3 вересня. Пам’ятні дати
Селище Побєда Новоайдарівського району Луганської області знаходиться в 50-ти кілометрах на захід від україно-російського кордону. Саме там у серпні-вересні 2014 року розташовувався штаб оперативного командування «Північ», дислокувалася техніка та близько 6 тисяч українських військових. На початку вересня ці позиції піддалися потужним ракетним обстрілам з території Російської Федерації. Одна з наймасованіших атак сталася близько 19:30 3 вересня – територія, де знаходився штаб, стала схожа на випалену пустелю. Вогонь коректувався за допомогою російських розвідувальних дронів, які практично безперервно кружляли над розташуванням штабу. До того ж був зафіксований протиправний перетин повітряного простору України російськими гелікоптерами. Хоча на момент удару основні українські сили були відведені, у таборі ще залишалися військові, зокрема й військовослужбовці 27-ї Сумської реактивної артилерійської бригади, 17 із яких майже водночас загинули в результаті обстрілу російською артилерією. Суттєвих пошкоджень зазнали і будинки мешканців селища, котрі й досі знаходять ракети «Смерч», що не розірвалися і капсули від касетних боєприпасів – саме ними були обстріляні військові та жителі Побєди. Влітку та восени 2014 року щонайменше п’ять сіл та селищ Луганської області, розташованих поблизу кордону з Росією, – Колесниківка, Комишне, Мілове, Дмитрівка, Побєда, – обстрілювалися з території Російської Федерації зі ствольної та реактивної артилерії. До того ж, саме у випадку сіл Дмитрівка і Побєда використовувалися снаряди типу «Торнадо-С», які розробляються тільки в Росії і не експортуються в інші країни. Про це йшлося у звіті, який підготувала торік правозахисна організація International Partnership for Human Rights (IPHR). Правозахисники додали всі зібрані IPHR докази до 300 кейсів воєнних злочинів і злочинів проти людяності, які вже подані до Міжнародного кримінального суду в Гаазі.
У травні 2018 року на місці загибелі українських воїнів в результаті ракетного обстрілу з території РФ 3 вересня 2014 року в районі н.п. Побєда Луганської області відкрито пам’ятний знак, на якому викарбувані імена 17 полеглих бійців. А на початку серпня цього року, в результаті ДНК-експертизи було ідентифіковано фрагмент тіла останнього з 17-ти загиблих воїнів 27-ї Сумської реактивної артилерійської бригади – артилериста Олександра Буйвола. 16 серпня його поховали в рідних Сумах.
Події дня:
День праці в США і Канаді. Відзначається першого понеділка вересня. Вважається початком нового політичного сезону. В 1894 р. президент США Гровер Клівленд підписав прокламацію, в якій перший понеділок вересня проголошувався федеральним святом «на знак визнання заслуг мільйонів американців, зайнятих створенням громадянського суспільства і промисловості».
Сьогодні Республіка Сан-Марино святкує День Республіки (301). Сан-Марино не тільки одна з найдавніших і найменших держав світу, але й найстаріша республіка світу. Повна назва Сан-Марино – Найсвітлійша Республіка Сан-Марино. Ця суверенна маленька європейська держава, яка лише трохи більша за площею від Ватикану і Монако, має надзвичайно цікаву історію. Вона з усіх боків оточена територією Італії. Упродовж століть їй вдавалося зберігати власний суверенітет і незалежність (не в останню чергу завдяки важкодоступному розташуванню). Вона єдина з усіх середньовічних самоврядних комун, яка існує й нині. Назва Сан-Марино походить від імені вільного каменяра Маринуса, який згодом став святим – саме його вважають засновником держави. Площа території Сан-Марино складає лише 60,57 кв.км. Країна розташована на південно-західному схилі гірського масиву Монте-Титано, що є передгір’ям Апеннін. Історичний центр Сан-Марино і гора Монте-Титано з липня 2008 року є об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Населення країни – приблизно 32 тисячі осіб. Офіційна мова – італійська. Конституція Сан-Марино була ухвалена у жовтні 1600 року. З 1956 року республіка проголошена вільною економічною зоною з надзвичайно низьким рівнем оподаткування. Країна визнана однією з найбагатших країн світу за рівнем ВВП (на душу населення). У ній один із найнижчих рівнів безробіття в Європі, вирізняється вона з-поміж інших країн світу і відсутністю державного боргу та профіцитом бюджету. Столиця Сан-Марино, так само як і вся країна, користуються величезною популярністю серед туристів і є однією з найбільш відвідуваних країн Європи. Стати повноцінним громадянином цієї чарівної європейської країни вкрай важко. Після реєстрації треба чекати 30 років, а якщо ви іноземець (іноземка) і взяли шлюб з жителем Сан-Марино – то разом ви маєте прожити не менше 15 років.
