Володимир Кулик, доктор політичних наук
Треба менше ненавидіти їх, а більше любити себе
28.08.2018 15:34 4370

Про те, якою буде україномовна Україна, чи є вже українська політична нація, на що має перетворюватися з часом ненависть до ворога – про це й про багато іншого життєво важливого ми говоримо з доктором політичних наук Володимиром Куликом.

– Української мови в столиці України явно побільшало, але все одно, за замовченням тут першою залишається російська. Чи реально цю даність змінити і за який час?

– Реально, якщо буде на те політична воля та сприятлива кон'юнктура. Вона була в 1992-му році, після здобуття Незалежності, в 2005-му та в 2014-му – тричі. Щоразу ми трошки просувалися, але недостатньо. І це загальна тенденція постколоніальних, постімперських суспільств. В цьому сенсі порівняння України зі Швейцарією чи з Канадою смішні. Нас треба порівнювати з Алжиром, наприклад, чи з Південною Африкою. Я не кажу про яку-небудь Гану чи Ботсвану, де тубільних мов просто немає на державному рівні. А там, де вони є, держава заявляє, що тубільну мову не можна ігнорувати, що вона повинна бути представлена в певних сферах. Перш за все – це політика, освіта, мас-медіа…

– Так у нас же все це є!

...чи є тиск начальства, тиск клієнта, тиск сумління. На жаль, мало того, того й того

– Так я ж і кажу: у нас вхідна ситуація була краща. Совєтський режим, хоч би як ми його проклинали, він нашу мову на рівні зовсім мови джунглів не тримав. Це була мова, як ми знаємо, двірників і письменників. Але були словники, а значить був якийсь канон класичної літератури, була освітня система, тобто була термінологія. Хоч би що там зараз казали, що українська мова непридатна, неадаптована – не знають вони непридатних, хай порівняють хоча б з білоруською. Але все одно, більшості людей у престижних сферах зручніше користуватися російською. Є інерція, але її можна зламати. Питання, чи є бажання й потреба, тобто чи є тиск начальства, тиск клієнта, тиск сумління. На жаль, мало того, того й того. От зараз з’являється нове – тиск клієнта. Хтось судиться, якщо йому української не дають. Немає загального мовного закону, але є Конституція – акт прямої дії. Є закон про державну службу, і його достатньо, щоб змусити службовців говорити українською. Тобто є певні спроби запровадити українську в певних ділянках. Є сфери, де очікується від працівників, що вони знатимуть і вживатимуть українську.

– Так, у Києві української стало більше, але у мене тільки особисті, не цифрові оцінки.

– Чітко зафіксувати, скільки у нас україномовних і російськомовних, неможливо, адже багато людей говорять обома мовами. Тому в нас це оцінюють за тим, що респонденти в опитуваннях самі про себе кажуть, а тут є певна поправка на бажання говорити те або те. Три моменти: 1991, 2004, 2014 – це тоді, коли моральний тиск збільшувався, коли вважалося, що українська мова – це правильно, і тому люди при опитуваннях трошки прибріхували.

– А чому в ці періоди мовна ситуація не стабілізується, чому потім іде відкат?

Порошенко ніби дбає про мову... але пріоритет у нього – суспільна стабільність

– Тому що є розчарування. Люди розчаровуються тим, що немає дуже швидко того, чого вони хотіли. Звісно, частково це тому, що хотіли дуже багато, а самі мало чого робили. Порошенко ніби дбає про мову, може, найбільше з усіх президентів, не так романтично, як Ющенко, а трохи прагматичніше, але пріоритет у нього – суспільна стабільність, настанова – не дратувати російськомовне населення. Звідси і страх подати на ухвалення законопроект про мови № 5670.

– Чого конкретно бояться?

– Що російськомовні патріоти вважатимуть себе ображеними. Мовляв, ми на фронті були, кров проливали і так Україну полюбили, а тепер нас за це змушують українською говорити.

– Я питаю, чого конкретно в цьому законопроекті боїться влада?

– Того, що в певних ситуаціях людина буде зобов’язана говорити не так, як їй зручно. У нас досі вважається нормальним, що людина, яка мене обслуговує, говорить мовою, якою зручно їй, а не якою зручно мені. Це абсурд для сервісу.

– Але ж є закон про державну службу, де така умова є.

– От вони бояться поширення цього на недержавну службу. А в сучасному світі держава більшість робочих місць не контролює. Місяць тому я був в Ірландії. Ірландія – це європейський варіант Білорусі, наш кошмар, так би мовити.

