Україні – 27: парад міцності та вдячності

Україні – 27: парад міцності та вдячності

1454
Ukrinform
Військовий парад до Дня Незалежності відбувся – гідно й потужно.

Ми вкотре поглянули на себе збоку і збагнули, що тепер за нами не лише правда, а й сила, яка зростає. У цьому сенсі цілком виправданою виявилась навіть назва «Марш нової армії». І справа тут не стільки в продемонстрованій техніці (хоча деякі зразки справді вражали) і не в кількості військових, які брали участь, а в тому, наскільки точно передано незламний дух нашого війська. Війська, яке давно перестало бути формальною одиницею, а пройшло реальний бойовий гарт.

… Близько 7:40 я вийшов із підземки на «Театральній», прямуючи з вулиці Богдана Хмельницького вбік Хрещатика. Ще на сходах переходу почув звук уривчастої мелодії оркестру – музиканти саме зібралися біля ЦУМу і перевіряли інструменти. «Значить, усе за планом,» – подумки констатував я і пішов далі.

Попри те, що парад розпочався не раніше 10:00, у центрі столиці вже було досить-таки велелюдно: місця біля залізної огорожі обабіч дороги, з яких відкривалася краща панорама, були зайняті. Водночас біля рамок-металошукачів утворилися довгі черги – як з акредитованих журналістів, так і з охочих пройти поближче за запрошеннями. Але паніки або тисняви при цьому не спостерігалось. Навпаки – виникало приємне відчуття причетності та єдності.

Йдучи вздовж Хрещатика, бачу півтори сотні струнких, вродливих дівчат у формі та зі зброєю. У кожної – охайно зібране волосся, зав’язане синьо-жовтою стрічкою. Це, власне, і був той самий зведений жіночий батальйон із майбутніх офіцерів-зв’язківців Військового інституту телекомунікацій та інформатизації та Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка, дебют якого на параді анонсував Президент ще за місяць. Саме їхній парадний розрахунок викликав найбільше овацій киян і гостей міста.

«Було трохи страшно спочатку, адже це дуже відповідальне завдання, тому й хвилювалася. Підготовка була старанною. А, взагалі, відчуваю гордість за свою країну – що ми незалежні», – розповіла Юлія, що входила до основи коробки жінок-військовослужбовців.

Окрім них, узагалі вперше у параді брали участь капелани військових частин і вперше за останніх дев’ять років – військова авіація. Польотами й завершився «Марш нової армії».

Зважаючи на реакцію людей, які спостерігали за парадом, ця частина заходу була чи не найбільш очікуваною: дорослі та діти фільмували на телефони кожну появу в небі над Хрещатиком літаків і вертольотів.

Саме заради них разом із батьками та братиком прийшов і шестирічний Левко. Їх я наздогнав біля приміщення урядового контактного центра, що по вулиці Бориса Грінченка. Зрештою, їх важко було не помітити: молода україномовна сім’я у вишиванках – вони тримали за руку старшого сина, він ніс на плечах молодшого. Мама Вікторія розповіла, що вже третій рік поспіль відвідує паради, а цьогоріч вирішили з чоловіком Сергієм привчати до цієї традиції й дітей.

«Вважаю, що обов’язково варто проводити парад на День Незалежності. Він потрібен як пересічним українцям, щоб ми розуміли, що в країні триває війна, а тому сильна армія нам необхідна, так і військовим – щоб знали, що їх підтримує народ», – зазначила Вікторія.

На тому, що українська армія та держава загалом стала сильнішою, у своєму виступі акцентував і Президент України Петро Порошенко, який виступив перед початком параду.

«Нас тестували і на міцність, і на розрив, намагалися розділити народ і розчленувати країну, пробували заблокувати наш рух до Європи, хотіли загнати волелюбний народ назад в осоружне імперське стійло. Ми з вами вистояли, не просто вижили в лихоліття, але й наростили міцні м’язи, стали сильнішими, впевненими в собі, у власних можливостях», – наголосив Глава держави.

Водночас люди на Хрещатику зустріли оплесками його слова про те, що народ пишається своєю армією. Також присутні привітали намір надати законної сили гаслу «Слава Україні! Героям слава!», яке на цьогорічному параді використовувалося вперше та замінило військове вітання радянського зразка. І, насправді, така реакція цілком передбачувана, адже ці фрази стали для українців не просто важливими – у них іще з Революції Гідності закарбувалися прагнення до боротьби та перемоги.

«Парад побачила на власні очі вперше. Сподобалося, що гасло «Слава Україні!» скоро стане офіційним, а також те, що на початку свого звернення до народу Президент зацитував «Марш українських націоналістів», – поділилася враженнями Тетяна Балашова, яка із сім’єю в 2015 році переїхала з Донеччини до столиці.

