24 серпня. Пам’ятні дати

День незалежності України відзначається щороку 24 серпня на честь ухвалення Верховною Радою УРСР у 1991 році Акта проголошення незалежності України – політико-правового документа, який засвідчував новий статус Української держави. До своєї Незалежності Україна йшла довгим шляхом. Історія формування української держави має тисячолітню традицію. Її початком є існування княжої Антської держави, державного об’єднання полян Русі, згодом об’єднання Руської держави з центром у Києві. З розпадом Київської держави традиції державності перейшли до Галицько-Волинського князівства. Далі було Литовсько-Руське велике князівство, у складі якого Київська і Волинська землі користувалися значною автономією. У XVII столітті на території сучасної України починає формуватися Козацька держава. Понад сто років козаки боролися за незалежність України, але досягти її їм так і не вдалося. У XVIII столітті український народ втратив свою державність та опинився у межах двох імперій - Російської та Австрійської на наступних двісті років. У XIX- на поч. XX ст. зароджується і розвивається український національний рух, який призвів до Української революції 1917-1921 pр. та відродженням української державності. Формується Центральна Рада, яка своїм ІІІ Універсалом проголошує про створення Української Народної Республіки, а IV Універсалом оголошує незалежність УНР.  У 1919 році Акт Злуки засвідчив соборність українських земель. Однак УНР, як держава, проіснувала не довго. Український народ втратив шанс мати власну державу до кінця ХХ століття. Після серпневого путчу у Москві, виходячи з тієї небезпеки, яка нависла над Україною та продовжуючи тисячолітню традицію державотворення, 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради республіки проголосила незалежність України та створення самостійної держави – України. Це означало, що Українська держава має свою неподільну й недоторкану територію, на якій діють виключно Конституція і Закони України. Вона сама здійснює захист і охорону своєї державності, гарантує всім своїм громадянам права і свободи, виключно сама розпоряджається своїми природними багатствами, самостійно веде свою економіку, має свою валютно-фінансову систему і грошову одиницю, сама проводить міжнародну політику і встановлює рівноправні стосунки з сусідами, сама розвиває науку, освіту, культуру. Наприкінці 1991 року Україна з усіх формальних точок зору перетворилася на незалежну державу, яку в цьому статусі в досить короткий термін визнало світове співтовариство. Повну державну незалежність Україна здобула після проведення загальнонаціонального референдуму 1 грудня 1991 року, коли за її незалежність висловились 90,32 % громадян. Схваливши на всеукраїнському референдумі Акт проголошення незалежності України, народ надав цьому документові реальної сили та започаткував новий етап розвитку історії нашої держави.

Ювілеї дня:

150 років від дня народження Максима Антоновича Славинського (1868-1945), українського громадського діяча, публіциста, дипломата. Після закінчення Київського університету працював у редакціях газет і журналів, зарекомендувавши себе здібним журналістом і публіцистом, фахівцем з національного питання. У буремному 1917 році представляв українську Центральну раду при Тимчасовому уряді в Петрограді. За влади гетьмана (з кінця квітня 1918) працював у Міністерстві закордонних справ, брав участь у переговорах з радянською Росією, очолював Міністерство праці в уряді Лизогуба. З початку 1919 був керівником дипломатичної місії УНР у Празі, де й залишився після її розпуску у 1923 році. У Празі викладав історію в Українській господарській академії і в Українському високому педагогічному інституті. Водночас був постійним кореспондентом громадсько-політичного тижневика «Тризуб», що видавався у Парижі. У статтях і публічних лекціях, виступах у комісіях Ліги Націй, Славинський гостро критикував більшовицьку ідеологію, методи правління в СРСР і УРСР. На його квартирі часто збиралися представники української політичної еміграції. Після визволення Праги від німецьких загарбників у травні 1945 року, Славинського було затримано контрозвідкою Радянської армії і відправлено до Києва у слідчу частину НКДБ УРСР за звинуваченням в «активній роботі, спрямованій на повалення радянської влади в Україні». Помер у в’язниці в листопаді 1945 року.

95 років від дня народження Віктора Михайловича Глушкова (1923–1982), українського вченого в галузі математики, кібернетики, обчислювальної техніки і систем управління. Організатор і перший директор Інституту кібернетики АН УРСР (1957; нині Інститут кібернетики імені В.М. Глушкова НАН України).

Сьогодні, в День української Незалежності свій 90-й день народження святкував би Левко Григорович Лук’яненко (1928-2018), український політичний і громадський діяч, дисидент, Герой України (2005), народний депутат України. Письменник. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2016 року. Левка Лук’яненка по праву можна назвати живою легендою національного визвольного руху України. Майже 27 років ув’язнення, концтаборів і заслання, 72 доби у камері смертників, щохвилини очікуючи виконання смертного вироку, - ціна, яку він заплатив за незалежність рідної батьківщини. У роки Радянського Союзу він був організатором таких партій і рухів, як Українська робітничо-селянська спілка, українська Гельсинська спілка (1976) та перша альтернатива КПРС - Українська республіканська партія (вона була першою офіційно зареєстрованою партією в Україні). Співавтор Декларації про державний суверенітет України. Автор Акта проголошення України незалежною державою у серпні 1991-го. Кандидат на посаду Президента України на виборах 1 грудня 1991 року (третє місце після Леоніда Кравчука та В’ячеслава Чорновола). У 1992-1993 роках – перший Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді. Голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні. «Я палко вірю в майбутнє України. Вірю в молодь.  Вірю в чесних, порядних сміливих людей. Я йшов шляхом незалежності все своє життя і йтиму до кінця. Незалежно від того, що чекає Україну» (Левко Лук’яненко)

Роковини смерті:

Цього дня загинув Олекса Довбуш (1700-1745), керівник руху опришків (від латинського opressor – нищівник, знищувач, утискувач, порушник).

