28 серпня. Пам’ятні дати

28 серпня. Пам’ятні дати

897
Ukrinform
Християни східного обряду святкують Успіння Пресвятої Богородиці, яке в народі називають Першою Пречистою.

Успіння – одне з найдавніших і найвеличніших християнських свят і присвячене Богородиці – Матері Ісуса Христа. Цей день ще називають Богородичною Пасхою, або «літньою Пасхою» і йому передує строгий двотижневий піст. Як всезагальне свято встановлене з 582 року. Церква називає смерть Богородиці сном, успінням, тому що Вона першою серед людей стала безсмертною і душею, і тілом. Згідно з церковними переказами, після вознесіння Ісуса Христа Богоматір жила в оселі апостола Іоанна Богослова, як то й повелів Ісус. Вона поділяла з апостолами їхню щоденну працю з проповіді християнства, постійно молилася й гаряче прагнула перебувати зі Своїм Сином. Про наближення кончини Їй сповістив за 3 дні до цієї події архангел Гавриїл. Після успіння Богородиці апостоли дивовижним чином були зібрані в Єрусалим на Її погребіння. Відсутній був тільки апостол Фома. Коли ж він потрапив в Єрусалим і висловив бажання попрощатися з тілом Діви Марії, то печера, де Вона була похована, виявилася порожньою – Богородицю воскресив Ісус Христос і возніс на Небо. Смисл цього свята полягає в тому, що Богоматір, знаходячись поряд з Христом на небі, не полишає живих на землі християн, безперервно молячись за них і за весь світ. У багатьох храмах існує традиція здійснення обряду погребіння Плащаниці Богородиці, коли для поклоніння віруючим виноситься Плащаниця – ікона на прикрашеній полотняній основі, на якій зображена Богородиця, котра лежить у домовині. З особливими пісноспівами Плащаницю обносять навколо храму хресною ходою. Для українців Богородиця здавна була першою Заступницею і Помічницею, Пречистою Владичицею. Саме до Неї зверталися за будь-якої потреби, особливо ж у ситуації цілковитої безвиході –  особливо українське жіноцтво і ченці. Богородиці присвячували ікони, будували на її честь храми. Варто нагадати, що три найбільші православні святині України –  Київська, Почаївська і Святогірська лаври присвячені Успінню Пресвятої Богородиці, а тому сьогодні у них храмове свято, своєрідний День Ангела.

Події дня:

Цього дня у 1665 під Богуславом, гетьманом Правобережної України проголошено Петра Дорошенка – одного з найвидатніших борців за незалежність та цілісність українських земель. Його суперниками були овруцький полковник Децик і медведівський сотник Опара. У 1667 році, не в змозі оволодіти козацькою Україною, правлячі кола Росії й Польщі домовилися про її поділ між собою по Дніпру. У листі до російського посла Василя Тяпкіна від 11 січня 1668 року гетьман Петро Дорошенко обурювався, що московити «недавно вчинили договір з поляками на нашу згубу; розірвали надвоє, і обидва монархи умовились між собою, що будуть нас викоріняти!.. Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишити під собою, а які уступити…» 8 червня 1668 року Дорошенка було проголошено гетьманом України по обидва боки Дніпра. Ставши гетьманом він веде наполегливу боротьбу за возз'єднання Правобережної та Лівобережної України. Дальші плани Дорошенка об'єднати обидві частини України під владою одного гетьмана зустріли опір гетьмана Івана Самойловича. Петро Дорошенко став гетьманом у критичній ситуації, коли Україна, після марних намагань Івана Виговського і Юрія Хмельницького зберегти залишки державного гетьманського устрою й цілісність української території, опинилася у вирі спровокованого польським та московським урядами протистояння правобережної та лівобережної старшини. У ході багаторічної війни між Україною, Польщею та Туреччиною Дорошенко розчарувався та й зневірився у подальшій боротьбі, а згодом зрікся булави.

55 років тому (1963) у США відбувся 200-тисячний «Марш на Вашингтон в ім’я роботи і свободи» з вимогами расової рівності під час працевлаштування і ліквідації безробіття. Зі сходів меморіалу Аврааму Лінкольну Мартін Лютер Кінг виступив зі своєю знаменитою промовою, яка починалась словами: «Я маю мрію...» Ця подія стала одним із переламних пунктів у боротьбі американських темношкірих за расову рівність.

