Держава і Церква – конфлікт інтересів і чи може бути спільна мета?

Якщо «Томос» не об’єднає православні церкви, тоді це можуть зробити цінності, головною метою яких є не тільки порятунок людських душ, а й розвиток громадянського суспільства.

Не громадянське суспільство, держава, а й традиційні церкви в Україні можуть і повинні брати участь в досягненні єдиної мети – виховувати суспільство, де право, закон вважатимуть найвищою мірою та цінністю в державі

Закон не просто як сліпе дотримання правил, але, як в “арістотелівському” розумінні, – “благо”, “щастя” для всіх. Це, на думку філософа “є остаточною метою будь якого суспільства” і формує “якість життя суспільства”.

Церква говорить про послух Божому закону, це і є ці самі десять заповідей. Божий закон відповідно формує природній закон загально прийнятих людських цінностей, етики, моралі та порядку, який формує гармонійне суспільне життя в країні.

Держава подібну логіку переслідує в документі, який називається Конституція, де по пунктах виписано принципи державного порядку, форми правління та базових принципів правопорядку, які покликані формувати поряд в суспільстві задля спільного блага – щасливого життя в суспільстві та реалізації людини.

Як наслідок, для християн настільною книгою є Біблія, для громадян – конституція. Дві різні книги, однак в основі лежить одна й та ж система цінностей.

Церква і держава свою комунікацію будують на загальноприйнятих людських цінностях, які, як в Біблії та і в конституції, є фундаментом порядку, запорукою розвитку індивіда та переслідують одну мету – єдине суспільне благо і це не вимагає церкву підпорядковувати державі чи навпаки. Кожен виконує своє покликання та місію.

Вищість і першість закону в суспільстві не означає, що громадяни повинні діяти сліпо без будь-якої активності. В здорових демократичних суспільствах конституція гарантує людям право свободи та дій. Кожне право свободи за собою кличе відповідальність. Тому, як церковне вчення, так і кодекс законів будь якої держави покликаний виховувати відповідальну людину – як в особистому житті, так і в політиці, у владі та на робочому місці.

В цьому контексті громадяни мають обов’язок бути відповідальними перед тим, яку владу обирають та кому делегують право керувати країною, регіоном, містом чи селом. Унаслідок цього цілком прийнятною є логіка дій та активності громадян в суспільстві: спостерігати–критикувати–діяти.

Спостерігати – означає слідкувати за політичним життям країни та аналізувати події, які відбуваються довкола.

Критикувати – означає не сприймати сліпо все, що говорить влада, але шукати альтернативних смислів, пояснень, точок зору, шляхів розвитку.

Діяти – бути активним в розбудові суспільства, брати участь в суспільному та політичному житті країни.

Отже, відповідальність не приходить сама по собі, її прищеплюють людині через навчання. Так само і “чесність” не народжується, вона виховується в людині через освіту та приклад. А цим можуть займатись як церква, так і держава. Синхронність дій в цій сфері піде на користь суспільству.

Людина може стати чесною тоді, коли проживає в місті “чесних громадян”, яке дає їй теоретичні та практичні інструменти того, як стати “чесною” та “відповідальною”, відповідно – місто (polis) може бути таким, якщо в ньому проживають “чесні” громадяни.

Тарас Семенюк, аналітик КиївСтратПро

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства