Нестиглі груші не трясуть. Еліта і патерналізм
Константинополь не дав нам Томос миттєво. Чому ж усе так затяглося?
Відомий український богослов відповів так: Варфоломей таким чином намагається відучити нас від патерналізму. Це коли «я щось прошу, мені це дають – і я цим користуюся. Раніше давала Комуністична партія, потім олігархи, тепер Вселенський патріархат».
Власне кажучи, Патріарх мав би взагалі дочекатися об`єднання церков, а потім вже долучити їх до материнської Церкви. Але ж марно чекав цілих 27 років, поки не підштовхнув легенько в спину, не забрав, як незрілих підлітків, з-під поганого впливу вулиці на Патріарше подвір`я. А далі – самі, домовляйтеся.
Кажуть, цей процес іде зі скрипом. Подейкують, церковна еліта очікує, що Константинополь власноручно призначить дату Собору, сам укаже пальцем на майбутнього очільника Помісної церкви – і всі схилять голови перед його мудрістю й виконають його волю.
А він терпляче чекає – хоча час обмежений. Домовляться отці, притлумлять власні амбіції – буде церква, не домовляться – так і лишаться на патріаршому подвір`ї.
Патерналізм – річ прилипуча. Варто одного разу довірити вирішення твоїх проблем комусь іншому – й уже не можеш зупинитися.
«Давно пора відмовитися від патерналістської психології!» – чуємо заклики з різних трибун. Чверть століття чуємо. Говорять про це головним чином представники нашої політичної еліти. І звертаються при цьому до народу. Це – коли треба пояснити, чому держава відмовляється регулювати ціни на газ для населення і треба підвищувати пенсійний вік.
Народу, мовляв, уже варто вирости з коротеньких штанців соціалізму і почати дбати про себе самому.
Але чи виросла з підліткового віку сама еліта? Не впевнений. Іноді здається, що не вся і не остаточно.
Чи не здається вам, що наші провідники у всі часи на когось сподівалися – на транші, на саміти, на «формати» – мінські, будапештські? А сподіваючись на когось, перестали вірити у власні сили?
Бо патерналізм – це не просто очікування, що хтось вирішить твої проблеми, це ще й небажання брати на себе відповідальність.
Нині кажуть: давній Будапештський меморандум – про безпеку в обмін на ліквідацію ядерної зброї – не мав юридичної сили. А чому ж тоді, у 1994-у не пересвідчилися, що має? Бо повірили на слово старшим товаришам: «старші» ж бо краще знають. Навіть не заїкнулися про гарантії.
І цей елітний дитсадок, схоже, не дорослішає – сьогодні є багато охочих піти й кинути в очі будапештським гарантам «колючу правду»: чому вони, такі-сякі, нічого не вдіяли, щоби після відмови від орбітальних ракет на нас ніхто не напав? Чому не зміцнювали нашу армію і флот? Хай їм тепер буде соромно і голова хай болить за те, щоб якось виправити ситуацію.
Ми, мабуть, і армію власну не розбудовували, а навпаки – скорочували через цей патерналізм. Надто вже міцною і непроникною здавалася парасолька, яку тримали одразу США, Росія, Британія, Франція… І гроші можна було зекономити – на різні іграшки: стадіони футбольні, газ дешевий – народу ж бо хліб і видовища потрібні – і для себе, еліти, прихопити трохи.
А може - то в нас карма така, що без Царя в голові не можемо? Може то – спадкове?
Колись давно ще «батько наш», Хмельницький, у листах своїх спочатку «припадав з плачем і з приниженим проханням до милостивих ніг» короля польського, потім слізно прохав султана турецького «прийняти вже під щасливу свою владу» і, нарешті, – очільника московського, «щоб нам, православним християнам, буть під кріпкою і високою рукою всемогучого царя благочестивого». І скільки поколінь еліти потім жило під цією «кріпкою рукою», як під дахом, і збагачувалося!