75 років від дня смерті Сімони Вейль (Вайль; 1909-1943), видатного французького філософа, релігійного мислителя, еллініста. Альбер Камю називав її єдиним правдолюбцем сучасності. Андре Жід стверджував: «Сімона Вейль – найбільш духовний письменник ХХ століття». Реймон Арон, відмовляючись від звичного скепсису, приєднався до інтуїції Т.С. Еліота про те, що геніальність цієї жінки споріднена з геніальністю святих. У числі шанувальників Вейль – Чеслав Мілош, Сьюзен Зонтаг, Сергій Аверінцев. Останній писав: «Вона була француженкою й єврейкою, і їй довелося жити в часи, коли гітлеризм був загрозою для національного буття французів та фізичного життя євреїв, як ніхто й ніколи. Це не перешкоджало їй висловлювати такі жорстокі докори французькій самовдоволеності та єврейській зарозумілості, яких не висловлював, здається, ні один галофоб і юдофоб. Що й зрозуміло: «фоби» загалом лаються бездарно через те, що справжні гіркі істини можна висловити лише зсередини, з досвіду причетності, у запалі несамовитої, вимогливої любові…» Померла Сімона Вейль від виснаження на 34 році життя в Ешфорді (Великобританія), де вона працювала у де Голля (у штабі французького Опору). Хвора на сухоти жінка жорстко скоротила свій щоденний раціон, аби не мати переваги над голодуючими співвітчизниками. Її смерть стала логічним завершенням життя, що відповідало (по максиму) лише одному принципу – принципу абсолютної безкомпромісної совісті. «Поділитися шматком хліба набагато важливіше, аніж виголосити проповідь», - вважала вона. «Життя одних – зразок, інших – ні. Але й серед зразкових життів одним хочеться наслідувати, а на інші ж дивишся трохи відсторонено, з жалістю й захватом водночас. Коротко кажучи, є герої, а є святі (якщо розуміти останнє слово в сенсі не релігійному, а естетичному). І ось таким – настільки ж абсурдним у перехльостах і масштабі самокаліцтва, як у Клейста чи К’єркегора, - було й життя Сімони Вейль. Я думаю про фантастичний аскетизм її життя, її відмову від утіх, насолод і щастя, про високі і смішні політичні витівки, витончене самоприниження, безперервну гонитву за бідою, згадую її безпритульність, її фізичну незграбність, мігрені, туберкульоз. Ніхто з закоханих у життя не хотітиме наслідувати її мученицькій приреченості і не побажає цього ані дітям, ані близьким. Але всі, хто цінує неабияку серйозність життя, перевернуті й виховані її прикладом… Як Алківіад, що загруз у розпусті, й не маючи ні бажання, ні сил змінити життя, але все-таки перевернутий, збагачений, світлий від любові – йшов за Сократом, так і сприйнятливий сьогоднішній читач віддає належне тому рівню духовної реальності, до якого не дотягує і дотягнутися не зможе.» (Сьюзен Зонтаг). 17 томів повного зібрання творів Сімони Вейль продовжує публікувати паризьке видавництво «Галлімар». Українською мовою твори Сімони Вейль виходили у видавництві «Дух і літера».

Два роки тому не стало Сергія Бабича (1939-2016), український громадський та політичний діяч, дисидент, націоналіст, багаторічний в’язень радянських концтаборів. Загалом він провів у неволі 27 років і чотири місяці, з них 24 роки – в камерах. Він перебував в ув’язненні з Юрієм Шухевичем, Данилою Шумуком, Василем Стусом, Святославом Караванським, Мелетієм Семенюком, Василем Овсієнком, Михайлом Осадчим та Василем Лісовим. Народився Сергій Бабич на Житомирщині. Уперше був заарештований у 1960 році за розповсюдження антикомуністичних листівок з гаслом «Геть комуністичну систему гніту і терору!». Далі були арешти у 1963 та 1976 роках. Побував Сергій Бабич і у сумнозвісному психіатричному інституті Сербського. З ув’язнення Бабич вийшов 7 червня 1989 року. Він вступив в Українську Гельсінкську Спілку, з її перетворенням на партію, був членом Української республіканської партії. З легалізацією в 1992 році ОУН(б) в Україні під назвою «Конгрес українських націоналістів» очолював Житомирську обласну організацію. Незадовго до смерті, у 2016 році, Бабич видав книгу спогадів і роздумів «Дорогою безглуздя».