– Ірландської мови фактично нема, її повністю витіснила англійська.

– Ірландська мова є, але вона на страшному маргінесі. І зауваж, ірландська мова догинувала уже за незалежності Ірландії, яка взялася її відроджувати, зробила першою державною мовою та обов’язковим предметом у школах. Але цього недостатньо було. Тому що недержавний сектор не мав ні бажання, ні тиску не відчував, аби її запроваджувати. Це держава дозволила, щоб так сталося. Думали, що досить зробити ірландську мову офіційною й обов’язковою в освіті, а освіта уже всіх навчить, і всі почнуть говорити. От цей законопроект український керується якраз тим, що недостатньо підтримувати державну мову лише в освіті та в офіційній сфері.

– Все-таки, які там передбачені механізми конкретні для поширення мови поза ці сфери?

– Обов’язковість мови в усіх практиках. Якщо людина чогось просить іншою мовою, можна обслуговувати й нею, але починати – обов’язково українською. Великі компанії, мережі легше запроваджують українську, у них великі бюджети, в них це легше внормувати, вони садять операторів на телефон, вдаючись навіть до аутсорсингу. В Хмельницькій області, як мені казали, «Епіцентр» наймає операторів, і вони звідти чистою українською з тобою говорять. А в маленького бізнесу цього немає, там говорять, як їм зручно. І щоб змінити це, потрібне не лише бажання й навіть не громадський тиск, бо громадський тиск – це завжди тиск меншості. Для цього треба закон. І тут держава не наважується тиснути.

– У майбутній виборчій кампанії влада начебто збирається спертися на україноцентричних людей...

– Але україноцентричність дрейфує в бік надання автокефалії церкві. І це для мене останнє свідчення, що закону про мови зараз не буде.

– Знаю чимало людей, які з міркувань суто патріотичних після 14-го року перейшли на українську. Але всі, хто хотіли й могли, вже це зробили. Екстенсивний набір україномовної маси більше неможливий. Залишається інтенсивний шлях. Він залежить від закону, який ми приймемо. І ще від чого?

Прибалти, наприклад, запровадили мовну поліцію. От і в нашому законопроекті є мовні інспектори, яких обиватель має боятися

– Від створення передумов для його виконання. Тобто, закон можна прийняти, але не виконувати. Потрібна політична воля та правова культура. Чому, скажімо, закон про квоти на українську пісню легко виконувати? Тому що ним не передбачається, що якийсь слухач, не почувши достатньої кількості пісень, піде скаржитись до суду, а що Нацрада, виявивши навіть незначне порушення, накладе чималий штраф. А прибалти, наприклад, запровадили мовну поліцію. От і в нашому законопроекті є мовні інспектори, яких обиватель має боятися.

– Мовні інспектори? З нашими «традиціями» уже бачу, як вони братимуть хабарі, щоби чогось там «не помічати»…

– Це теж, на жаль... Але з іншого боку, більшість людей не вступають в конфлікт, особливо з державним органом. Це наша культура така. А прибалти свого добилися. Щоб запровадити радикальну політику подолання наслідків імперського панування, вони навіть не надали виборчих прав великій частині свого російськомовного населення. Вивчи мову, здай іспит з історії, а тоді…І вони переламали ситуацію, бо не зволікали. Натомість ми втратили час.

– Про український радикалізм у цій сфері. Оці заяви про «мову ворога», яку доводиться чути російськомовним, в тому числі і щиро україноналаштованим людям… Це на користь чи на шкоду?

– Безумовно, частково на шкоду. Але й на користь теж, тому що воно не дозволяє цим людям відчувати, ніби все нормально, так і треба. Людям, які вирішили, що незалежно від війни й від дискримінації україномовних, вони житимуть далі, як їм зручно, треба час від часу нагадувати, що це ненормальна й неприйнятна ситуація. Недавно мені в аптеці одна дівуля посилалася на 10 статтю Конституції, щоб пояснити, чому вона говорить зі мною російською, а не українською.

– Бачиш, дівчинка, значить, готувалася до цієї розмови...

– Так, тільки вона сприйняла вільний розвиток російської мови як право ігнорувати мою українську, мій вибір як клієнта, мою мову, її статус як державної. Що я хочу сказати? Людей, які дозволяють собі задля своїх зручностей топтати мої права, варто часом тикати фейсом куди треба, показувати, що ми з цим миритися не можемо.

– І що, це позитив – жбурнути дріб'язок в обличчя російськомовній касирці, як це зробила одна відома пані?

– Потрібні продумані акції, бойкоти, протести, судові позови – все це потрібне. Бо час від часу треба показувати, що ситуація, яка склалася, не є нормальною.

– Добре. А в чому тоді негатив?

– Негатив в тому, що є частина людей, які наїжачуються, і що разом з мовою вони можуть відкидати й незалежність, і патріотизм, тобто ставати не лише російськомовними, а й проросійськими. Негатив у тому, що на міжнародній арені інколи це сприймають як акції фанатиків, якщо не божевільних. Але якщо робити все тільки гладенько, чистенько, толерантненько, статус-кво не переламаєш. Як показує приклад Квебеку чи тієї самої Латвії, не виходить дуже вже толерантними методами заламати ситуацію. Ламають нетолерантними, некрасивими…

– Про жодну з країн, які мають у чомусь схожі з нами проблеми, не можна сказати: от як у них – треба і у нас зробити. Нам доведеться віднайти власну формулу, запровадити й забезпечити її успішність. Яке воно буде, суспільство мовного миру та благополуччя на основі пріоритету української мови?

– Ті, хто втрачає привілеї, завжди трошки огризаються. Тобто повного миру не буває. Ми одне з «найдвомовніших» суспільств у світі. А двомовність ніколи не буває симетричною.

– А тим часом у нас на ТБ засилля двомовних програм.

– Ага. «Тарапунька і Штепсель».

– О, і я це так називаю! «Тарапунька і Штепсель». Ну, як на мене, ті, кого такі речі не зачіпляють, це така секта «свідєтєлєй какой разніци». Що з тим робити?

Якщо програма зазначена як україномовна, то ведучі мають попереджати всіх гостей: ви можете говорити лише українською

– Це не можна законодавчо заборонити. Єдине, в законі можна прописати, що такі програми не зараховуються до квоти української мови. Але там купа двозначностей. А «Тарапуньки і Штепселі»… Це такий собі сигнал, що обидві мови легітимні, обидві наші, ніяка ти не «мова агресора». Ведучі так говорять, значить, це інституційно проектується, що так ми бачимо майбутнє України. Є ілюзія, що так можна забезпечити рівність. Але тут не може бути ніякого толерування. Якщо ця програма зазначена як україномовна, то ведучі мають попереджати всіх гостей: ви можете говорити лише українською мовою.

– А як «розрулити» цю проблему? Розділити канали – це російськомовний, а це україномовний?

– Можна піти цим шляхом, але це важко, бо традиційно вважається, що в російськомовного каналу будуть кращі фінансові умови. Він може купувати готовий російський продукт, навіть західний продукт купувати, перекладений російською мовою…

– Це вирішується за допомогою преференцій.

– Можна. Або можна встановити квоту, наприклад, 75 на 25. Але 75 – це тільки українська мова, без «Тарапуньок і Штепселів». Треба показувати чітко, що це різні мови, що вони не змішується, що це вам не «какая разніца».

– А суржик? От цікаво, у французькій суржик існує?

– В Америці є суржик англо-іспанський, «спенгліш» називається. Тобто, коли в школі мексиканці, латиноамериканці вивчають англійську. Часто буває, що батьки ще говорять іспанською, а діти вже відповідають їм англійською. Змішування мов виконує дуже багато різних функцій. Є багато людей, які вставляють десь одне-два слівця або одну-дві фрази, і не тому, що погано знають мову чи бояться, що інакше їх не зрозуміють. Слово «суржик» – загальний термін, який охоплює дуже різні вияви – від того, що людина не знає, до того, що людина «випендрюється». Але суржик – це краще, ніж коли української мови зовсім нема.

– Тобто людина мислить українською, просто вона так говорить?

– Теза про «нє хочу ковєркать» – дуже шкідлива. Коли ви починаєте вивчати англійську мову, ви всі «ковєркаєтє» її страшенно, можливо ви все життя її «ковєркаєтє», але це не значить, що ви її ігноруєте, адже перетинаючи кордон, ви все одно нею говорите. Не треба аж так «любити» мою мову, щоб на неї чхати. Суржик – це крок до української мови. Я давно помітив по собі, коли я говорю з «діаспорними» людьми, я потроху вставляю «діаспорних» слів, це відбувається підсвідомо. Коли ми хочемо наблизитись до людини, ми наближаємося до її мови – акцентом, наголосами, якимось там словечками. Перейти на мову співрозмовника – це найвищий вияв бажання бути з людиною на одній хвилі. Але питання в тому, якій мові служить ця ввічливість? У нас – переважно російській. І тому я в цьому місті, у Києві, вже 30 років неввічливий, я не переходжу на російську.

