності, після всього пережитого бути громадянином найбільшого в світі, наймогутнішого, найдосконалішого концтабору», - написала Надія Світлична у заяві. У жовтні 1978 року вона емігрувала до Риму, а згодом до США. Працювала перекладачем у Гарвардському університеті, у 1983-1994 роках – в Українській редакції Радіо Свобода в Нью-Йорку. Один із останніх проектів, над яким Надія Світлична активно працювала, - це створення в Києві музею шістдесятників. «Життя Надії Світличної – то, передусім, постійна самовіддана праця. Розшифровка нелегально переданих табірних рукописів, впорядкування архівів самвидаву, підготовка до видання рукописів Івана Світличного, Василя Стуса, Миколи Горбаля и багатьох, багатьох інших – усе це робилось її руками або за її неодмінної участі», – зауважив Євген Сверстюк. «Луганський світлячок», - як називав пані Надію один із її знайомих, залишила по собі надзвичайно світлу пам’ять.
Ювілеї дня:
135 рокiв вiд дня народження Остапа Луцького (1883–1941), українського поета, критика, перекладача, громадсько-політичного діяча, теоретика раннього українського модернізму, одного з активних учасників літературного процесу початку ХХ ст. Життя Остапа Луцького, сучасника Лесі Українки, Івана Франка, Ольги Кобилянської і Василя Стефаника (яких він добре знав), можна поділити на дві частини, одна з яких цілковито належала поезії, а інша – громадській діяльності. Він був надзвичайно ерудованою, освіченою людиною, знав декілька європейських мов. Освіту здобув у Празькому, Львівському і Краківському університетах. Після повернення на батьківщину брав активну участь у літературному житті Львова, став одним з учасників відомої літературної групи «Молода Муза»; згодом очолив чернівецьку газету «Буковина». Залишив чималу спадщину в галузі літературної критики. Твори Остапа Луцького публікувалися в львівській, варшавській і віденській україномовній пресі. Під час Першої світової війни Остап Луцький був офіцером австрійської армії, а у 1918 – ад’ютантом ерцгерцога Вільгельма Габсбурга; під час українсько-польської війни 1918–1919 рр. – сотником Української Галицької Армії; у 1920 – представником української армії у штабі польського війська, зв’язковим Петлюри з Пілсудським. Навіть під час бойових дій він знаходив час для поезії – перекладав з французької вірші Поля Верлена. Після війни Остап Луцький оселився на Стрийщині і поринув у громадське життя, ставши одним з організаторів кооперативного руху в Галичині. Він обіймав посаду директора банку «Селянська каса», а у 1928–1939 рр. був головою Центросоюзу у Львові і директором Ревізійного союзу українських кооперативів. Під час окупації Західної України Польщею провадив легальну парламентську боротьбу, спочатку як посол (1928–1935), потім як сенатор польського сейму (1935–1939). На початку жовтня 1939 року був арештований органами НКВС і вивезений у концтабір біля Котласу (Архангельська обл.), де й загинув 1941 року. Його син – Юрій Луцький, якому вдалося у 1937 році емігрувати до Канади, був відомим літературознавцем і перекладачем, популяризатором української літератури на Заході.
127 років від дня народження Олеся Досвітнього (справж. – Скрипаль-Міщенко Олександр Федорович; 1891–1934), українського письменника. Учасник національно-визвольних змагань. Був членом Спілки пролетарських письменників «Гарт», ВАПЛІТЕ. Автор збірки новел «Тюнгуй», повісті «Нас було троє», романів «Американці», «Хто?», «Кварцит». Його твори неодноразово видавалися російською, англійською, німецькою та іншими мовами. 1933 року був незаконно репресований. Розстріляний на початку березня 1934 року. Навіть у час гострих політичних протистоянь та ідеологічних поєдинків Досвітній зумів уникнути пропагандистських філіппік на адресу «загниваючого» Заходу та «розкладеної» української буржуазної еміграції. Герої романів Олеся Досвітнього зажди відзначаються цікавим індивідуальним характером, твердими життєвими принципами та сформованим світобаченням.