100 років тому (1918) засновано Таврійський університет (з 1921 р. – Сімферопольський університет ім. Фрунзе, нині – Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського) – перший на території Криму вищий навчальний заклад.
65 років тому (1953) набрала чинності Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Україна ратифікувала документ у липні 1997 року.
Ювілеї дня:
142 роки від дня народження Фердинанда Порше (1875-1951), австрійсько-німецького автоконструктора, промисловця, підприємця, засновника фірми Porsche (1931). Розробляв автомобільні, тракторні та авіаційні двигуни та конструкції. Творець німецького «народного автомобіля» Volkswagen «Жук», під час Другої світової війни був одним із розробників німецького важкого танка «Тигр». Після закінчення війни Фердинанд Порше відсидів 20 місяців у в’язниці за співпрацю з нацистським режимом. Нині компанія Porsche 49,9% акцій якої з грудня 2009 року належить концерну Volkswagen AG виробляє спортивні автомобілі класу «люкс» і є найприбутковішою автомобільною компанією у світі. Офіційне представництво Porsche існує також і в Україні.
125 років від дня народження Миколи Миколайовича Ковалевського (1892–1957), українського політичного та державного діяча, публіциста, кооператора. В квітні 1917 разом з П. Христюком, Л. Ковалівим, М. Шрагом став одним з співзасновників Української партії соціалістів-революціонерів, був головою партії. Під час роботи Всеукраїнського національного конгресу 1917 року був обраний членом Української Центральної Ради від Полтавської губернії, згодом – член Малої Ради. В травні 1917 у складі делегації від УЦР (В. Винниченко, Г. Одинець, Д. Коробенко, С. Письменний, С. Єфремов та ін.) перебував у Петрограді, де на переговорах з Тимчасовим урядом було вперше поставлено вимогу про надання автономії Україні. За УНР був міністром земельних справ. З 1920 жив в еміграції у Польщі, Румунії та Австрії. Редагував цілий ряд українських закордонних періодичних видань. Автор багатьох науково-публіцистичних праць.
65 років від дня народження Жана-П’єра Жене (1953), французького кінорежисера, сценариста. Широкому глядацькому загалу відомий передусім за фільмом «Амелі» (приз МКФ у Карлових Варах, 2001; премії Європейської кіноакадемії, 2001; «Сезар», 2002; BAFTA, 2002) з Одрі Тоту в головній ролі, але кіномани добре знають «раннього» Жене за двома кінострічками, знятими у співавторстві з Марком Каро – «Делікатеси» і «Місто загублених дітей» (художником по костюмам був Жан-Поль Готьє). Найнесподіваніша кіноробота французького режисера – зйомки фільму «Чужий 4».
Роковини смерті:
30 років із дня смерті Віктора Платоновича Некрасова (1911-1987), російського письменника, дисидента. Автор однієї з перших оповідей про війну «В окопах Сталінграда», помер в Парижі на 76 році життя. Похований на кладовищі Сент-Женев’єв-де-Буа. До 1974 року мешкав у Києві. Повість «В окопах Сталінграда» була опублікована 1946 року в трьох номерах журналу «Знамя» і викликала справжнісінький фурор. Наступного року 35-річному авторові дали Сталінську премію ІІ ступеню. Звісна річ, що голоси тих, хто звинувачував Некрасова у «повзучому реалізмі», «ремаркізмі» й «пацифізмі» одразу ж вмовкли. У 60-х роках сталінський фавор змінився хрущовською опалою. Владі не сподобалися некрасівські дорожні нариси – «По обидва боки океану» та «Місяць у Франції». Там було все, крім такого любого радянській критиці «образу ворога». Дратували й публіцистичні виступи письменника – про увічнення жертв нацизму у Бабиному Яру в Києві, про «будинок Турбіна» на Андріївському узвозі… В 1971 Віктора Платоновича виключили зі Спілки письменників України, тиск продовжувався і в 1974 році він емігрував у Францію. За кордоном письменник працював на радіо «Свобода», видав «Записки роззяви» – ностальгічні спогади про Київ, його історію та архітектуру, «Маленьку печальну повість» – про долю «третьої хвилі» еміграції з СРСР.