– Ми колись досягнемо того, чого прагнемо? Ти оптиміст тут більше чи…

– Ми не досягнемо тотального панування української мови. Світ надто глобалізований, і в ньому переважають мови, якими говорить найбільше людей. Російська мова завжди буде мовою, якою говорить більше людей, ніж українською. І тому в глобальному поділі праці й обміні інформацією та культурними продуктами вона матиме перевагу. В Україні російськомовні люди в переважній своїй більшості не втрачатимуть російську мову, а додаватимуть до неї українську. Це і є наш ідеал: по-перше, повна двомовність усіх російськомовних і, по-друге, зменшення російськомовного компоненту в спілкуванні україномовних.

– Що має на це працювати, крім примусу, який символізує закон, що ще?

– Мода, престиж. Мода, яка з’явилася на «Океан Ельзи», на письменника Жадана, на якийсь там фільм – «Сторожова застава», припустимо.

– Нам вистачає українською мовою того, що називається «попсою» – детективів, музики, розважальних програм?

– Я думаю, що все ще не вистачає, але всього цього уже незрівнянно більше, ніж було навіть 5 років тому, не кажучи про 10 років. Безумовно, зіграли свою роль кілька адміністративних кроків, як-от обмеження імпорту книжок з Росії.

– А чого досі бракує?

– Мої знайомі скаржаться: то немає для дитини україномовного вчителя танців, то тренера з боротьби, то тренера з фігурного катання... Чому? Знову ж таки, люди не відчувають тиску, не відчувають, що якщо я не надаватиму послуг українською мовою, я випаду з ринку.

– Як пов’язані ці проблеми з формуванням української політичної нації?

Дуже багато людей у «Новоросії» показали Путіну середній палець

– Українська політична нація формується, і вона зробила величезний поступ після 2014 року. Були, ті, хто зрадили, в Криму було 80 відсотків силовиків-зрадників, це яскраво свідчить, що на той час вона сформувалася далеко не повністю. Водночас дуже багато людей у «Новоросії» показали Путіну середній палець, тобто він думав, що оскільки вони говорять російською, то виберуть Росію, а вони вибрали Україну. Ось вона, політична нація! Питання в тому, яка ця нація, чи може вона бути переважно російськомовною – з українською десь там на Галичині, чи може це бути нація, яка ігнорує мову українську, яка її зневажає, чи можна бути повноцінним українцем, зневажаючи українську мову? Потихеньку у нас формується консенсус щодо того, що українську мову треба поважати, але не обов’язково нею говорити, і оцей консенсус треба ламати, бо любити й поважати – недостатньо.

– Тобі не здається, що у зв’язку з цим усім концепція політичного українського націоналізму дещо застаріла?

– Звичайно, я б елемент шароварництва рішуче прибрав. Хоча ніколи не знаєш, як і що зрезонує, коли раптом усі почнуть носити вишиванки, тобто по суті шаровари… Отже, деякі навіть архаїчні елементи можуть бути затребувані і в модерному світі, в модерному націоналізмі.

– … Я про ставлення до інших етнічних груп.

– Безумовно, в каноні не повинно бути антисемітизму, але його в явному вигляді й так немає, а якщо він є десь у творах Франка чи Шевченка, це не значить, що він є в сучасному світогляді пересічного українського націоналіста. Звісно, якщо не мати за націоналіста якогось маргінала…

– Але ж у нас подекуди саме маргінали репрезентують український націоналізм.

– У нас поки що не склалося такої норми, коли б репутації гинули через лише один перехід через межу. Тобто, от дозволите собі якесь висловлювання – і все. У нас, на жаль, репутації взагалі не гинуть. Можна зробити антисемітську заяву, можна зробити антиромську заяву, можна зробити антиросійськомовну заяву – і нічого. Немає червоної лінії, яку не можна переходити. А вона дуже потрібна.

– А от комусь у нас треба обов'язково повернути «п'яту графу», навіщо повертати, ніхто пояснити до пуття не здатний, але все одно – наполягає.