Сьогодні святкує свій день народження Ален Делон (1935), відомий французький актор кіно і театру, продюсер, режисер і сценарист, якого досить часто називають ще й секс-символом 60-80-х років. До кращих робіт актора належать ролі у фільмах таких грандів світового кіно як Лукіно Вісконті («Рокко і його брати», «Леопард»), Антоніоні («Затемнення») та Рене Клемана («На яскравому сонці»). Шлях Алена Делона до вершин світового кінематографа був трохи звивистим, особливо враховуючи той факт, що за фахом він, так само як і його вітчим, ковбасник. Працював спочатку в м’ясній лавці, потім в одному з паризьких ковбасних магазинів. Цілком можливо, що невдовзі Делон став би власником м’ясної крамниці, одружився й зажив би спокійним життям буржуа середньої руки, але не так сталося, як гадалося. Одного разу в метро юнак прочитав оголошення про набір до льотної школи. Він одразу ж кидає роботу й опиняється в лавах парашутно-десантних військ корпусу морської піхоти й потрапляє на війну в Індокитаї. За неналежну поведінку старший сержант Делон був направлений до дисциплінарної роти. Вдень він вантажив рис, а ввечері сумирно повертався на гауптвахту. Попри все, як згадував актор, «…То був найщасливіший період мого життя. Саме завдяки йому я став тим, ким став потім, і ким є сьогодні». Після закінчення служби молодий вояка повернувся в Париж, служив офіціантом, але не довго: його напружували крики й накази адміністратора, метрдотеля, старшого офіціанта. Лакейська праця була явно йому не до душі, тому Делон за порадою друзів розсилає власні фото кінопродюсерам, ходить на кінопроби. У 1956 році він разом з товаришем їде на Каннський фестиваль де знайомиться з одним із американських «ловців талантів». Його запрошують на кінопроби до Риму й дають «добро» на зйомки. У Делона починають з’являтися зв’язки, друзі з акторського середовища. Так розпочинається його зіркова кінокар’єра, хоча перші ролі і перші фільми не принесли йому ані слави, ані грошей. Відомим Делон став після виходу на широкий екран детективу Рене Клемана «На яскравому сонці» – першої екранізації роману Патриції Хайсміт «Талановитий містер Ріплі», де він блискуче зіграв роль чарівного покидька, людини з «обличчям ангела» й «душею диявола» - Тома Ріплі. Але світова слава прийшла до нього після ролі романтичного боксера Рокко (цілковитої протилежності Ріплі) у фільмі Лукіно Вісконті «Рокко і його брати» (1961). Критики визнали: перші серйозні ролі в кіно розкрили Делона як надзвичайно тонкого і складного драматичного актора.
Роковини смерті:
День пам’яті Якова Гніздовського (1915–1985), відомого українського графіка, живописця, кераміста і мистецтвознавця. Родом з Тернопільщини. З 1949 року жив у США, де й здобув світове визнання. Його гравюри «Зимовий пейзаж» і «Соняшник» прикрашали робочий кабінет президента США Джона Кеннеді. А дереворит «Кущ» придбала бібліотека Конгресу США у Вашингтоні. «Дереворити Якова Гніздовського є одним з найбагатших і найоригінальніших звершень в американському графічному мистецтві за останні 30 років», – пише в передмові до видання його творів 1976-го Пітер Вік, куратор відділу графіки бібліотеки Гарвардського університету. Гравюри митця зберігаються у Національному музеї американського мистецтва у Вашингтоні, «Еддисон галереї», у Музеї модерного мистецтва в Більбао та інших найвідоміших музеях та художніх галереях світу. У 1990 році виставка творів митця експонувалася в Києві.
Перше фото з сайту umoloda.kiev.ua