І було продовження цієї історії, коли гетьман Скоропадський шукав «щасливої влади» у німців, Петлюра – у французів і поляків, Бандера – знов у німців, а Скрипник із Шумським й усіма їхніми спільниками й послідовниками аж до 1991 року – знайшли її разом із політичним забуттям у більшовицькій Московії. А останнім був Янукович – з листами до Путіна і його війська…
Кажуть, мудрість від розуму відрізняється тим, що мудрий завжди бачить віддалені наслідки «розумних» рішень.
15 років тому, починаючи Помаранчеву революцію, опозиційні лідери не знали, як її завершити. І тільки завдяки міжнародним «адвокатам» – Кваснєвському, Адамкусу, Солані й Кубішу – вдалося її довести до перемоги і легалізувати підсумки.
Минуло десять років – і все повторилося. Революційна еліта сновигала з Майдану на Банкову й назад, радячись то тут, то там, – і нескінченно вагаючись із прийняттям рішення. І одна надія була – на те, що скаже Захід.
І Захід знову допоміг – і революція перемогла. Але легкість, з якою хтось у 2004 році розв`язав за тебе кризу, зіграла трагічний жарт. Очільники нової революції знали – як розбити на Майдані намети, як обігріти там людей, як будувати барикади. Але не знали, що будь-яка революція в твоїй країні – це велика спокуса для сусідніх країн-хижаків, – і має обов`язково бути план «Б» на цей випадок. А що буває, коли такого плану немає, наочно показала українська революція 1918 року…
А, скоріш за все, знали і все про трагедію УНР читали, але патерналізм у душі – нездоланна річ, й шепоче заспокійливо: «Обійдеться, знайдуться сильні й розумні – допоможуть».
Коли втрачали Крим, розгублена еліта знову дзвонила до «старших партнерів»: «Стріляти нам по росіянах чи ні?» І ті сказали: «Не нагнітайте».
Не знаю, чи стало легше на душі у тих, хто мав приймати рішення, але віддав це право іншим… Але й сьогодні оце «нас змусили закордонні друзі» – звучить як абсолютне виправдання.
Минули роки, й мені тепер здається хибним і шкідливим уявлення про революцію, як про щось стихійне. Успішні революції ретельно плануються, готуються заздалегідь, а їхні очільники мають знати не тільки те, як вивести людей на вулиці, але й те, чим доведеться за це заплатити, і як відповідати перед народом за можливі втрати.
Чи не підписали ми Мінські домовленості й чи не ухвалили закон про особливий статус, навіть не намагаючись все це осмислити, бо головним було, аби дорослі дядьки Сем, Біл і Ганс на нас не насварилися?
Бо – як ті домовленості й «особливості» виконувати, ми обговорювати не хочемо. Ані в суспільстві, ані в еліті. Хіба що у вузькому колі. Надто вже травматичною є ця тема. Надто тяжка моральна ноша для незміцнілого організму еліти – шукати вихід із безвиході.
Нас умовляють: «Особливі статуси – то лише для проформи», щоб Путін не міг розірвати угоди. Й ми цілком задоволені цим поясненням і не уточнюємо деталі. З дискусій і публічних виступів випливає, що головне питання для нашої еліти – що потім, після повернення Донбасу, робити з «ватниками». А як його повернути – про це нехай голова болить у Меркель, Макрона і Волкера? Про миротворців, тимчасові адміністрації, про те, як вигнати росіян і відбудувати економіку.
При тому оком поглядаємо: як би то наші західні друзі не наробили чогось такого, що нам не сподобається і чого ми не пробачимо.
Бо, коли за тебе роблять твою основну роботу, хочеться, щоби робили ретельніше й якісніше, щоби тобі потім було не соромно нею похвалитися.
А ще й палки у колеса вставляємо знічев`я.
Бо ж хіба не так діти вередують, не бажаючи мити руки з милом, як наша політична еліта всіма своїми фібрами намагається уникнути поборення корупції? Намилить кінчики пальців і кричить – що руки вже чисті. А того, що прилипло до них, – не бачать.