Ювілеї дня:

185 років від дня народження Едварда Берн-Джонса (1833-1898), відомого англійського рисувальника й живописця, представника школи прерафаелітів. Автор картин «Любов серед руїн», ілюстрацій до книги «Твори Джеффрі Чосера», картонів для церковних вітражів, гобеленів, мозаїки. Народився в Бірмінгемі в родині різьбяра; з дитинства любив малювати карикатури, але про спеціальні заняття мистецтвом хлопець  не думав. У бірмінгемській школі короля Едуарда ІV, куди він поступив 11-річним, захоплювався класичною літературою і міфологією. Після закінчення школи навчався в Оксфордському університеті, батьки хотіли, аби він здобув теологічну освіту. Там Едвард досить швидко заприятелював із майбутнім художником, письменником, реформатором прикладного мистецтва і художньої промисловості – Вільямом Моррісом. Обоє захопилися ідеями прерафаелітів і вирішили замість теології присвятити життя мистецтву. Залишивши університет, молоді люди перебралися в Лондон, де стали учнями одного з засновників «Братства прерафаелітів» Данте Габріеля Россетті. Від учителя Едвард Берн-Джонс сприйняв загальну романтичну концепцію мистецтва, коло сюжетів і образів, пов’язаних з легендами раннього середньовіччя, міфологією, а також характерний, россеттієвський тип жінки: меланхолійної, відчуженої, з подовженими пропорціями й гнучкими рухами, й особливості колориту – чистого й звучного. Берн-Джонс був людиною надзвичайно працелюбною, серйозною, скромною й незалежною. З байдужістю ставився до нападок критиків у перші роки своєї роботи, і з такою ж байдужістю, коли слава й визнання майже звалилися на нього (досить несподівано) після однієї з виставок у 1877 р. Помер Едвард Берн-Джонс у 65 років у Лондоні від наслідків інфлюенци. Краще зібрання творів майстра знаходиться в його рідному Бірмінгемі, малюнків і ескізів – у Британському музеї. Не зважаючи на чимало слабких сторін його мистецтва, надто помітних теперішньому глядачу: сентиментальність, пасивність, одноманітність жіночих образів, манірність грації деяких фігур та ін., - воно все ж не втратило своєї чарівності. Картини Едварда Берн-Джонса – особливий, ідеальний світ, що нагадує про казкові сни або дивні видіння. В одному з листів він писав про це так: «Я розумію під картиною красивий романтичний сон про щось таке, чого ніколи не було і не буде».

110 років від дня народження Валентина Гавриловича Литвиненка (1908-1979), відомого українського графіка, живописця і письменника, народного художника УРСР. Професійну освіту здобув у сімферопольській художній студії Миколи Семеновича Самокиша, а згодом на робітфаці при Харківському художньому інституті. З 1941 р. працював у журналі «Перець». Під час війни працював над агітвікнами, плакатами і листівками. Композиції «Переможець», «1942 на Україні», «Дядечко, я боюсь» вирізняються гострою динамічною виразністю. У повоєнний час глядачі вперше познайомилися з ліногравюрами В.Г. Литвиненка. Створені в 60-х роках минулого століття монотипії до українських народних казок, до творів Салтикова-Щедріна, Гоголя, байок Леоніда Глібова, казок Івана Франка й Лесі Українки, мисливських усмішок Остапа Вишні висунули В.Г. Литвиненка в ряд майстрів книжкової графіки. Втім, особливими і чи не найкращими в творчості художника є пейзажні естампи: «Мисливська лірика», «Золота осінь», «Весняна тиша». Валентин Григорович Литвиненко був надзвичайно щирою, доброю людиною, закоханою в природу. Писав казки, оповідання для дітей («Золоте яєчко», «Як гуртом корову рятували», «Маленькі друзі» та ін.).

75 років від дня народження Романа Георгійовича Майбороди (1943), українського співака (баритон) і педагога, народного артиста України. Син Г.І. Майбороди. З 1971 р. – соліст Київського театру опери та балету; з 1988 р. – викладач Національної музичної академії. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка (2002).

Роковини смерті:

Цього дня 1952 року на засланні в російському Сибіру (с. Харськ Томської обл.) відійшла в кращі світи Лаврентія Герасимів (хресне ім’я Левкадія; 1911-1952), черниця Української греко-католицької церкви зі Згромадження Св. Йосифа, блаженнопреподобномучениця, одна з сотень тисяч постраждалих за віру під час сталінського терору. Народилася Левкадія на Львівщині. Батько господарював, мати була сільською акушеркою. В родині було шестеро дітей. Черницею стала у 1933 році. У 1950  арештована «визволителями» – солдатами НКВС і вивезена до м. Борислава, а звідти до Томська. До Сибіру її етапували важко хворою на сухоти, прикутою до ліжка (везли, звісно у товарняку). По приїзді мусила жити в нелюдських умовах, терпіти чимало принижень, горя та зла, але Бога та рідної віри не зреклася. Лише одна репресована російська сім’я погодилася взяти на квартиру хвору важкою формою туберкульозу черницю. Мешкали всі в одній малесенькій кімнатці, до того ж, сам господар теж був паралізований. Навіть за таких умов сестра Лаврентія намагалася щось робити – аби хоч якось допомогти, вона, лежача хвора, виготовляла паперові квіти… Завжди була доброзичливою та чуйною до інших, ніхто ніколи не чув від неї нарікань чи скарг. Лише всім серцем вірила, що колись Україна буде вільною, так само, як будуть вільними і ті, хто сповідує заборонену «совєтами» греко-католицьку віру. Обряд беатифікації сестри Лаврентії відбувся 27 червня 2001 року у Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі папи Іоанна ІІ. Мощі святих сестер Лаврентії та Олімпії були перевезені з Сибіру у 2005 році і зараз знаходяться у капличці монастиря св. Йосифа.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>