– Ну, це маргінали. Якраз із цим усе просто. Абсолютна більшість людей нормальна почала себе називати українцями, це один з елементів фундаменту української політичної нації.

– Росіяни, євреї, поляки навіть…

– Три групи у нас все-таки вирізняються. Є кримські татари, для яких дуже важливо називати себе кримськими татарами, вони будуть за це триматися, інакше вони просто зникнуть. Дві групи дуже сильно живляться своїми етнічними зв’язками з сусідньою батьківщиною – угорці в Закарпатті та румуни на Буковині. А всі інші – так, стають українцями. І ні в якому разі сюди не можна приносити дестабілізатор – «п'яту графу». Мало того, треба дуже обережно ставитися, якщо ми де-небудь вимагаємо від когось повного українства, щоб ми цими вимогами не штовхали його в своє російство, поляцтво, єврейство. Тобто, має зберігатися поєднання ідентичностей: я єврей і я українець, я поляк і я українець, я росіянин і я українець.

– То що, можна мати дві політичні «національності»?

– Ні. Не політичні. Політична нація може складатися з різних етнокультурних анклавів. Є модель, скажімо, мозаїки або салату. В салаті може бути соус для поєднання, але там є і крупинка перцю, і шматок помідора… Я думаю, що для кожної людини зв’язок з її етнічною батьківщиною повинен бути правом, але не обов’язком. Є люди, в яких немає ніякого зв’язку ні з чим іншим, тільки з Україною, а є люди, в яких зв’язок з Угорщиною чи з Ізраїлем, чи з Болгарією, чи з Росією. З Росією найпроблематичніше, бо війна, але, зрозуміло, що повністю викреслити й це неможливо. Тільки це в жодному разі не повинно означати, що зв’язок з Росією такий тісний, що я говорю «только по-русски».

– До ще однієї надважливої теми ми підійшли… В 2014 році нам потрібне було культивування ненависті, бо як стрілятимеш у людину, якщо ти її не ненавидиш? Але поступово виявилося, що по-людськи жити з такою каменюкою в душі дуже важко. Як ти нині, на п’ятому році війни, бачиш трансформацію ненависті на щось інше?

– На те й розрахунок був – гібридний, так би мовити. Коли йде тотальна війна, ти не думаєш про гуманістичні цінності, ти ненавидиш, ти бачиш ворогів через приціл, а вони – тебе. І тут же ти їх бачиш то на сцені, то на екрані телевізора... Я скоро їду на наукову конференцію у Вашингтон. Там буде купа росіян, і серед них чимало «абажатєлєй» Путіна, і я повинен буду утримуватись від ненависті до них, сприймати їх як колег. Мир-дружба-жуйка... В сучасному світі культивувати ненависть важко, ти виглядатимеш, як орангутанг...

В сучасному світі культивувати ненависть важко, ти виглядатимеш, як орангутанг...

– То що робити?

– Треба менше, може, ненавидіти їх, а більше любити себе, своїх. Тобто більше культивувати любов, солідарність.

– Прекрасна формула, мені дуже подобається, але все-таки ненависть на що має трансформуватись?

– Перш за все, на критичне представлення й на меншу присутність їх та їхнього. Взагалі менше їх показуйте, не показуйте їх тарганами і не показуйте їх кровожерними вбивцями – просто не показуйте. Зробіть культурний репертуар, так би мовити, горизонт уявлень української людини менш залежним від них.

– То треба-таки нарешті здійснити цю сепарацію соціокультурних просторів України та Росії?

– Безумовно. Програма обов’язкового дублювання фільмів українською мовою зробила дуже багато, тому що російських фільмів стало просто менше. Потім була заборона фільмів, які прославляли силові структури країни-агресора. Тепер нам настирно підсовують інше: ну, ми ж не показуємо політику, ми про повсякденне життя чи про кохання, чи там історію. Так і оцей компонент треба гасити, щоб його менше й менше було. А натомість створювати свій, який критично їх показує. Про Голодомор, про спалення Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським, про Мазепу й Петра, про Путіна...

– А тепер, це вже не стосується росіян, але я про покаяння, українське покаяння. Перед тими ж самими поляками, скажімо, за Волинь. Чи перед євреями за погроми. Без усіх цих «а поляки нам те», «а євреї нам це». Яке то має значення, коли ми їм зробили «це»? А у нас кажуть, ну от покаявся ж президент, Ющенко, Кучма каявся… А ти особисто?