І, звісно ж, яким би був військовий парад нової України, якби в ньому не брали участь ветерани АТО. Їх чимало було 24 серпня, проте не всі вони вважали за потрібне висловлюватися. І, певно, мали право залишити свою правду десь глибше в собі. Та мені таки вдалося поспілкуватися з декотрими із захисників, причому відразу з трьома. Так, роззираючись біля Київської міськадміністрації, помічаю прямо перед собою спершу великий жовто-синій стяг із виразним написом «128-ма Закарпатська бригада». Його тримав у руці кремезний чоловік, який назвався Павлом.

«Я був на параді до 25-ї річниці Незалежності. Відтоді усе, мабуть, зовсім змінилося. По-перше, показали багато техніки – як відремонтованої, так і нової. Думаю, тепер можемо давати відсіч ворогові своєю технікою, тоді як у 2014-му її, фактично, не було», – пояснив він.

Зі свого боку, інший мій співрозмовник – побратим Павла – Євген Русланов зауважив, що проводити військові паради в Україні треба хоча б для того, аби люди знали про нове озброєння і техніку. Зізнається, що цього року на парад прийшов задля того, щоб пересвідчитися в цьому на власні очі.

«Цю б всю техніку туди – на «передок». Я цього року тільки звільнився, був поранений минулого року між Водяним і Широкиним. А перед цим був у Дебальцевому – 18 лютого стало моїм другим днем народження. Я виходив як старшина батареї, ще хлопців витягнув…» – розповів Русланов.

«Справді, колись здавалося, що техніка більш потрібна на передовій, ніж тут, бо на параді вона просто проїхалась – і все. Але зараз ситуація зовсім інакша, тому парад потрібен і техніка на ньому – теж. Хай ворог побачить, що має Україна, хай відчують, що просто так їм не минеться, а будуть мати відсіч», – додав Володимир із першої танкової бригади, що теж служив на «нулі».

Приємно, що на парад традиційно приходять не лише кияни – до столиці цього дня з’їжджаються жителі інших міст і навіть українці з-за кордону. Так, на Хрещатику чую жіночий голос із «нетутешнім» англійським акцентом. Одягнена у вишиванку жінка розмотує бюргер і передає його, як потім з’ясується, своїй невістці, аби та погодувала дитину. Поряд із ними – чоловік років сорока, літня жінка (з’ясувалося, то чоловік і свекруха моєї співрозмовниці) та ще троє дітей – усі також у вишитих сорочках. На моє запитання, чи розуміють українську, відповідає «Sure» й відразу переходить на українську.

— Звідки ви приїхали? Чи вперше на параді військ у Києві? – уточнюю.

— Ми з Канади. На параді я вдруге. Перший раз була десять років тому, – відповідає жінка і представляється Дар’єю Гайворон.

Далі розмова вимушено переривається – Дар’я мусить приділити увагу дитині. Тим часом за пару метрів у поле мого зору потрапляє інша жінка – в одній руці тримає за ручку невелику валізу, іншою намагається підсадити свого сина років десяти на конструкцію з динаміком, де вже розмістилося з десяток дітей.

«Ми приїхали з Рівненської області спеціально на парад. Узагалі, ми й у Києві – вперше. У нас була така мета приїхати до Києва саме на парад», – розповіла Світлана Лукомська.

Після завершення параду військ Хрещатиком пройшла хода, на чолі якої були активісти «Правого сектору». Вони рушили з Бесарабської площі. До них потроху приєднувалися ветерани АТО, який перехожі зустрічали оваціями та вигуками «Слава героям!»

… Парад-2018 для мене – другий, побачений не з екрану телевізора, а на власні очі. І враження по собі він залишив сильні. Часом я навіть ловив себе на думці, що цьогоріч парад був більш переконливим, ніж торік.

Я народився і виріс у воєнному гарнізоні під Житомиром, тому гуркіт літаків, які пролітають мало не над самим дахами будинків, почасти є для мене звичною «мелодією». Та тим не менш, я з не меншою цікавістю спостерігав за польотами над Хрещатиком, ніж діти, які побачили все це вперше. З іншого боку, мене не полишає те відчуття, що коли проїжджає важка техніка, а під ногами тремтить земля, то в ньому щось середнє між страхом і захватом. І, водночас, це хороше нагадування про тих, завдяки кому можеш спокійно спати в своєму ліжку у мирному місті…

Олександр Трохимчук, Київ

Відео Анатолія Сірика

Фото Володимира Тарасова, Анатолія Сірика, Владислава Мусієнка та Михайла Палінчака

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>