Нам нашу корупцію викорчовують усім миром. А ми (еліта наша) морщимо носи, бо роблять це не так, як нам хотілося б: щоб і вовки були ситі – й вівці цілі; й яєчню приготувати – і яйця не розбити; і вашим – і нашим.
І отой дрібний саботаж – то з е-декларуванням активістів, то з намаганням приховати процес комплектації Антикорупційного суду від міжнародного контролю – він такий по-дитячому наївний, що читається неозброєним оком. І наперед відомо, що все це випливе на світ божий – і тикатимуть наші благодійники нашу еліту шкодливим носом у скоєне. І червоніти доведеться…
Але ж ні, не червоніють. Бо якщо не тобою зроблене, не тобою вимріяне і вистраждане – то хай йому грець… Бо наша еліта на компроміси не йде.
Пам`ятаєте оту дрібну поправочку до Закону про освіту, яка вибухнула конфліктом з угорцями й загальмувала наші стосунки з НАТО? Було усе домовлене з меншинами, але комусь з еліти захотілося швидкої й гучної перемоги над ворогом. Отримали ж напружені стосунки із сусідом. І от уже чекаємо, коли на Орбана й Сійярто насваряться старші брати з-за океану. І радіємо: насварилися!
Я не кажу, що та поправка була зрадою, може вона таки була перемогою. Але за перемогу, як сказав би македонський цар Пірр, завжди доводиться дорого платити. І треба завжди знати ціну питання. Бо коли ти не відповідаєш за наслідки, легко бути безкомпромісним.
Наша еліта дуже смілива. Половина її охоче обзиває європейців і американців ліберастами, плюється, почувши слово мультикультуризм, майже ненавидить імперіалістів із МВФ… І водночас ревниво спостерігає за зустрічами Трампа з Путіним і прихильністю Меркель до Північного потоку-2. Мовляв, продалися Кремлю, тільки про свої інтереси й думають.
Свята правда: «Егоїст – це завжди той, хто дбає про себе… а не про мене», – казав один мудрець.
Отак ми й живемо. Принаймні, жили. За роки, що минули, країна трохи подорослішала. Але дитячу хворобу патерналізму все ж ще не переросли.
Бо ж ознакою, що переросли, буде те, коли почне наша еліта потужно випромінювати творчу ініціативу. Не самодіяльність, до якої ми звикли, а ініціативу. Пам`ятаєте, як кіношному Глібу Жеглову вправляв мізки його кіношний начальник: «Я казав – ініціативу проявляйте, а не самодіяльність»?
Знаєте, чим різниться одне від іншого?
Самодіяльність – це завжди вибір цілей під свій зріст. Цілей – неважких у досягненні, приємних у виконанні й таких, що дають швидкий медіа-ефект. Наприклад, пронести містом рекордний за розміром державний прапор, виконати хором гімн у кулуарах ПАРЄ, лягти на рейки, блокуючи торгівлю. А ще – щось комусь законодавчо заборонити.
Ініціатива – це спроба дістатися недосяжної мети, здійснити місію, яка нездійсненна, знаючи, що це не кіно і ти не Том Круз. Ці цілі ми бачимо, вони висять над нами, як зорі Великої Ведмедиці – перемога у війні, подолання корупції, повернення в сім`ю сучасних економік. Далекі цілі – не на один електоральний період. А тому не дуже привабливі. Але знайти шлях і покласти всі сили на їх досягнення – під силу лише зрілим – і суспільству, й елітам.
Якщо еліта недозріла, – скільки не тряси її суспільними потрясіннями, з неї, як із недостиглої груші, нічого, окрім сухого сміття, у наші долоні не впаде.
І здається, є лише одні ліки для дозрівання: зробити, як той Варфоломей – висмикнути нас із наших зручних і затишних маленьких патріархальностей – і кинути на глибоке. Виборсаємося – станемо сильними, ні – ну то, може, й не треба було смикатися…
Євген Якунов. Київ