– Ні, я не думаю, що кожен має каятися. От скажімо, глава інституту національної пам’яті В’ятрович, вся його діяльність полягає в тому, щоб донести: ніби ми й визнаємо провину, а все ж таки воно не так однозначно. Ніякої неоднозначності немає в тому, що поляків знищували за те, що вони поляки, які займають землі, які українці вважали своїми. Намір був очистити землі від чужорідного елементу. Так само, коли на початку війни деякі частини українських націоналістів сприяли німцям у здійсненні Голокосту. Не можна це ніяк виправдовувати! Але це не значить, що я персонально повинен каятися – адже я тих злочинів не робив. Але я повинен визнати їх злочинність і не робити ніяких спроб виправдати, і це повинно бути абсолютно однозначно і на рівні президента, і на рівні шкільного підручника.

– Чому так мало сказано в публічному дискурсі про те надважливе, про що ми зараз говоримо?

– Війна пробуджує примітивний, можна сказати, печерний націоналізм. Наших б’ють – отже, ми консолідуємося. Це зворотний бік ненависті. У Фейсбуку дуже легко написати щось гидке про «москалів», чи «ляхів», чи «жидів». З другого боку, якщо ми каємося, поляки кажуть, кайтеся більше. Якщо ми поступаємося Орбану, Орбан каже, поступайтеся ще. Більшість поляків, скажімо, не визнає сучасних українських проблем. І ніхто не хоче помічати, що вже дуже багато зроблено. І виходить гра за нульовою сумою – якщо ми поступаємося, вони виграють – то ми не можемо забагато поступитися! Ми Росії поступалися – і от дивіться, до чого дійшло. І немає ради, як культивувати іншу логіку. От запрошують людей говорити про це, але ж хтось повинен відвагу мати, щоб говорити непопулярні речі.

– А це не дикунство проголошувати Пушкіна плагіатором, а Буніна графоманом?

Але ж треба визнати, російської культури в нашому житті було забагато. Її частку треба радикально знижувати

– В печерному дискурсі для когось цілком природно скидати російську культуру з п’єдесталу способом її показу як примітивної, як вторинної. Але ж треба визнати, російської культури в нашому житті було забагато. Її частку треба радикально знижувати. Це наслідок імперії. Хоча російська культура сама по собі начебто не винна, але не така вона й безневинна. Врешті, російська культура переважною більшістю підтримувала Путіна – всі ці листи всяких «улюблених письменників і акторів»…Чехова, Достоєвського й Пушкіна вивчають у провідних університетах світу, бо імперія бачить імперію. Америка чи Франція бачили Російську імперію та її літературу з музикою, вони і досі бачать лише їх. Мало хто знає Україну, і не дуже хочуть знати. Імперія про свою культуру дбала, запрошувала: їдь в імперську столицю, і лише там ти станеш кимось. І так вони витягувала з периферії і робила «кимось» і українців, того ж Бортнянського чи Гоголя. Тобто це зрозуміло, чому вона таке місце посіла в нашому уявлювальному горизонті, але це не значить, що вона там повинна бути вічно. Я от для себе без програмової настанови, але фактично відкинув її повністю – я перестав читати російські книжки.

– Так нехай і не читають, але навіщо говорити, що Бунін графоман?

– Я ж кажу, що кожен формулює на своєму рівні. Все примітивне говорить на примітивному рівні. Це, якщо хочеш, один з різновидів ненависті, якої ти щойно просив.

– Ні, я якраз питав, як цю ненависть трансформувати, бо жити з нею вічно неможливо.

– Вічно неможливо. Але я ж казав, що треба зменшити присутність. Не можна кожен день читати Буніна й Чехова і ненавидіти росіян – не вийде. Краще не читати.

– А якщо ти з ними – з Буніним і Чеховим виріс?

– Зусилля над собою потрібні. Це те саме, коли людина з дитинства їла м’ясо, а потім твердо вирішила жити вегетаріанцем. Відкрий для себе американців, поляків, японців, покажи собі світ, не залеж так сильно лише від російського. А ще – створи передумови, щоб твої діти пішли далі, щоб вони й не мали такої проблеми. Не обов’язково ненавидіти. Просто якщо наш шлях лежить в Європу, отже, нам треба більше не російської, а європейської культури. А загалом, програмова настанова – геть від Москви – повинна існувати на всіх рівнях, інакше ніколи ми не переріжемо пуповини. Інакше ніколи…

Бесіду вів Сергій Тихий

Фото: Олена Худякова

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>